Переважна більшість жителів Кобеляк знають про Японію лише як про острівну державу, де багато гір, вулканів і росте сливове дерево сакура. А ще — що це надзвичайно технологічно розвинена країна. Наш земляк Дмитро Файзуллін протягом останніх шести років навчається і працює в Японії. За цей час він встиг захистити дисертацію і взяти участь у трьох проектах із розробки та експлуатації штучних супутників.
Дмитро розповів, що після закінчення Кобеляцької ЗОШ №2, він навчався на фізикотехнічному факультеті Дніпровського національного університету, де здобув освітній ступінь магістра. Далі вступив на аспірантуру і почав працювати головним спеціалістом у Національному центрі аерокосмічної освіти молоді та паралельно інженером у приватному проектному бюро. У аерокосмічному центрі він займався створенням першого українського наносупутника.
— У 2014 році Організація Об’єднаних Націй спільно з урядом Японії надавали стипендії для вивчення наносупутникових технологій, — говорить Дмитро. — Я подав свою кандидатуру і пройшов відбір. Таким чином отримав можливість здобути науковий ступінь у Технологічному інституті Кюсю, що знаходиться в японському місті Кітакюсю.
Загалом того року було подано більше 150 заявок з усього світу, та стипендії були для шести переможців: майбутніх двох магістрів і чотирьох докторів філософії. Одним із них був і наш молодий учений.
Коли Дмитро приступив до навчання в Кюсю, його факультет працював над наносупутником HORYUIV.
— Якраз була середина проекту. Я займався розробкою системи орієнтації супутника. Зокрема, сонячним датчиком. У лютому 2016-го супутник успішно запустили. Головною задачею було підтвердження теорії випадкових електричних пробоїв на сонячних панелях в умовах космосу, які були вірогідними причинами виходу з ладу великої кількості супутників. Нам вдалося їх зафіксувати камерою, установленій на космічному апараті, що було вперше зроблено в наукових колах. Розробка сонячного датчика, що також був установлений на супутнику, та його калібровка на орбіті стали темою моєї дисертації, — продовжує Дмитро. — Наступним проектом був мікросупутник TENKOH, який мав досліджувати космічне середовище. Я відповідав за написання програм для системи орієнтації супутника та інтеграції датчиків.
У 2017 році Дмитро отримав наукову ступінь доктора філософії з інженерії. Науковий керівник запропонував йому залишитися працювати доцентом кафедри технологічного інституту. До обов’язків нашого земляка входить проведення досліджень для визначення положення та управління супутників.
— Новий проект, у якому я беру участь, — мікросупутник спостереження Землі QPSSAR, — каже науковець. — Щоправда, його розробкою займається приватна японська компанія. Я ж у цьому проекті представляю університет. Цей супутник має вагу 100 кілограмів, університетські важили по 10–20. Його завдання — радіолокаційне дистанційне зондування землі. Не має значення, яка погода, за допомогою супутника завжди можна побачити поверхню. Роздільна здатність зйомки — 1 метр. Проект досить масштабний. Перший супутник ми запустили в грудні, другий — на стадії тестування, третій — проектуємо. Якщо робота виправдає себе, далі заплановане глобальне покриття із 36 супутників. Я ж у проекті займаюся розробкою алгоритмів орієнтації і керування супутників.
Японці говорять англійською і багато працюють
Однією з основних умов навчання в Японії було знання англійської мови. Адже увесь курс викладався саме англійською. Дмитро відвідував у Дніпрі American English Center та Summer School, де працював із канадськими та американськими викладачами.
— Методика викладання в Японії значно відрізняється від тієї, що застосовувалася в Дніпровському університеті, — розповідає далі вчений. — Лекцій мало. Основний упор ставиться на практику. У Японії, починаючи з бакалавра, за кожним студентом закріплюється робоче місце в лабораторії. Професор працює з групою близько 15 чоловік.
Та маю сказати, що наша Кобеляцька школа №2 заклала гарну освітню базу. Я не мав відчуття браку знань ні в Дніпрі, ні в Японії. Тому хочу подякувати всім учителям без винятку. Але любов до математики та навчання взагалі заклали Володимир Михайлович Климань, Катерина Михайлівна Несвіжа та класні керівники Сергій Миколайович і Наталія Дмитрівна Телятники. За це їм дуже вдячний.
Робочий день в університеті триває з 8:30 до 17:30. Хоча професори можуть працювати і до 22:00. Японці — трудоголіки. Тому існують певні обмеження щодо робочого часу. Наприклад, вони не повинні переробляти у місяць більше 45 годин. Студенти Кюсю працюють на кількох підробітках і займаються спортом. Наприклад, підробляють у магазині, навчаються англійської, а у вільний час бігають. У принципі, у всіх японців є хобі або спортивне захоплення.
Знайти роботу не складно ні місцевому, ні іноземцю. Зараз відчувається брак робочої сили. Тому в Японію запрошують працювати іноземців. У нас в університеті навчаються і працюють представники Китаю, Франції, Італії, Кореї, Філіппін та інших країн.
Із велосипеда в поїзд-кулю
Кітакюсю — промислове місто і раніше воно було одним із найзабрудненіших. Після прийняття низки урядових рішень, очисні системи модернізували. Тепер місто вважається ледь не найчистішим.
У Кітакюсю кобелячанин орендує житло. Гуртожиток надається студентам, які навчаються за власні кошти. Усі, хто приїхав разом із Дмитром за програмою, отримували стипендію, а значить могли дозволити собі квартиру. До речі, стипендія складала 1200 доларів. Оренда квартири площею 24 квадрати обходиться в 300 доларів, комунальні послуги — близько 100.
— Із університету до квартири я ходжу пішки або їжджу на велосипеді, — говорить кобелячанин. — Цей транспорт дуже популярний у японців. Майже скрізь є велосипедні доріжки синього кольору. Уся Японія вистелена тактильною плиткою для людей із вадами зору. Для людей з інвалідністю зроблено все, аби вони могли дістатися скрізь.
У місті добре організований громадський транспорт і тому немає потреби купувати автомобіль чи мотоцикл. До того ж, існує кілька перепон. По-перше, мені потрібно міняти водійське посвідчення, українське в Японії не діє. По-друге, авто продають лише в тому випадку, якщо покупець має власне паркомісце. Узагалі, у Японії постійно будують залізничні і автомобільні дороги. Я часто їжджу у відрядження в інше місто. Для цього користуюся швидкісними залізничними лініями Шінкансен. Ними рухаються поїздикулі. Це зручно і швидко.
Країна високих технологій і комфорту
У японців є культ кухні, вони люблять поїсти. Вартість страв приблизно однакова у магазині й кафе. Звичайно, що основна страва — це рис. Та їдять з ним не лише рибу. У кожному магазині можна придбати свинину чи яловичину. Багато японців узагалі не переносять алкоголь.
Не дивлячись на те, що японці багато працюють, у них багато й вихідних, які прив’язані до різних дат. Жителі країни вранішнього сонця люблять подорожувати Японією. У них існує традиція відвідувати храми, яких дуже багато по всій країні. У кожному з них є свій штамп. Відвідувачам ставлять у спеціальну книгу відмітку і каліграфічний ієрогліф, що засвідчує перебування в храмі. Найпоширенішими релігіями серед населення є синтоїзм і буддизм, також сповідують християнство.
Японія — це країна, у якій високі технології, розвинута інфраструктура та соціальна захищеність населення поєднуються з багатовіковою культурою і традиціями, які японці старанно зберігають. Цілодобові комбінімагазини, що розташовані ледь не через кожен кілометр, де можна придбати смачний обід, транспортна система з рухом із точністю до хвилини, безкоштовні громадські вбиральні роблять Японію ще більш комфортною для повсякденного життя. Японці і навіть туристи почувають себе в безпеці, не бояться залишити свої речі без нагляду.
Побутові відходи японці сортують за п’ятьма категоріями. Для цього використовують різнокольорові пакети. Оплата за вивезення сміття закладена у вартість пакета. Його можна придбати в кожному магазині. Сміттєві пакети виносять на вулиці поряд із будинком і накривають сіткою, аби не розклювали ворони, доки приїдуть прибиральники. Бродячих тварин там немає. Із людьми, які планують завести домашнього улюбленця, проводиться співбесіда. Собака коштує від 2000 до 5000 доларів.
Про плани на майбутнє
У цьому році в Дмитра Файзулліна завершується контракт із університетом. Він припускає, що може на деякий час залишитися працювати в навчальному закладі або перейти в компанію, де займається комерційним проектом, для отримання практичного досвіду. Та в більш довгострокових планах є бажання повернутися додому, в Україну.
