Ця стаття є відповіддю одразу на дві редакційні мого шановного колеги Ігоря Філоненка під назвами «Агов, хто на Майдані був!» та «Монетизація гідності». Розміщені вони були у номерах 4 та 5 відповідно. Кому цікаво — можете переглянути у друкованій або електронній версії нашого тижневика.
Чесно зізнаюся, не хотів писати цього матеріалу. Два тижні чекав, що на багато у чому риторичні запитання Ігоря Миколайовича відповість хтось інший. Але, по-перше, учасників Майдану у Новосанжарському і Кобеляцькому районах набереться не так уже й багато, а по-друге, ті з них, хто міг би дати відповідь нашому редактору, писати матеріали просто не вміють. Тому відповісти за тих, хто був‑таки на Майдані, доведеться мені. Агов, я був. І готовий опонувати шановному Ігорю Миколайовичу.
Для кого Революція Гідності, а для кого — ні?
Почнемо із головного. Те, про що запитував Ігоря Миколайовича неназваний співрозмовник. Те, про що більшість учасників Майдану запитують уже третій рік. Чого так мало змінилося за три роки, де ваша Революція Гідності? Ну і ще щось типу — ну ви ж почали, чого не продовжуєте, га? І де всі ваші революціонери?
По-перше, давайте визначимося із кількісними показниками. У найбільший пік Майдану на ньому перебувало близько 1 000 000 (одного мільйона) українців. Це було 1‑го грудня 2013‑го року і особисто мені ця цифра видається надто круглою і, можливо, перебільшеною. Але хай так, хай буде мільйон. Іще потрібно врахувати, що були майдани у інших містах України, а якась частина українців співчувала київському Майдану, сидячи біля телевізора або екрану комп’ютера. Враховуючи, що більшість завжди лишається ні «за», ні «проти», мільйонів тридцять українців навіть опосередкованої участі у Майдані не брали. А тому аналізувати на їх прикладі зміни після Революції Гідності не зовсім коректно. Найбільше події зими 2013–2014 все ж таки змінили тих, хто брав у них безпосередню участь. Тобто, згаданий уже мільйон або близько того. От щодо них мій шановний опонент має цілковите право проводити аналіз: революціонувала їх гідність чи все ж таки ні?
У обох редакційних колега багато аналізує термін Революція Гідності. І сумнівається у правильності такого формулювання, наводячи власні аргументи. Звісно, як любить повторювати Ігор Миколайович, кожен має право на свою суб’єктивну думку. І навряд чи хто у цій державі зобов’яже його називати події зими 2013–2014 Революцією Гідності. Якщо вона для нього такою не була — це було б лицемірством з його боку.
Ігор Миколайович у редакційній наводив визначення гідності. І я посмію слідувати його прикладу і нагадати вам, що ж таке ця славнозвісна гідність.
«Гідність — це поняття моральної свідомості, яке виражає уявлення про цінність всякої людини як моральної особистості, а також категорія етики, що означає особливе моральне ставлення людини до самої себе і ставлення до неї з боку суспільства, в якому визнається цінність особистості».
Не буду заперечувати, що гідність для кожної людини є вродженою. Але я переконаний, що в процесі життя шляхом гідних або негідних вчинків гідність можна втратити або, навпаки, примножити. За час Майдану, як на мене, багато людей чи не вперше відчули гідність.
Мені, наприклад, здалося негідним побиття студентів у ніч на 30 листопада. Я вважав (і вважаю, і так записано у Конституції), що громадянин країни має право на протест і на право голосу. А це право було порушене. І удари бійців «Беркута» кийками по голові хлопцям і дівчатам мало в’язалися із текстом формулювання поняття «гідність»: «… Цінність всякої людини, як моральної особистості…» І так здалося не лише мені, а ще мільйону людей у цій країні. І я досі щасливий, що цих людей виявилося так багато.
У чому полягала власне революція гідності? Як на мене — у тому, що більшість людей, які їхали до Києва взимку 2013–2014, дуже боялися. Так, боялися за своє здоров’я. Адже після побиття 30‑го листопада, а потім після штурму 11‑го грудня було очевидно, що Майдан — далеко не безпечне місце. Тут можна постраждати від рук спецпризначенців та звезених кримінальних елементів, так званих, «тітушок». Боялися за своє життя, адже після вбивств Нігояна, Жизнєвського, Вербицького на Грушевського, численних вбивств у Маріїнському парку 18‑го лютого стало зрозуміло, що на Майдані цілком можна загинути. Але люди однак їхали туди і виходили на протест. І рухала ними ота сама гідність, яка «означає особливе моральне ставлення людини до самої себе».
Коли Верховна Рада цілком серйозно приймала закони про заборону ходити по вулиці у будівельній касці і їздити по п’ять машин вряд, люди наступного дня виходили на акції у касках і демонстративно їздили колонами. Хтось називав це дурістю, абсурдом, а для майданівців це був прояв гідності, спротиву системі, яка намагалася їх зламати. Коли на Інститутській падали перші убиті, а хлопці й дівчата ішли бруківкою вгору, щоб витягти поранених і убитих, — це був найвищий прояв гідності. Чи відбулася згадана вже Революція Гідності? Для учасників тих подій — так. Тому що більшість із нас, навіть ті, хто до Майдану не підозрював про наявність у себе гідності, за ті зимові місяці засвоїли: «Я — людина. Я — особистість. Я — громадянин цієї країни. Я — українець. Я маю права. Ніхто не має право мене безкарно бити. Ніхто не може забрати у мене моє право. Я — не безправна піщинка, я — крапля в океані, який змінить Україну». Майдан навчив нас гідності. І для кожного це була своя маленька революція — всередині себе.
Чому Майдан не йде скидати Порошенка?
Далі. Чому майданівці скинули Януковича, але не біжать скидати Порошенка, не палять шини на Грушевського, і взагалі: що вони всі зараз роблять? Відповідь очевидна. Війна. Частина активних майданівців — не відбитих кровожерних убивць, якими їх малює російська пропаганда, а розумних, інтелектуальних хлопців, які мали купу конструктивних планів та ідей, загинули вже у перший рік війни на сході. Частина продовжують воювати. Ще частина учасників Майдану допомагають армії як волонтери. Цією війною активну частину українців виснажили і зв’язали їй руки. Гадаю, зробили це свідомо. Тому що не будь війни, волонтери везли б допомогу не на схід, а десь на Банкову або Грушевського. І там дійсно палали б шини (можливо, не лише вони). Саме тому нинішня війна надзвичайно потрібна не лише російській, але й українській владі. Під постійним тиском із вулиці, як це було нетривалий період у 2014‑му, депутати навряд чи нахабно прогулювали б засідання Верховної Ради, а міністри по три роки не шукали б виходу з кризи, паралельно намиваючи мільярди — на зброї, лісові, бурштині, газові, іще на чомусь. Не будь війни, президент Порошенко не брехав би настільки безоглядно і, можливо (не факт, але можливо), думав би не лише про бізнес, але і про країну, якою йому довірили керувати. Переконаний, що вже згадана мною активна частина українців не дозволила б президентові упродовж трьох років консервувати стару корупційну систему.
Але йде війна. І більшість учасників Майдану чудово розуміють, що будь-який масовий протест у столиці неодмінно використає агресор, як зовнішній — у вигляді Росії, так і внутрішній — у вигляді сил, опозиційних до самої держави Україна, яких, на превеликий жаль, також вистачає.
Україну в такому випадку цілком може очікувати повторення сценарію 1918‑го року — із черговою російською окупацією і втратою державності. Можливо, у великої частини українських політиків і відсутнє державницьке мислення, але у більшості активних і думаючих українців воно є. Саме тому в умовах війни ніхто не йде скидати Порошенка. І не думайте, що майданівці такі дурні і бачать винуватця всіх бід України лише у Володимирові Путіну, який, звичайно, все ж таки справді «х…ло». Ми даємо оцінку всім нинішнім керівникам держави і розуміємо, що у її проблемах вони винні не менше, ніж кремлівський карлик.
Про владу, яку привів Майдан
Продовжимо Петром Порошенком. А конкретно — звинуваченням щодо того, що саме Майдан привів його до влади. Перепрошую, але тут знову допущена груба неточність. Майдан лише прогнав Януковича. Ця вимога революції була першою, але далеко не єдиною. І після втечі Януковича Майдан не збирався розходитися, плануючи стояти доти, доки держава повністю не очиститься: не зміниться судова система, не реформують правоохоронні органи, не посадять корумпованих політиків.
Але Петра Порошенка ні диктатором, ні царем, ні президентом Майдан не призначав. Його обрали шляхом демократичних виборів. І за Петра Олексійовича проголосували 9 мільйонів 857 тисяч 308 чоловік. Виходить, що перемогу йому приніс не той мільйон, а ще точніше — 50 чи 100 тисяч, які постійно перебували, обороняли і утворювали собою Майдані, а ті дев’ять мільйонів, які на Майдані не були. Для тих, хто все ж таки не був, уточню, що серед учасників Майдану Петро Порошенко ніколи авторитетом не користувався, як, зрештою, і більшість політиків, які періодично виходили на сцену. Під час подій на Грушевського Порошенко був кілька разів публічно посланий, гм, скажімо так, у напрямку Липецька. Тому назвати його президентом від Майдану не можна навіть із великою натяжкою. Мінуси демократії, що поробиш. Якісних змін завжди хоче активна меншість, а перемогу на виборах забезпечує пасивна більшість.
Те ж саме стосується історії про роздачу аспірину, обрання Андрія Реки народним депутатом і чергового риторичного питання: де ж ваша гідність?! Вище вже писав, що у подіях Революції Гідності брали участь не так багато жителів Новосанжарського, Царичанського та Кобеляцького районів. Якщо говорити про Новосанжарський район, то це близько п’ятдесяти чоловік, які в різний час їздили до Києва. Іще сотня-дві підтримували майдан у Нових Санжарах. Гадаю, у Кобеляках та Царичанці цифри будуть не набагато більшими. Приблизно такою самою є кількість майданівців у Чутовому, Машівці, Карлівці та Козельщині. Давайте рахувати: по 100 майданівців із кожного району (хоча це ду-у-уже перебільшена цифра). Разом виходить 600 чоловік. А тепер давайте подивимось, скільки виборців проголосували за Андрія Реку під час виборів до Верховної Ради у 2014‑му році. Заглядаємо на сайт ЦВК: 18 тисяч 482 чоловіки. Співставлення цих двох цифр особисто мене наштовхує на два висновки. Перший: Андрія Олександровича зробили нардепом точно не майданівці (точніше, не стільки вони, як ті, хто на Майдані не був). Висновок другий: більшість із тих, хто брав за голосування аспірин, а потім голосував за Андрія Реку (якщо такий факт дійсно мав місце, звісно), у Революції Гідності участі не брали, а тому іронізувати стосовно їхньої гідності автору немає сенсу.
Про зміни і монетизацію
Як історик, Ігор Миколайович не може не знати, що революції завжди приводять до змін, але ніколи — до миттєвого економічного зростання. Тому чекати, що за три роки Україна випередить Швейцарію або Японію, було б надто наївно. Переорієнтація ринків — процес тривалий, болісний і окупний лише у віддаленій перспективі. Реформування могло б відбуватися швидше, утім стара інертна політична еліта нікуди не поділася. І активному мільйону (враховуючи втрати у війні, міграцію та розчарування, ця цифра вже є меншою) доведеться ще докласти зусиль, щоб змінити її. Але зрештою все вдасться. Не дивлячись на постійні «зради» і вигуки «все пропало!», «єврейські змови» та хитрощі «американського Держдепу», Україна змінюється. Не так швидко, як хотілося б нам. Із шаленим спротивом тих, хто цих змін не бажає, а також тих, хто продовжує у всіх бідах звинувачувати усіх, окрім нас самих, українців.
Усе буде Україна. Але виключно із нашою з вами допомогою.
