Правдивий український патріот Полікарп Плюйко та його творчість

До чергової річниці від дня Уродин П.П.Плюйка.
“І він писав,.. писав з любов”ю
Батьків своїх сльозами й кров”ю
Та потом їх трудженних рук...”.
Цими напрочуд зворушливими рядками авторського вірша Поля Половецького я пропоную усім щирим патріотам України розпочати цьогорічне відзначення Уродин незабутнього лохвичанина, уродженця мальовничого села Білогорілка, що натепер у Лохвицькому районі, математика, професора, патріота й українця з козацького роду – Полікарпа Порфировича Плюйка, який більшість своїх яскраво патріотичних й душею та серцем роками вистражданих праць написав під псевдо “Поль Половецький”.
Народився Полікарп Порфирович якраз 8 березня далекого 1903 року, тобто 107 року тому, однак не має жодної необхідності, зважаючи на справді легендарну постать, щиру українську патріотичну поставу й невтомну дослідницьку працю Полікарпа Плюйка, - чекати на чергову ювілейну дату від дня його Уродин.
Стоячи на позиції, що українську жінку, берегиню нашого козацького роду необхідно шанувати щодня і щохвилини, пропоную згадати про незабутньго Полікарпа Порфировича, якраз у ті дні, коли різні там безбатченки з «совківським» мисленням метушливо шукають квіти для відзначення вкрай заполітизованого жіночого дня, який чомусь досі називається міжнародним.
…Немає жодного сумніву, що прибране ймення у псевді - “Поль”, - походить не від французького імені, скоріше - від слова “поле”, якими так багата щедра на врожаї, таланти й патріотів наша полтавська земля, яку часто захоплювали ті ж таки половці, ці войовничі кипчаки-кумани, які були расово споріднені з печенігами і яких громили київські князі Ігор Святославович у 1185-ому та Роман Мстиславович у 1202 та 1204 роках, що, ймовірно, додали до крові селянина трипільської культури тверду як криця рису незламності, незнищенності й непокірності.
Не інакше виглядає, що половці, як й усі тюркські племена, відзначалися релігійною терпимістю й серед них були поширені не лише мохаммеданська, але й християнські релігії. Під впливом сусідства з княжою Руссю між половецькими ханами та знатнішими родинами почали поширюватися типово українські імена, як Ярослав Томзакович, Гліб Тирієвич, Юрій Кончакович чи Данило Коб”якович, а між українськими княжими родами та половецькими ханами часто бували подружні зв”язки, що подекуди впливало на вирішення політичних справ та непорозумінь, а інколи відбувалися навіть спільні воєнні походи, як, наприклад, у 1221 році на місто Судак у Криму, що його були захопили турки–сельджуки. Хто тепер пригадає, що якраз українсько-половецькі війська були розбиті над річкою Калкою у 1223 році.
Половцями називався й старовинний козацький рід на Правобережнні, а Роман Половець був двічі козацьким послом до польського короля Владислава (1638), прізвище Половець мав, зокрема, значковий товариш Стародубського полку на ім”я Дмитро.
Торкаюся глибинного коріння лише тому, щоб підкреслити генетичний код усього героїчного українства, який зароджувався вже тоді, в правдавні часи, не на якихось пустирищах чи белебнях, а всередині породи, в глибинному й твердому грунті початткі національного виокремлення й вирізнення ідентичності й окремішності з-поміж інших слов»янських народностей та груп, найбільш яскравим виявом чи виопукленням якого став у пізніші часи чин українського козацтва, який, в свою чергу, виозначився у всій своїй повності й силі в не такому вже й далекому історичному майбутті, що натепер стало нашою славною минувщиною.
Цей героїчний чин став фундаментальною основою історично підтвердженої й доведеної істини, що національний дух – це явище, яке продовжує жити й нуртувати, як в цілісності явища, так і в кожному окремо взятому корені чи одиниці цього духу.
Цей дух й понині цементує кращі сили нашої нації, гартує народ і наближує його щасливе майбуття. У колі цивілізованих народів якраз національна окремішність є вершком зростання кожної нації.
В своїх працях Полікарп Плюйко показав, що саме національний вияв й дух кожного, хто народився на благословенній українській землі, є визначальним для буття окремої одиниці і всього нашого народу, як спільноти, і закладений у генетичному коді кожного окремого українця. Супроти зла, неправди й репресій з боку інородців й різних наїзників нашої землі, з боку нащадків правдавніх трипільців, слов»ян та козаків поставав незнищенний дух і залізна міць праотців та кращих представників нашого роду-племені…
Відомо, що половецькою землею називався у літописах Степ і південна частина лісостепу між гирлом Дунаю і Вологою, де у 11-13 століттях були кочовища половців, які займалися переважно кочовим скотарством. На думку М.Ждана, лише “незначна частина половців займалися також хліборобством та торгівлею і вела напівосілий спосіб життя».
Немає потреби доводити, що усі ці кращі риси – руські (в значенні - українські) й азійські (в значенні - войовничі) увібрав у себе Полікарп Порфирович Плюйко, мій знаменитий земляк, про якого в нашому краї не знає майже ніхто, за винятком численної родини Плюйків і Данників, точніше тим, одиноким із них, яким вдалося вижити після довгих і страшних десятиліть кривавого більшовицького терору, ідеологічної маячні, колективізації, індустріалізації й Голодоморів, на які так багата московсько-комуністична окупація України.
Але не для усіх ця чума була страшною й безпорадною. Були нині забуті, знищені й розтерзані мільйони українців, які для нас ще залишаються невідомими, але їхній дух не був вбитий ворогами, він і досі витає над нами, бунтує і кличе до помсти й боротьби.
Безмежну любов до рідного краю, милої серцю домівки, до батьківщини уособлюють, на перший погляд, прості, але глибокодумні строфи поезії одного з тих, хто не впав, не скорився, не став на коліна й не схилив голову, хто завжди вірив у завтрашній щасливий день своєї зганьбленої, але не нескореної вітчизни – Полікарпа Порфировича Плюйка:
“О, краю рідний Україно!
Перед тобою на коліна
Стаю й схиляюся німим
Як перед Господом Святим..”.
Самозрозуміло, що ці розумом і душею вистраждані рядки з вірша Поля Половецького, відтак, не нащадки Боняків чи Кончаків, а пізніше й московських “Ваньок” після захоплення царством-імперією етнічних українських теренів визначили напрямок й злет думки Полікарпа Плюйка, але безсумнівно прадавнє й незнищенне українське коріння із самого серця землі полтавської.
То, можливо, що іншою, більш вірогідною, має бути моя версія про те, що корінь “пол” у псевдонімі Поль Половецький походить від назви славного полкового міста Полтави, яке розташоване на Придніпровській низовині на правому високому березі річки Ворскла, яке стало пізніше губернським центром і осідком генерал-губернатора “Малоросії”, як зневажливо називали зруйновану ними ж козацьку Україну після краху гетьмана Івана Мазепи у червні-липні 1709 року в ході Північної війни під цим містом московські імперські шовіністи та окремі їхні прихвосні українського роду.
Очевидно, в умовах активізації московських спецслужб в США та країнах Заходу, які переслідували вигнанців із центральних українських теренів, змушуючи їх усілякими брудними методами або повернутися до СРСР на вірну смерть, або ж стати запродацем свого народу, Полікарп Порфирович не міг себе ідентифікувати як вихідець з села Білогорілки на Лохвиччині, отже творив, як міг боровся проти режиму переважно під псевдонімом “Половецький”. Хоча КГБ-істи усіх рівнів достеменно знали про його нещасливу долю та принципові і викривальні праці й, очевидно, переслідували усю родину Плюйків та Данників. Недарма ж бо в усіх радянських анкетах була графа, що містила запитання – “Чи є родичі за кордоном”. Якщо відповісти на нього ствердно – це своєрідний вирок для праці, кар”єри, та що там кар”єри: за т.зв “залізною завісою” будь-яке, хоча найменше, підвищення по роботі було неможливим.
Бачте, псевдонім “Полтава” мав не лише наш земляк, письменник, поет і публіцист та громадсько-політичний діяч на еміграції, який походив із села Вовківці на Роменщині, за кілька кілометрів від Білогорілки, де народився Полікарп Порфирович Плюйко – Леонід Пархомович (1921-1990) (автор поетичних збірок “За мурами Берліну”, “Жовті каруселі”, “Українські балади”, “У вишневій країні”, “Римські сонети”, історичного роману “1709” та повісті “Над блакитиним Чорним морем”, в якомій, до речі, із теплотою пише й про Лохвиччину) який жив й працював Мюнхені, Парижі, Мадриді, а від 1958 року, як і старший за нього за віком Полікарп Плюйко, що попав за океан у 1950-ому, - у США, але й революційний діяч і публіцист, майор УПА й член Проводу ОУН на Українських Землях Петро Федун (1919-1951), додав до свого прізвище “Полтавець” й чиригинський предок генерального писаря гетьмана Павла Скоропадського (1918) Івана Полтавця-Остряниці (1890-1957), пізнішого активного діяча “Вільного Козацтва” на еміграції.
Відтак, назва Полтави й Полтавщини були синонімом чогось генетично українського, щирого, вірного, відданого українській визвольній справі, незалежно коли й де велась боротьба за українську субстанцію – в умовах революційних подій 1917-20 років, чи під час большевицької окупації України або ж на чужині в країнах поселення.
Білогорілка – родинне село великої родини Плюйків (а прізвище Плюйків є лише в цьому селі!), як козацьке поселення згадується 1721 року. Воно входило до складу Лохвицької сотні Миргородського (1648-58), а потім Лубенського (1658-1781) полків, а від 1781-го ввійшло до складу Чернігівського намісництва, згодом перебувало у складі створених Московщиною Малоросійської (від 1796) та Полтавської губернії (від 1802). За переписом 1859 року у цьому селі Лохвицького повіту налічувалось 282 двори з 1701 мешканцем, дерев”яна Михайлівська церква, бібліотека, але письменних було лише кілька десятків білогорілчан. Після московської реформи 1861 року села відішло до Андріяшівської волості, а на початку ХХ-го століття, в час коли побачив світ раб Божий Покарп Плюйко, було вже 327 дворів, з них аж 314 козацьких, 33 вітряки, 3 кузні, 3 олійниці, 3-класна церковно-парафіяльна школа, де працювало два вчителі і вже 450 осіб з 2060-ти було письменними.
Після революції та ході колективізації все змінилося:
“І сумно й млосно у Криниці,
І тихо, як в великий піст...
Лиш де-де пройде активіст.
Хрести із бані та дзвінниці
Якийсь скидає свинопас.
Летить на діл іконостас
Із тріском, гуркотом і громом.
І в доказ, що кінець старому –
Храм обертається на склеп.”
Ширились селянські виступи та невдоволення, пізніше дійшло й до політичних розправ над активістами колгоспного руху в Білогорілці. До речі, про це писала й лохвицька районна газета “У соціалістичний наступ”. Так, на думку місцевого дописувача, 14 вересня 1934 року пострілом у вікно було вбито одного з кращих активістів, селькора, бригадира колгоспу “Червоне плав”я” (с.Білогорілка) Михайла Плюйка, який, як пишуть у некролозі, - горів на роботі, одержав гарне політичне виховання в територіяльному полку, де раніше служив. В Білогорілці під час похорону відбулося виїзне засідання Лохвицького райвиконкому за участю районних керівників, больевицьких манкуртів Урусова, Семічастного та Мірошніченка.
А можливо між ними були ще й так яскраво змальовані в творах Полікарпа Плюйка – активісти Павло Чередник та брати Мишко й Роман Угняві, 25-тисячник Микола Багров?
Це якраз вони нищили й переслідували односельців Плюйка із Зеленої Криниці (очевидно – Білогорілки) - так званих куркулів, а по суті справи справжніх господарів козацького роду - Івана Білокопитенка, Макара Бузуна, Степана Галая, Ілька Ковадла, Оверка Цися, інших же зеленокриничанців, за версією Поля Половецького, - Забіяку, Недолю, Полуботка й Шульгу – замордували в застінках ГПУ, а ще - закатували прямо в селі Івана Гайдая, Миколу Дрогу й Основ”яненка Миколу. Якраз репресії більшовиків породили таких літературних героїв як селянський отаман Савка Крук, повстанець Цибуля, підбурювач “протів власті” Микола Сластьон, церковний титар Полуботко, старий дзвонар Бугрій, протоієрей Української Автокефальної Церкви Андрій, який разом з митрополитом Василем Липківським виступав на захист рідної церкви навіть на засланні й там “ганьбив діла большевиків”. Без сумніву, усі згадані вище, так майстерно змальовані П.Половецьким образи мали своїх справжніх прототипів.
Усе це відбувалось не тільки над “широкоплинною й розлогою Сулою” у Зеленій Криниці (читай - Білогорілці), де народилась кохана Марія “красуня мила степова”, але по всій Полтавщині та Україні.
...Надзвичайно прикро, що й дотепер мало знає, що якраз у Білогорілці в 1903 році народилася й інша людина на прізвище Плюйко - визначний український вчений, професор Полікарп Порфирович Плюйко, який у 1923 році закінчив Лохвицьку реальну школу, а 1930-ому - Київський інститут інженерів шляхів сполучень.
Він одним із перших тоді побачив, що:
“Всі веселяться в Україні:
Москаль, монгол і жидовин,
А українці неповинні,
Немов мерці із домовин,
На вкритій сморідом землі
Блукають мовчані в селі”.
У своїй короткій автобіографії п.н. “Мій родовід”, написаній на чужині, у США 5 серпня 1974 року Полікарп Плюйко зазначав: “Народився я 8 березня 1903 року в бідній, козацькій по стану родині в селі Білогорілці, Лохвицького повіту на Полтавщині. Батко мій – Порфирій Михайлович Плюйко - був першою в селі людиною, що навчилася від дяка читати й писати, і це дало йому змогу бути сільскьим писарем від молодих років і аж до 1919 р. Мати – Мотрона Пилипівна (ур.Трохименко) – була велика трудівниця, мудра, щиросердечна в поводженні в родині і зо всіма сусідами, через що користувалася вели кою пошаною.
Дід мій (по батькові) Михайло Омельянович умер, коли мені було два роки. Знаю, зі слів матері, що він був героєм оборони Севастополя, був наводчиком батареї і дослужився до чину унтер-офіцера. Звідси й пішло прозивання нас по-вуличному “Мундіренки”.
Оли мені було коло трьох років, батько поніс мене взимку подивитися на весілля. Ноги мої, хоч і були закутані, але задубли, і в насідок цього я дістав плевріт в правому боці, що мучив мене цілих два роки. Моя хвороба так вимучила батьків, що вони говорили: “Хоч туди, Господи,хоч сюди”... І вийшло “сюди”. Я видужав, але “Resideau post /oleura dextra” лишилося на все життя.
До церковно-приходської школи пішов я коли сповнилося мені вісім років. Учитель – Макар Корнійович Кривецький і Отець благочинний, що переводив виспскні екзамени, порадили батькові віддати мене до школи, в Лохвицю, бо здібності мої розв”язувати усно задачі з “Малініна й Буреніна” (що вживвся в середніх школах) їх вразила. І так – в 1915 р. я був уже учнем Лохвицької Реальної Школи, яку й скінчив у 1923 р. (Від 1920 р. Реальні школи були реформовані, і звалася та школа Соціяльно-Економічна). Маючи великий нахил до співу і музики, я вчився від 1920 р. гри на фортеп”яно під керівництвом вілної художниці Броніслави Олександрівни Маторіної, (парижанки). Це дало мні змогу поруч з учителюванням у трудовій школі міста Глинська (по закінченні Соціяльно-Економічної Школи) організувати хор (при Сельбуді) і бути його диригентом (і акомпан”ятором солістам), аж до осени 1926 р., коли я, одружившись з місцевою красунею (оленою Павлівною Данник) вступив за рекомендаціями спілки “РОБОС” до Київського Інституту Інженерів Шляхів, а дружина – до Київського Медичного Інституту, звідки через місяць їй довелось тікати (до ІНО), бо один землячок через Глинську сільраду подав донос, що О.П.Данник – куркулька, з контр-революційеної родини. (В ІНО вона протрималася два роки, до другої Всеоюзної чистки ВУЗів, у 1928/29 р.р.)
Закінчивши інститут в 1930 р., я був спрямований відділом кадрів НКПС, як неблагодійний політично, на Томську залізницю, в найглухіший Топкинський район. Опинившись в в глушині Сибіру, в самому серці побудови “соціялізму”, усіяним концентраційними таборами, наповненими майже виключно ураїнцями, я почав втрачати спокій, сон і рівновагу, і перетворився, фактично, на внутрішнього емігранта. Почав захоплено писати... Незабаром я опинився на спискові “ворогів народу”, по радіо летіли слова: “Плюйківщина!... Плюйківщина”. Мене викинули з системи залізничного транспорту... Єдиний порятунок для мене лишалася втеча... Прибув до відділу кадрів НКПС у Москві... і зголосив свою втечу. “Що хочете – те й робіть, але в Топки я не повернуся...”, - сказав я начальникові відділу кадрів, і зник...
З огляду на п”тирічне перебування в Сибіру, моя втеча була узаконена відділом кадрів, і осінню 1935 р. я опинився в Україні... Але в якій Україні? – В Спустошеній (голодом 1933 р.), в знекровленій (терором після процесу СВУ), коли в Києві (уже столиці України) ніде не можна було почути навіть слова українського. Хоч я обережно поводився я, працюючи в “Київтранспроекті” серед жидівської більшости, з своєю захолявною творчістю і з своїм “емігрантством”, але “невсипуще око” поставило мене на список “потенційних ворогів народ”. Причина: демонстративно розмовляв з усіма (жилами й росіянами) установи лише по-українськи. Начальник політвідділу (Павло Іванович Корнієнко) – на кожнім засіданні партбюро домагався передачі мене в руки НКВД. “Вот увідітє, по какую сторону барікад он будєт, в случає вони!”, - повторював Корнієнко багато разів. (Про це розповів мені член партії Олексій Іванович Ромашко, в 1941 р., уже за німців). В липні 1941 р., не бажаючи евакуюватись за Урал, я перейшов на нелегальне становище в Києві, і в наслідок цього моє скрите “емігрантство” перейшло в дійсне.
Мав чотирьох братів і одну сестру. Всі уже в цю пору писання мертві.Ось їх імена: Марко (нар.1887), Антін (нар.1890), Іван (нар.1892) – закатований НКВД в 1938 р. Георгій (нар.1906) та Настя...
А я раб Божий Полікарп – маючи сімдесят другий рік – живу в Америці, і час від часу листуюся зі своїми племінниками й племінницями, та допомагав і допомагаю їм матер”яльно, що вважав і вважаю за свій святий обов”язок. 5 серпня 1974 року”.
“Було якраз на Полтавщині,
В степах Посульської рівнини,
Село – Зеленая Криниця.
На мапу можна б подивиться,
Щоб знати де лежить воно.
Та ба! – було це все давно.
Селяни назву ту змінили,
Бо, як всі люди говорили,
На протязі кількох років,
Там більшість вимерала дворів
Від голоду і від хворіб”.
Це якраз про знамениту лохвицьку Білогорілку.
    Згідно запису у книзі „Реабілітовані історією. Науково-документальна серія книг. Полтавська область. Книга третя”, Київ-Полтава, видавництво „АСМІ”, 2005, с.598), „...Плюйко Іван Порфирович 1892 р., с.Білогорілка Лохвицького р-ну Полтавської обл.., українець, іх селян, освіта початкова. Проживав у с.Білогорілка. Вчитель. Заарештований 3 березня 1938 р. Засуджений Особливою трійкою при УНКВС Полтавської обл.. 31 березня 1938 р. за ст.ст.. 54-10 ч.1, 54-11 КК УРСР до розстрілу з конфіскацією майна. Вирок виконано 28 травня 1938 р. у м.Полтава. Реабілітований Полтавським обласним судом 19 липня 1958 року...”.
У 1945 році опинився у Західній Німеччині в таборі утікачів в Міттенвальді, де був учителем математики в українській гімназії. Переїхав до США у 1950 році, працював як механічний інженер до 1968 року місті Клівленді (штат Огайо). З осені 1958 до літа 1959 року плдідно й активно працював над створенням англо-російського математичного словника в Анн Арборі (Мічіган). Мав також музичний і поетичний хист. Ще у підсовєтських умовах таємно написав низку віршів, які побчаили світ лише після війни, під псевдом “Поль Половецький”, серед них – історична поема-сатира “Цар Премудрий Саривон” (1965), лірика-сатира “Над безоднею” (Буенос Айрес, Аргентина, 1978), “Проти течії” – п”ять дослідчих праць на соціально-політичні теми, видані в 1966 році в Канаді в українському видавництві “Наша Батьківщина”, “Геєна огненна”, а таекож ненадруковані твори “Записки крігсфербрехера”, “Намісники Христа і їх діяння”. Одним із перших серед українців професор Плюйко досліджував також генезу й трагічні наслідки Голодомору 1932-1933 років в Україні, головним чином із власного гіркого досвіду та спостережнь, а також архівів газет у США, зокрема “The New York Times”.
На думку уродженця Підгаєччини, пізнішого вояка Першої української Дивізії УНА, а згодом - співробітника професора Полікарпа Плюйка математика - Михайла Цяпи, який також брав участь в укладанні згаданого вище словника, - наш земляк одним із перших опублікував цикл грунтовних статтей про роль поплічників диктатора Сталіна щодо планування і втілення Великого Голоду на Україні. Ці статті були, зокрема, друковані в газеті “Наша Батьківщина”, що виходила в Торонто (Канада) у 1960-их роках. Слід додати, що у дискусіях з американцями, у тому числі з професором А.Й.Ловотером (A.J.Lohwater), під час укладання словника, українець Полікарп Порфирович Плюйко, який походив з посульської Білогорілки, і, як виявилося, найкраще знав російську мову в рехзультаті чого мав підписаний контракт на час писання словника, - відстоював тезу окремішності українців та їх мови, незважаючи на деякі споріднені елементи в окремих прислівниках. Видані варіанти словників Американською Математичною Асоціацією в США та Математичним Інститутом ім.В.А.Стєклова Академії Наук СРСР (обидва - у 1961 році), на жаль, не містять згадки про нашого земляка із суб”єктивних причин. Це був одиноких проєкт між СРСР та США в період хрущовської відлиги, який не був пов”язаний з політикою.
Наш славетний земляк Полікарп Порфирович Плюйко помер на чужині, далеко від рідної Білогорілки, у 1979 році. Син професора Плюйка - доктор Борис, здобув науковий ступінь в Мічіганському унівеситеті (University of Michigan) ще на початку 1960-их років. Передчасно професор Полікарп втратив свою доньку Оксану Плюйко-Воскобійник, український патріотизм якої був основою всіх її поступовань і світлій пам”яті якої Поль Половецький присвятив одну зі своїх найкращих Збірок праць лірики та сатири “Над безоднею” (1978).
Загальне ж тло лохвицької історії того періоду, тобто часів, коли остаточно зформувалися громадсько-політичні погляди й психолого-етичне наставлення та духовний зріст Полікарпа Плюйка, було таким: Якраз на початку 1930-их років в тодішньому Лохвицькому районі було “викрито” в результаті чистки Лохвицької парторганізації Явтуха Івановича Гармаша, який замешкав у селі Ручки, що за кілька кілометрів від Білогорілки, пізнішого вчителя Ручанської школи, автора й ініціатора вітальної телеграми від наших теренів Тимчасовому урядові і Центральній Раді. У 1917-1918 роуку Євтух Гармаш, член партії есерів входив до Центральної Ради, а у 1918 році у залі лохвицького нарбуду “виступа проти більшовиків з піою в роті розпинався за Центральну Раду. “Гармаш радо вітав петлюрівців, він з хлібом і сіллю організував їм зустріч”, - пише анонімний автор статті “Хто ж такий Явтух Іванович?” (№116(573) газети “В соціалістичний наступ” за 18.09.1934 року.
В останній час свого життя Явтух Іванович Гармаш, правдоподібно, належав до УКП (боротьбистів), яка виступала за радянську владу, але в самостійній українській державі. Властиво, це не була така собі куркульська-антирадяська партія, як її змальовувала більшовицька історіографія та пропаганда, а насамперед це була українська партія, яка визнавала й захищала ради, як органи справжнього самоврядування українського народу. Прикметним є й таке: лівих есерів-народників (фактично російську партію, яка згодом злилася з марсистською УСДРП (незалежних лівих)) ці псевдо-історики зображають більш революційшою партією. У березні 1920 року УКП на своєму з”їзді ухвалила рішення про саморозпуск і об”єднання з КП(б)У. Два члени ЦК УКП(боротьбистів) Шумський і Блакитний увішли згодом до ЦК КП(б)У. У деяких губерніях і повітах боротьбісти теж були введені до відповідних парткомів і призначені керівниками відділів, переважно відділів для роботи на селі. Знайшлося, щоправда, на короткий час місце в номенклатурі Лохвицького повіту й для того ж таки Явтуха Гармаша. Це пізніше, на початку 1930-их років, йому все пригадають й будуть цькувати його ж колишні “соратники” по Лохвицькому повіткому (а згодом і райкому) КП(б)У.
Дійсно, постійні переслідування з боку більшовиків призвели до зменшення чисельності Української Комуністичної Партії. Станом на 1 січня 1923 року на обліку у Полтавському губернському відділенні ДПУ перебувало лише 50 членів УКР, в тому числі – у Полтаві – 6, Мачухах – 5, Лохвиці – 11, Лубнах – 5, Миргороді – 1, Гадячі – 15 (ДАПО, Ф.Р. 9032, оп.1, спр.49, арк.128). За даними історика Віктора Ревегука, член Лохвицької організації УКП Михайло Шевченко намагався організувати осередок УКП у селі Вовківці, там де, як я зазначав вище, народився пізніший поет Леонід Пархомович (Полтава), на Роменщині, тобто поблизу родинного села Полікарпа Плюйка – Білогорілки. М.Шевченко не раз виступав з програмою своєї партії на зборах комітетів незаможних селян, підтримував зв”язок з Київською організацією УКП. На початку 1925 року на Полтавщині залишилось лише дві офіційно зареєстровані організації УКП: Полтавська, яку очолював Білецький (3 члени, 10 кандидатів і 3 співчуваючих) і в селі Лука Лохвицького вже району, також поблизу Білоголіки, за кілька кілометрів - (7 членів, 2 кандидати і 3 співчуваючих), яку очолював Тихін Табурянський, пізніший учасник губернської наради, яка вирішила підкоритися рішенню Комінтерну про розпуск УКП і вступ її членів до КП(б)У й делегат на останній Всеукраїнський з”зд УКП від Полтавщини. Було також вирішено ліквідувати й молодіжну клітину УКП – УКРЮС (Українську комуністичну робітничу юнацьку спілку або „ком”юни”), до якої лише протягом 1923 року встпили учні місцевої профшколи Василь Матяш, Іван Марченко, Михайло Кисенко, молоді робітники-шевці Василь Темний і Петро Шаповал, курсистка Лубенських педагогічних курсів Ярина Дятлова.
Відтак, з ліквідацією партії українських боротьбистів закінчилася доба самостійного існування українського комунізму. Після ліквідації УКП (боротьбистів) у березні 1920 році, рівно через п”ять років, у 1925-ому, самоліквідувалися й УКП (укапісти), які створили свою партію у січні 1920 року.
А Євтихій (Явтух) Гармаш, який народився у 1884 році у селі Брагінці (тепер Варвинського району на Чернігівщині), будучи завідувачем Лохвицького районного відділу охорони здоров”я, був заарештований 27 січня 1938 року й згодом, 21-23 березня 1938 року, засуджений особливою трійкою при УНКВС Полтавської області за зловісними статтями 54-10, 54-11 Кримінального Кодексу УРСР до розстрілу з конфіскаціює майна. Вирок виконано 14 квітня 1938 року. Так скінчив свій нелегкий земний шлях цей палкий патріот наошого краю. Принагідно зазначу, що все ж Явтух Гармаш був реабілітований Полтавським обласним судом 26 червня 1957 року.
Слід сказати, що на посаді директора кооперативної профшколи в районі довгий час працював національно-свідомий керівник Рахубовський, в Лучанській школі підпільний націоналістичний осередок очолював патріот Іван Усенко, в Бербеницькій школі викладала колишня поміщиця Бондаренко, яка також “займалася котрреволюційною агітацією”, у Свиридівській школі вчителі Згуменні – “протаскували націоналістичну контробанду у викладанні”. Майже всі вони, як і Явтух Гармаш, були зацьковані більшовицькими пропагандистами, а згодом – або звільнені з посад, репресовані чи інтерновані.
Ніщо не висловлює виразніше і з більшою переконливістю відношення Поля Половецького до української нації, своєї вужчої батьківщини Лохвиччини і філософії його життя та його творчості, як його ліро-епічна поема “Велика руїна”, яка була написана автором у 1934-1947 рока і яка побачила світ у видавництві “Наша Батьківщина” в Нью-Йорку у 1970 році. Перша пісня цієї поеми розпочинається такими словами:
“На нашій славні Україні,
Іще віддавна і понині,
Високі скрізь стоять могили.
Діди там волю боронили,
Боролись довго, до загину,
За нашу рідну Україну,
Не так, як ми, німі раби
Дикунства, звірства і ганьби
Епохи ката навісного.
Немає кращого нічого,
Як наша рідна Україна!
Казково-ваблюча перлина - ...”
Материкова, Велика Наддніпрянська Україна, де 107 років тому народився Поль Половецький (Полікарп Плюйко), взагалі не знайома з його поетичною творчістю, як також з його першорядною й у найвищій мірі оригінальною й добре вдокументованою публіцистикою. Отже, Поль Половецький має ввійти в українську історію не лише як поет знаменитих поетичних есеїв, але в першу чергу як відважний український публіцист, патріот високого лету й багатогранних зацікавлень.
Впевнений, що якби раптом мені було невідомо, що Полікарп Плюйко походить з села Білогорілка на Лохвиччині, то про те, що він є вихідцем з наших теренів я зміг би “вирахувати”, по вживаних ним словах, які притаманні мешканцям районів північної Полтавщини та Роменщини. Так, замість слова у своїх поезіях “глечик” він, наприклад, вживає “глек”, замість “великий віз” – “гарба”, і далі “вітерець” – “вітрець”, або ж такі прикметні для наших місцевостей дієслова із ніби незавершеними закінченнями: “зазира”, “колише”, “пада”, а ще – “морочить”, “гатіть” (в значенні – “бийте”) й т.і.
У Збірці вибраних праць, яку я вже підготував друку й куди, на жаль, ввійши не всі праці Поля Половецького, я спродіваюсь незабаром познайомити українського читача не лише з творчим доробком автора, але з ним, як доволі обізнаним й ерудованим істориком та релігієзнавцем, бо ця царина людської діяльності є чи не найтруднішою та найделікатнішою.
Очевидно, що перед Половецьким першочерговою була не лише справа добору історичних фактів та пошуку, відповідності і порівнянь різних теологічних норм та канонів, але й проблема поєднання теоретичних посилань, фактів чи догм у цих двох визначальних для духової діяльності царинах людини з практичним життям. Й неважливо де - на підсовєтській території чи праісторичні часи, коли Полікар Порфирович піддаває ті чи інші події певним реконструкціям та співставленням.
Полю Половецькому тут багато чого вдалося, оскільки він добре знав і розумів добу, в якій жив і творив, він також зазнав чимало особистих кривд, переслідувань та образ.
Моїм глибоким переконанням є те, що Поль Половецький є незрівнянним українським полемістом й справді знаменитим публіцистом. Його публіцистика є завжди живою, в ній завжди пульсує життя, відверта й системна критика, що разом творить дійсну українську матерію й цілість. Його історичні есеї пахнуть українським ліостепом, в них завжди відчувається свіжий подих не спотвореної української історії, з них промовляє українське серце та окреслюється душа щирого українського патріота.
Уважно прочитавши усі праці Поля Половецького, які мені вдалося віднайти, тому я переконався, що серед значної когорти достойників української нації Плюйко-Половецький посідає чільне місце серед найкращої верстви найщиріших українських патріотів з широким горизонтом мислення, ясним баченням, критичним, а під час і категоричним, однак щирим і правдивим, відчуттям дійсності.
…Відійдуть від нас й, напевно, зникнуть через браму історичного забуття українські псевдопатріоти, соціалістичні могікани національної революції, натомість Поль Половецький, Полікарп Порфирович Плюйко, життя якому дала щедра на таланти й патріотів лохвицька земля, залишиться з нами назавжди.
Це про неї, нашу знедолену неньку Україну, він схвильовано писав:
“Країно рідна, дорога,
Джерело крови, сліз, печалі!..
Якого ворога нога
Не нищила, не плюндрувала
Твого чорнозему плоди?...
І тож за що?.. – За ідеали!...”
....Він, Поль Половецький, страждав, жив і дихав Україною, бо знав правдиве життя за “залізною завісою”...
А ще любив Полікарп Плюйко понад усе свій-наш рідний благословенний лохвицький край з Його, поета, мислителя й патріота вужчою батьківщиною лохвицькою Білогорілкою!
Й тому Він підходив до вивчення та освітлення історії знеславеного й приниженого ворогами й недоброзичливцями нашого народу з вершин правдивої та далекоглядної політичної думки та принципових засад.
За це Йому, світлої і святої пам»яті Полікарпу Порфировичу Плюйку (Полю Половецькому), - особисто від мене, правдивого його шанувальника та, даруйте, - духового спадкоємця, й нас усіх - щире визнання й глибока вдячність!

Логін:
Пароль:
запам'ятати