96‑річна жителька Кунівки пережила два голодомори, світову війну, була вивезена в Австрію на примусові роботи. Марія Василівна ходила в школу лише чотири роки і закінчила два класи. Працювати почала із дев’яти років.
Є такий вираз, котрий уже став банальним, — «Людина–епоха». Зазвичай так говорять про якихось людей, котрі здобули славу в суспільстві. І при цьому прожили хоча й цікаве, але дуже тяжке життя.
Марія Кісіль, жителька невеличкого села Кунівка, що поряд із Кобеляками, прожила по-справжньому довге і тяжке життя. Зараз їй уже 96 років. Марія Василівна бачила практично всі жахіття, які довелося пережити українцям у двадцятому столітті. Тяжко працювати почала у віці дев’яти років. І не закінчила й до сьогодні. Цієї весни Марія Василівна із сином та внуками ще садила картоплю. І з отих чотирьох тисяч гривень пенсії примудряється ще й допомагати своїм рідним. Каже:
— Субсидію дали малу, економлю газ. Потрібно ж внукам гостинців купити.
Чи можна називати Марію Кісіль «людиною-епохою»? Людської слави і орденів вона не має. Якихось особливих статків не нажила, у президіях ніколи не сиділа. Але її життя якраз і є цілою епохою. Воно вмістило в собі Голодомор, війну, злидні, тяжку і безпросвітну працю. Так жили десятки мільйонів її співвітчизників. Адже персонажами книг, героями кінофільмів стають одиниці. Почесті від держави отримують тисячі. Усі інші живуть нібито непомітним життям. Але без них, цих, здавалося б, непомітних десятків мільйонів, не було б цієї держави, цієї епохи, цієї історії. Герої, вони ж у вакуумі не з’являються.
Школа не годує
Народилася Марія Кісіль у селі Павлівці Кобеляцького району. ЇЇ батько мав п’ять із половиною десятин землі, корову і коня. Був так званим одноосібником. Після отриманого в часи Першої світової війни поранення мав слабке здоров’я. Але на землі працював і сім’я не бідувала. Коли почали створювати комуни на селі, усе майно забрали. Марія Василівна згадує:
— Батько в комуну йти не захотів. Казав, що здоров’я не має, аби там працювати. Мати теж слабувала. Пам’ятаю, як батька викликали в комуну і він тижнями не повертався додому. Страшні то дні були. Потім у нас забрали і коня, і корову. Сказали, що за борги, бо батько податків не заплатив. Корову в Кобеляки вела матір. Я йшла за нею. Як зараз пам’ятаю, як плакали. Плакала і корова. Я за нею йду по пилюзі, а в неї із очей сльози капають і сліди на землі залишаються від них.
Залишившись практично без засобів існування, сім’я була поставлена на межу виживання. Марійка була найстаршою із трьох дітей, тому їй рано довелося відчути себе годувальницею. На роботу дівчинка піша у дев’ять років. То були найми до людей. Доводилось робити все — і дітей чужих доглядати, і овець пасти.
Кілька разів Марія починала ходити в школу. Її навчання тривало чотири роки. Закінчила лише два класи. Згадує:
— Походила я трішки в школу, а потім — знову в найми. Мама казали: «Школа не годує, а їсти ж щось потрібно.
«Коли йшли комсомольці зі щупами, ми молилися»
Але, як виявилося, то були ще не найтяжчі дні. Настав 1932 рік. А за ним і страшний 33‑й. Марія Василівна так розповідає про ті часи:
— Батько попри слабе здоров’я у землі ще копирсався. Тому трішки зерна припас. У дворі закопав скриню і в ній заховав кукурудзу. Пробирався потайки до тієї скрині і носив у хату зерно. Його товкли в ступі і варили то суп, то каші. Варили і їли вночі, щоб сусіди не бачили.
Забирати зерно ходили групи комсомольців. Вони ходили із спеціальними щупами. Ми називали їх шпичками. Шпичками штрикали в землю, щоб знайти місця, де закопані скрині або мішки. От одного дня мати кричить:
— Діти, комсомольці із шпичками йдуть. Ставайте всі разом і моліться Богу.
Найменший брат ще не вмів ні молитися, ні хреститися. То мати взяла його руку і хрестила нею. Ми читали «Отче наш». Зерно наше не знайшли. Так ми і вижили.
Голод 1947 року застав Марію Василівну, коли вона працювала в селі Маячка. Тоді їй порадили сходити до голови колгоспу і випросити борошна. Їй дали 14 кілограмів. Марія одразу на шматку жерстини напекла із борошна млинців. І понесла додому. Нести довелося 20 кілометрів.
Розстріл євреїв і робота в Австрії
Із воєнного періоду Марії Кісіль найбільше запам’яталась розповідь матері про розстріл євреїв поряд із Кобеляками, а також роки її перебування в Австрії, куди її вивезли німці.
Про знищення євреїв мати, яка стала випадковим свідком, розповідала так:
— Зігнали їх на околицю Кобеляк. Після війни там був асфальтний завод (редакція — це поряд із селом Сухинівка і постом поліції). А до війни там собачник був. Собак ловили, звозили туди, вбивали і мило із них варили. Євреїв ставили біля ями, стріляли їм у голови. Люди прямо в яму падали.
Мати казала, що і їх така ж доля чекає.
У 1943 році Марію німці вивезли в Австрію на примусові роботи. Працювати їй довелося в одному з домашніх господарств. Разом із нею працювала і сама власниця обійстя. Її чоловік був убитий на війні десь під Києвом. Марія Василівна згадує, що на господарку скаржитися не доводилося. Та ставилася до наймички нормально. Працювали разом. Марія водила корів по полю, а господарка ходила за плугом. Так орали землю. Окопи копати ходили по черзі. Один день — австрійка, інший — Марія.
Через кілька десятків років Марія Василівна, як і інші українські остарбайтери, отримала компенсацію від уряду Німеччини.
Усе своє свідоме життя Марія Кісіль працювала в Ліщинівському будинку-інтернаті. Його називали «колоною». Звідти і пішла на пенсію. Рік тому почала отримувати майже чотири тисячі гривень. До цього розмір її пенсії становив 1900 гривень. Із цих грошей примудряється ще й допомагати онуці, яка вчителює в Полтаві, та онуку, котрий працює в Кунівці. Каже:
— Легко мені не було ніколи. Тоді була війна і голод. Зараз — у холоді сиджу.
Отака в нас епоха.
