Продовжуємо цикл публікацій про наших волонтерів, людей, які не шкодують власних сил, часу та грошей для того, аби допомогти іншим, для того, щоб наблизити Перемогу. Із задоволенням писали б і про військових. Але із зрозумілих причин цього поки що робити не можна. Але дочекаємося Перемоги і писатимемо про наших Воїнів.
Чергова наша розповідь про педагогів, які з першого дня війни почали займатися волонтерською діяльністю. Днями ми зустрілися і поговорили з Оленою Стадніковою та Поліною Тараненко. Обидві жінки працюють у міському ліцеї № 2. Стаднікова — директором, Тараненко — вчителем. Волею злої долі сталося так, що з 24 лютого 2022 року їм довелося зайнятися діяльністю, досить далекою від педагогіки.
Згадує Олена Стаднікова:
— 24 лютого дійсно був ступор. Хотілося плакати і плакалося. Це було в ті години, коли мені довелося повертати шкільні автобуси з дітьми назад до сіл. Дітки приїхали вчитися, а тут — війна. Так, заплакала, не приховую. Але вже ближче до вечора стан розгубленості минув. І ми вже почали діяти.
25 лютого Стаднікова і Тараненко розмістили в соцмережах оголошення про збір продуктів. Спочатку збирали не для якоїсь конкретної відправки на фронт чи в госпіталь. Просто збирали. Першими на оголошення, як завжди, відгукнулися самі педагоги та техпрацівники ліцею. Потім «підтяглися» батьки учнів. Згодом — кобелячани та жителі сіл. Продуктів зібрали дуже багато. Відвезли їх у комунальне підприємство «Водоканал Плюс». Там були склади. Поліна Тараненко згадує:
— Ми були першими, хто посортував продукти. Пам’ятаю, як нам за це дякували дівчата із «Водоканалу» та міської ради. Ми фактично звільнили їх від додаткової роботи по сортуванню.
А директор школи додає:
— Ви знаєте, я вчергове впевнилася в тому, що колектив нашого ліцею — найкращий. Усі дружні, відповідальні і дуже «легкі на підйом». Це волонтерська робота, тут я їм не начальник. Але нікого умовляти не довелося, всі, як один, стали в наш своєрідний волонтерський стрій. Я пишаюся своїми колегами. А ще я впевнилася у тому, які в нашій громаді чудові люди. Вони готові буквально віддати останнє, щоб допомогти іншим.
Олена Стаднікова відповіла на запитання, чому в неї та інших педагогів не було отого психологічного ступору, який пережили більшість наших співгромадян у перші дні, а то й тижні війни. Автор цих рядків, не буду приховувати, — серед таких людей.
Педагог пояснила:
— Повторюся, ступор тривав кілька годин, до вечора 24 лютого. Думаю, що взнаки далася специфіка праці педагогів. Що не кажіть, а в нас організований і високоосвічений колектив. Педагоги звикли, щось проводити, щось організовувати. І мова тут не лише про шкільну роботу. Є ж і позашкільна. От і після початку війни ми одразу організувалися і почали працювати.
Гараж став переломним моментом
Як уже було сказано вище, спочатку продукти збирали в школі. Потім виникла проблема пошуку іншого місця. Адже навчальний заклад — не найкраще місце для створення продуктового складу. І досить швидко стало зрозуміло — потрібно шукати інше приміщення.
А тут ще зателефонувала колишня учениця Ярослава Мороз. Тремтячим голосом попросила:
— Терміново потрібні продукти для військового госпіталю. Знаю, що ви вже збираєте їх для інших потреб. Допоможіть.
Зібралися ввечері. Провели такий собі «мозковий штурм». Зрозуміли, що ідеальним варіантом буде гараж. Але, для зручності логістики, він має бути розташований поряд із дорогою. Почали думати, в кого є таке приміщення. Згадали про вчительку початкових класів Тетяну Коренівську. Дзвінок. Кількахвилинна розмова. Проблема вирішена. Гараж є.
Олена Стаднікова розповідає:
— Гараж — це якийсь переломний момент. Там було дуже холодно. Усі закоцюбли. Я розносила чай. Люди, які привозили продукти, запитували, хто тут старший. А їм відповідали: «— Он вона, чай розносить.» Так ми бралися за будь-яку роботу, у нас не було ні старших, ні менших, ні керівників, ні підлеглих. Просто ми з Поліною та й вся школа стали таким собі мозковим центром. І тоді ми усвідомили, що ми потрібні. А ще зрозуміли, що у нас все вийде.
Педагоги розповідають, що з першого дня своєї волонтерської роботи прийняли для себе принципове рішення. Воно було наступним — грошей в руки не брати.
Дуже часто люди телефонували або приходили і казали:
— Візьміть готівку. Скажіть номер карти.
А їм відповідали:
— Будь-ласка, підіть, купіть і принесіть. Так буде краще всім.
А потім на зв’язок вийшла Рейчел. Американка, яка два роки жила і працювала в Кобеляках. І запропонувала гроші. Продукти чи ліки із США вона не могла передати фізично.
Знову мозковий штурм. Рішення знайденою. Рейчел почала слати гроші на картку вчительки іноземної мови. А та робила покупки і висилала для звіту копії чеків із магазинів.
Необхідно відзначити також Маринку Сідаш та її чоловіка Сергія, які переклали на свої плечі частину волонтерської роботи педагогів, та вчителя Володимира Лисогора, який, не знаючи втоми, відвозив гуманітарні вантажі в Полтаву.
Блокпости, розгрузки та джгути
У перші дні було прийняте рішення шити маскувальні сітки для блокпостів. Кинули клич у соцмережах. Зійшлися сотні людей.
Директор школи говорить:
— Ми приходимо на дев’яту годину ранку. Цей час початку роботи був зазначений в оголошенні. А під дверима спортзалу вже черга із бажаючих плести сітки стоїть. Мене вразило, як люди не хотіли розходитися в кінці нашого робочого дня. Казали, що готові працювати більше. Готові працювати взагалі без вихідних. Я зрозуміла, що людям потрібно себе чимось корисним зайняти, вони не хочуть залишатися наодинці із комп’ютером чи смартфоном, не хочуть насичуватися виключно негативною енергією. І ми маємо їм в цьому допомогти. Виходить подвійна користь: ми допомагаємо і армії, і переселенцям, і шпиталям і, одночасно, вибачте вже за такий вираз, допомагаємо тим, хто хоче допомагати.
Нашили сіток. Потім почали виготовляти джгути для перев’язок та «розгрузки» для військових.
Першим про потребу в «розгрузках» повідомив Дмитро Тараненко, чоловік Поліни. Знову зібрали нараду. Увімкнулася вчителька трудового навчання Оля Короп, згодом до неї долучилися техпрацівниця Таміла Соніна, мама одного з учнів Аліна Колодочка. Випадково вийшли на переселенця Олександра, який виявився професійним кравцем. Він робив спеціальні лекала, по яких шили жилети. До роботи швиденько долучилися швейні підприємства, які діють на території Кобеляк.
Директор школи, посміхаючись, згадує:
— Вирішили ми задіяти шкільні швейні машинки. Звичайно ж це не професійне обладнання. І ось підходить до мене наша Оля Короп і говорить:
— Олено Володимирівно, наші машинки можуть не витримати такого навантаження. Вони вийдуть із ладу.
А я їй і відповідаю:
— Нічого страшного, доживемо до Перемоги, піду до депутатів грошей на нові машинки просити.
А ще в школі виготовили більше 800 джгутів, допомогли знайти житло сотням переселенців, вивезли із прифронтового Харкова десятки людей.
І сміх, і гріх
Не дивлячись на всі труднощі і проблеми, які доводиться вирішувати щоденно, бувають у житті волонтерів і кумедні моменти. Щоправда, більше моментів зворушливих.
Педагоги згадують бабусю, яка одного разу принесла жінкам, які плели сітки, полумисок вареників. Пояснила:
— Сама плести я вже не зможу, зір вже не той, руки не слухаються. А ось вареники ліпити люблю. Нехай люди пригощаються.
Страва пішла «на ура». І бабуся почала приносити вареники щодня. Довелося навіть придбати борошно, щоб їй було із чого їх ліпити.
А один дідусь приніс баночку консервів. Більше в нього нічого не було.
Педагоги говорять, що таких прикладів сотні. Усі вони зворушують до сліз. Адже люди фактично несуть останнє, що в них є, готові робити для Перемоги все, на що в них вистачає сил.
Був один кумедний випадок. У спортзал зайшли дівчатка підлітки. Швиденько зробили селфі на фоні маскувальних сіток. І пішли. Така собі фотозона військового часу.
Допомагають і мріють про мир
Закінчується одна місія, починається наступна. Олена Стаднікова та Поліна Тараненко впевнені, що робота для них та для їх однодумців знайдеться завжди. Але звичайно мріють про той день, коли їх «військова» кар’єра закінчиться і вони повернуться до звичної мирної педагогічної діяльності. І почнуть писати книгу пам’яті про ті вікопомні події, учасниками яких довелося стати.
