Декілька тижнів тому співробітники «ЕХО» кілька годин поспіль «працювали» разом із «чорним» археологом.
Андрій (ім’я персонажа змінено за його проханням) не любить, коли його називають «чорним археологом». Чоловіку більше до вподоби слова «копач», «шукач». Він стверджує, що залюбки б легалізувався і навіть платив би в бюджет якийсь невеличкий податок, аби лише «вийти з тіні» і мати змогу займатися улюбленою справою на законних підставах. Більше того, він сам запропонував журналістам розповісти про діяльність «копачів». Тим паче, що, за його словами, лише в Кобеляцькому районі «копають» і «шукають» десятки людей. «Думаю, що таких, як я, у районі не менше сотні, — каже Андрій. — Я особисто знаю тридцять чоловік. А із скількома незнайомий…» Якщо ж рахувати людей, котрі спробували свої сили в «чорній» археології одноразово, швидко розчарувавшись у цьому промислі, то рахунок любителів пошукати старожитності може зрости й до тисячі. «Копають» люди найрізноманітніших професій, із різним соціальним статусом: від безробітних до представників малого бізнесу та держслужбовців. Навіть деякі правоохоронці займаються подібним напівлегальним промислом.
Спочатку Андрій навіть висловив бажання назвати своє справжнє прізвище та сфотографуватись для газети, але швидко передумав. Аргументував: «Я не вважаю себе злочинцем, бо нічого не краду, могили не розкопую, на кладовищах не шукаю. Але спробуй назвись і на тебе всіх собак повісять».
Золота не знаходив жодного разу
Бажання «покопатись у землі» в Андрія виникало давно. «Я живу в Кобеляках. Але коли був малим, часто гостював у родичів у селі, — розповідає чоловік. — І от старші мені розповідали: «Ось тут був хутір, де жив наш прадід. Десь тут його хата стояла». І так мені хотілось знайти якісь речі моїх предків. Ладен був руками землю рити».
Дитячо-юнацьке бажання втілилось у реальність у більш зрілому віці. Конкретніше — п’ять років тому, коли Андрій купив свій перший металошукач. Це виявилось справою надзвичайно простою. Чоловік згадує: «Я довго не міг повірити, що військовий металошукач можна без проблем купити. Аж доки за порадою знайомих не зайшов у Інтернет. Боже, а там тобі пропонують їх на будь-який смак та вміст гаманця. Я купив за 310 доларів».
Придбавши незамінний атрибут праці «чорного» археолога, чоловік одразу ж розпочав пошуки. Зараз він чесно зізнається, що перше бажання, яке виникає у кожного початківця, — швидко знайти золото і легко заробити. Тому зі своїм металошукачем подався не на дідівський хутір, а на берег річки Ворскла, до пляжу під назвою Рибалки. Вирішив, що там одразу знайде золоті обручки або ланцюжки, загублені відпочивальниками. Пам’ятаю, як зараз, четверта година ранку, скрізь пусто, а тут я, оглядаючись, по пляжу бігаю», — сміється Андрій. Як і всіх, його очікувало розчарування. На березі він знайшов лише кілька десятків радянських монет. І жодної прикраси із золота. Узагалі, за п’ять років своїх пошуків «копач» не знайшов жодної золотої речі. І, звичайно ж, не розбагатів. «Оці пошуки — це не бізнес, це — хобі, — ділиться Андрій. — Я заробляю собі на життя в зовсім іншій сфері. А це — як збирання грибів, як риболовля».
Міфи і легенди «чорних» археологів
Узагалі, у «чорних» археологів, як і в будь-якої спільноти людей, є чимало міфів і легенд. Деякі з них породжені в середовищі самих шукачів. Та все ж, більшість прийшли ззовні, від людей, які подібним промислом самостійно не займаються. Та полюбляють обговорити чужі успіхи чи невдачі.
Скажімо, у Кобеляках обивателі дуже люблять прив’язувати різке зростання матеріальних статків когось із земляків до заняття якимось незаконним бізнесом. Найчастіше під час розповсюдження подібних чуток фігурують наркотики. Мовляв, побудувати гарний будинок чи придбати дорогу машину неможливо, не продаючи макову соломку чи якесь інше зілля. На другому місці в своєрідному рейтингу чуток — скарби. Нібито це теж реальне джерело чийогось швидкого збагачення.
Наш співрозмовник Андрій із цього приводу коментує: «Так говорять люди, які нічого ніколи особисто не шукали. А якщо знаходять якусь монету, копаючи город, то думають, що вона коштує шалених грошей. Насправді, усе не так. Я особисто жодного скарбу не знаходив, а найцінніша річ, яку продавав, коштувала 3 тисячі гривень.
Серед знайомих Андрія теж практично ніхто не знаходив дуже дорогих артефактів. Говорять, що один із шукачів десь під Полтавою разом із друзями знайшли з десяток золотих монет. Сам щасливець визнав лише одну монету. Крім того, за словами Андрія, така удача, у основному, призводить до зайвих і дуже великих проблем, а не до збагачення. Ось як про це пишуть на спеціалізованих форумах: «… Я знайшов три золоті монети… Поздоровляємо, ти нажив геморой… Твою ай-пі адресу вже засікли. Готуйся зустрічати гостей».
Також розповідають про чоловіка, який знайшов дві рідкісні гармати часів Петра Першого. Він оголосив про свою знахідку в інтернеті. Його «вирахували» і приїхали хлопці на двох джипах, натовкли пику, гармати забрали.
Говорили в Кобеляках і про те, що в орлицькому музеї зберігається позолочена шабля, викопана із землі у 80-х роках. А в Солошино є старовинна і цінна ікона. «Шукач» Андрій особисто перевіряв достовірність цих чуток. Перевірив — немає в цих селах таких цінностей. Каже: «Якщо щось і було, то воно вкрадене ще в дев’яностих роках».
Також серед шукачів ходить легенда, що десь під Донецьком є підпільний музей, у якому зібрані найцінніші артефакти, викопані «чорними» і легальними археологами та поцуплені з сільських музеїв. Нібито той музей створили українські олігархи.
Ще один міф стосується того, що найбільшу вартість мають речі, що пролежали в землі тисячоліття. Андрій пояснює: «Це хибна думка. Скажімо, римські «динари» коштують дешево, не дивлячись на свій поважний вік. Їх купують за 50 гривень. Справа в тому, що тих «динариків» римляни наштампували десятки мільйонів. Вони не є рідкістю».
Сам Андрій найціннішими своїми знахідками вважає артефакти, датовані серединою дев’ятнадцятого століття. Йому навіть вдалося за кілька тисяч гривень продати одну монетку. Пояснює: «Вона була випущена невеликим тиражем».
Крім того, чимало початківців, знайшовши в землі якусь монету, починають її натирати до блиску. І цим вони пошкоджують річ, зменшуючи її вартість.
До речі, для того, щоб оцінити вартість знахідки, нині зовсім не обов’язково їхати в музей і шукати якихось науковців. На спеціалізованих сайтах щоденно «сидять» тисячі фахівців. Вони здатні оцінити будь-яку річ. Достатньо лише викласти її зображення в мережі інтернет.
Так робить і Андрій. Хоча й наголошує, що він «копає» не для заробітку, а для того, щоб створити власну колекцію старожитностей.
Більське городище розкопують усі бажаючі
Як уже було сказано вище, Андрій запропонував співробітникам «ЕХО» з’їздити в поле, щоб подивитись на роботу «копачів» на власні очі. У один із четвергів ми вирушили на розкопки. Андрій запропонував пошукати на місці колишнього хутора Васюри. Зараз там розташоване поле агрофірми «Добробут». А місцина ця знаходиться між селами Лисенки і Красне. Як розповів нам гід, найзручніше шукати старожитності на фермерських полях. «Великі агрофірми дуже швидко обробляють землю, вона в них залишається незасіяною по кілька днів. Сьогодні скосили щось, а за два-три дні вже засіяли. На засіяні поля ми не заходимо», — пояснив копач. А ось фермерські землі і місяць можуть стояти необробленими. Узагалі-то, сільськогосподарські угіддя та луки кобеляцькі «копачі» обійшли вздовж і впоперек не один десяток разів. А ось людські присадибні ділянки — менш обстежені. І на них можна знайти чимало цікавих речей.
По дорозі до Васюрів Андрій, як справжній краєзнавець, розповідав про цікавинки Кобеляцького району. «Раніше все було в хуторах. На карті вони, як печериці на луках, розкидані, — говорив археолог-любитель. — Так і скіфські могили. Їх тут багато. На багатьох, як у Грицаївці, розташовані сучасні цвинтарі».
«Ось тут була корчма. Он у тій місцині стояла церква», — Андрій не замовкав ні на хвилину. Виявилось, що такі знання він здобув не з підручників історії. У всіх «копачів» є навігатори, у яких «забиті» старовинні географічні карти. Найбільш популярними є роботи німця Шуберта. На замовлення царського уряду він у 1870-х роках створив дуже якісні карти. «Та для нас цінність карт Шуберта не дуже велика. Вони є у всіх. Це — не унікальна інформація», — пояснив Андрій.
Полем, на якому колись знаходився хутір Васюри, ми з Андрієм проходили більше, ніж дві години. За весь цей час його металошукач (до речі, це вже не той, перший військовий пристрій і коштує він 800 доларів) не замовкав ні на секунду. Та, у основному, металошукач по-качиному «крякав». «Це чорний метал такий звук дає, чавун або сталь», — говорив наш гід. Але практично завжди в місці сильного сигналу нахилявся і копав. Кілька разів звук змінювався. І тоді Андрій шукав ретельніше. За дві години нам вдалося засікти старовинний натільний хрестик, мідний ключ від якоїсь комори, половину монети, якусь військову емблему радянських часів і кілограмів десять брухту чорного металу. «Не надто вдалі пошуки. Хоча й кажуть, що новачкам щастить», — підсумував копач.
Найвдаліше, у плані знахідок, місце в Андрія — поряд із Кобеляками. Його точне розташування він назвати відмовився. Сказавши, що це — «секрет фірми». Узагалі ж, згідно з інформацією, якою він володіє, найбільше старожитностей таїться в землі навколо старих Кишеньок, що знаходяться під водами Дніпродзержинського водосховища та в Правобережній Сокілці. Андрій сказав: «Я б там копати взагалі заборонив». Водночас, він із жалем констатував, що державні інституції повністю усунулись від контролю за розкопками. У тому числі і на територіях, котрі вважаються історичними пам’ятками. Так, за словами Андрія, кілька кобелячан регулярно їздять копати до знаменитого Більського городища. Вважається, що там знаходилась скіфська столиця — місто Гелон. Нині ж городище поступово перетворюється в своєрідну «Мекку» для «чорних» археологів. У держави не вистачає грошей ні для проведення справжніх досліджень, ні для охорони історичних пам’яток. Натомість, «чорна» археологія в Україні процвітає. Хоча такі її представники, як наш знайомий Андрій, і жалкують з цього приводу. Але копають.
