Не поборовши вітряних млинів...

ВІн із тих людей, кого полтавці впізнають на вулиці. Втім, і не лише полтавці. Він наче герой сучасного детективного сюжету, бо, зустрівши його, люди відразу ж пригадують, як у Полтаві то серед білого дня, то на світанку, то вночі захоплювали, штурмували, підпалювали приміщення обласної бібліотеки для дітей імені Панаса Мирного молодики в масках і камуфляжі з автоматами та ще невідомо хто... Досі так і не відомо. І його питають: що ж там із бібліотекою – чи знайшли для неї приміщення, де зберігається її майно, що з колективом? Дарма, що заслужений працівник культури України Леонід Чобітько – вже цілий рік на пенсії, а цими днями зустрічає своє 70-річчя.
Він класично уособлює образ інтелігента-безсрібника, для якого улюблена справа – понад усе. Як персонаж уже минулих віків, як останній із могікан... Цікаво, такі виживуть у XXI столітті? Чи світ заполонять оті, як їх назвали в одній із публікацій, "неонові українці", спритні лише хапати, захоплювати, штурмувати, палити і при тому залишатися безкарними?
Зустрітися з колишнім директором дитячої бібліотеки, борцем із вітряними млинами Леонідом Чобітьком нас попросили читачі "Зорі Полтавщини" – його щирі шанувальники, прихильники...

– Леоніде Григоровичу, Ви – лише рік на пенсії. Працювали, скільки могли, чи могли б іще працювати за інших обставин?
– Я міг би ще працювати. І хотів би ще працювати, якби з бібліотекою було все гаразд. На пенсію пішов за власним бажанням, адже за таких умов працювати неможливо.

– Тим паче, що останніх більш як п'ять років Ви постійно боролися за бібліотеку, судилися, до лікарні врешті потрапили...
– Було й таке. Але мені не вдалося зберегти заклад. Те приміщення в обласній бібліотеці імені Котляревського, яке виділили для дитячої бібліотеки, не підходить для неї, тієї площі замало. Я дуже багато зусиль докладав, щоб наш книжковий фонд постійно збільшувався, і він там не вмістився.

– І де тепер книги, яким не вистачило місця?
– На складі аптечного управління в Розсошенцях, де управління культури облдержадміністрації орендує кілька кімнат. Там також дуже тісно. Сумно від того, адже книги для полтаських дітей збирали по всій Україні й навіть за кордоном. Привозили, присилали, акції проводили в столиці. Й полтавці дуже багато різних видань принесли. Не все й збереглося – частина зібраного була втрачена при перевезенні. Адже вивозили книги без участі, навіть без присутності працівників бібліотеки! До того ж усе найцінніше з нашого фонду згоріло, коли бібліотеку підпалили, – наш "золотий" фонд згорів...

– Досі перед очима у багатьох потрощені стіни й дитячі малюнки, зафарбовані білим вікна, розбиті меблі – все це люди бачили з екранів телевізорів. До речі, що тепер на місці бібліотеки – аптека?
– Приміщення розділене на чотири частини: одну – займає галерея декору – там продають антикварні стільці, прикраси для інтер'єру, в іншій – жіночу білизну. Ще Інтернет-клуб працює. А четверте приміщення, найбільше, досі ще порожнє – воно пропонується в оренду. Мешканці будинку скаржаться, що в клубі дуже гамірно, музика "бахкає".

– Ну, в нашому місті це типова ситуація, як і в "Каштановій алеї", у "Браво", – закон про тишу не для них писано...
– А "Конкорд" – там влаштовують такі акції, що стіни у навколишніх будинках тремтять...

– Леоніде Григоровичу, кажуть, що в житті треба вміти не лише перемагати... Як Ви сприйняли свою поразку в боротьбі за дитячу бібліотеку?
– Я б не сказав, що пішов звідти тільки з образою, бо дуже вдячний багатьом людям, котрі так само прагнули врятувати бібліотеку, намагалися допомогти. І це люди дуже різні, з різних куточків світу. Мене ж досі на вулицях, у магазинах впізнають і питають, чи щось вирішено щодо приміщення для переселення бібліотеки, чи будуватимуть нове. Люди обурюються... Я не всіх упізнаю, не всіх пам'ятаю, а вони розповідають, що самі колись були читачами, а потім дітей своїх приводили до нас. Син мого однокласника живе в Німеччині й там бачив телерепортаж про те, як підпалили дитячу бібліотеку. І в Києві, коли я був учасником Всесвітнього конгресу українців, мене "впізнав" наш земляк, тобто українець за походженням, котрий приїхав на форум із Бельгії. І така була солідарність – нас підтримували у багатьох країнах світу. І в наших віддалених селах, у малокомплектних школах області, збирали книги для нас. А ось у вищих ешелонах влади дбали тільки про те, як би "відфутболити" наші звертання, прохання допомогти. Стільки відписок приходило від найвищих державних посадовців, адже всі знали про нашу ситуацію, всі обіцяли і ніхто не допоміг!

– Ви буваєте нині в бібліотеці? Вас запрошують на якісь заходи?
– Не часто. Щоправда, у мене і вдома нині така ситуація, що я мало де буваю. У молодшої доньки раптово помер чоловік, залишилося двоє зовсім маленьких діток, то ми з дружиною допомагаємо Каті доглядати за ними. Усім роботи вистачає! А ще я мрію дещо написати – у моєму житті багато було цікавих моментів, починаючи з післявоєнних часів. Зараз люди, грубо кажучи, скиглять, а ми жили набагато гірше – і голодні, й холодні були...

– Мабуть, і в роботі було чимало цікавого? Скільки років Ви працювали в бібліотеці?
– Директором – тридцять років. А до того вісім років був заступником директора в обласній науковій бібліотеці. Ще раніше працював у Миколаївській обласній бібліотеці для дітей. Зараз це слово немодне, але ми справді пропагували книгу – ми ділилися своїми знаннями, інформацією, бібліотечний цех мав свою солідарність, проводилися семінари, методичні навчання в Києві, у Москві. Людям треба, щоб їм було кому підказати: "Почитай оце!" Бо хтось, може, чогось не помітив у літературі, прогавив у певній галузі знань. А бібліотекар не прогавить! Тим паче – дітям треба це казати! За останні років десять вийшло дуже багато хороших книг, а прагнення пізнавати нове сьогодні у дітей пригасло.

– І читачів поменшало?
– Читачів не поменшало, але їхній пізнавальний інтерес звузився до шкільної програми. Ми ж проводили багато цікавих тематичних масових заходів, останніми роками спрямованих у першу чергу на національне виховання, на розвиток творчих здібностей дітей, вони малювали писанки, ліпили скульптури, вирізали аплікації, витинанки. Про те, як все це треба робити, у бібліотеці є відповідна література.

– Проводилися, пам'ятаю, акції, зокрема "Діти – дітям".
– Акції, які виховували доброту, милосердя. Наші читачі провідували хворих однолітків у лікарнях, інвалідів, сиріт. І виставки ми організовували для наших відвідувачів – і самодіяльних, і професійних художників.

– Усе, що наповнювало Ваші будні, дарувало радість, бо трималося на любові до своєї професії, адже бібліотекарі ніколи не були високооплачуваними працівниками, так? Хоч неспокою, проблем – достатньо...
– Я любив цю роботу, бо завжди був серед людей, мав дуже широкий діапазон спілкування. В бібліотеку безкорисливо приходили на зустрічі з читачами люди багатьох професій, ветерани війни... Багато людей творчих зверталися з проханнями знайти для них певну літературу для проведення різних заходів, і ми нікому не відмовляли. Ми зустрічалися з колегами інших областей, проводили семінари, обмінювалися досвідом. Тому й досі нам вдячні читачі, які вже стали дорослими, бо вони ставляться до бібліотекаря так само, як і до педагога, вихователя. А щастя – не в грошах. Гроші – то найсильніший наркотик. Головне, щоб їх на прожиття вистачало.

– Леоніде Григоровичу, а як Ви стали бібліотекарем?
– Я народився у Сенчі Лохвицького району, і коли після школи не вступив до інституту (спершу – художнього, потім – педагогічного), то працював у колгоспі на різних роботах, вівцям корми возив. А коли сільська бібліотека залишилася без бібліотекаря, мені запропонували попрацювати там. Тоді секретар парторганізації свій робочий день починав із бібліотеки: на його замовлення я обписав лозунгами на червоному полотні все, що тільки можна. І таблички, вказівники писав. Потім декорації для клубу малював, у п'єсах грав. Платили за роботу раз на рік. Мій товариш, котрий працював у Харкові на заводі, стільки ж одержував за місяць.
А потім я дітей малюванню у школі навчав, а ще в районній бібліотеці працював. Через три роки вступив до Харківського інституту культури. За направленням поїхав у Миколаїв, згодом працював у Києві, але не мав прописки, то мусив повернутися додому, в Полтаву.

– То про що мрієте написати спогади?
– Я хочу написати книгу про своє село, його історію. Збираю матеріали, уже чимало заготовок. І для дітей хочу написати й намалювати книжечки. Раніше часу не вистачало, але малювати мені завжди хотілося. У бібліотеці за звичкою дещо оформляв, наприклад, до нового року прикрашав приміщення. А влітку я ще і на городі працюю, хоч від нього й не багато віддачі. Отож відпочивати ніколи!

Логін:
Пароль:
запам'ятати