Одним із когорти славних визволителів був наш земляк, уродженець села Чернечий Яр на Диканщині, військовий льотчик, Герой Радянського Союзу Іван Даценко. Війна розділила його життя на два періоди: перший достатньо вивчений і реальний, а другий — маловідомий і таємничий, бо пройшов у далекій Канаді, в індіанському племені могавкі кохнавік. Достовірно відомо, що впродовж багатьох років українець Іван Даценко був вождем цього племені.
Про незвичайну долю цієї людини писалося не раз, не один журналіст намагався дослідити його біографію. Але так детально й скрупульозно, як це зробив полтавський літератор Олександр Щербаков, життя Івана Даценка, очевидно, не вивчив ніхто. На збір документальних свідчень, спогадів сучасників та листування з однополчанами героя Олександр В’ячеславович затратив понад 10 років кропіткої праці. І от у полтавському видавництві «Дивосвіт» майже готова до друку художньо-документальна повість Олександра Щербакова «Небо и земля Ивана Даценко».
Зверстану майбутню книгу прочитала, що називається, на одному диханні, хоч твір вміщує майже 400 сторінок. Не полишало враження, що автор весь час був десь недалеко, поруч із головним героєм. Разом із Іваном Даценком здійснював бойові вильоти, тікав із полону, плив на кораблі до Канади, а потім освоював премудрості життя в індіанській резервації. Розкрити, так би мовити, творчу лабораторію письменника, допомогла зустріч із автором майбутньої книги Олександром Щербаковим. Найперше цікавило, чому в людини, яка не пережила війну, появився задум написати книгу про льотчика, чия післявоєнна біографія — майже суцільна біла пляма?
— Я сам колишній кадровий військовий, політпрацівник. Розпочинав службу з механіка радіотехнічного обладнання. Потім закінчив Тамбовське військове училище. Працював техніком і старшим техніком із радіообладнання літаків. Тобто специфіка авіації мені знайома й близька. Ідея написати книгу про Івана Даценка зародилася в мене ще під час строкової служби, коли тільки дізнався про незвичайну долю цієї людини. Адже служив я в його рідному 10 (226) гвардійському Сталінградсько-Катовіцькому Червонопрапорному авіаційному полку дальньої авіації. Наш заступник командира полку з авіаційної служби умів і любив розповідати різні історії про бойові традиції полку. Від нього я й довідався про цього славного льотчика.
Ще з юності я мав схильність до поезії. Уже будучи офіцером, написав поему про історію полку. Та бажання писати прозу в мене тоді ще не виникало. Перебуваючи на посаді політпрацівника, я зібрав велику кількість матеріалів про полк, у тому числі й про Даценка. У мене збереглася коротка історія бойового шляху полку, копія щоденника командира полку Івана Бровка, який він вів усю війну і де розповідалося про бойовий шлях полку, про Даценка та інших офіцерів і солдатів. Передруковані сторінки з щоденника зберігалися в музеї полку. Але коли у кінці 80-х років полк розформували, деякі матеріали я забрав собі, побоюючись, що вони загубляться. До того ж багато однополчан після війни видали книги зі спогадами про ті події. Серед них можу назвати полтавця Леонтія Глущенка, з яким я особисто зустрічався, генерал-майора Дмитра Перемота. Усі вони стали героями моєї повісті. Це реальні персонажі. З їхніх спогадів я теж брав різні епізоди та цікаві історії, адже писалися вони очевидцями.
До речі, із 29-и Героїв Радянського Союзу полку залишився тільки Микола Жуган. Але живе він у Росії. Років п’ять тому я з ним спілкувався. Він приїжджав на ювілей полку. Цього року 27 травня нашому полку виповнюється 70 років. Цій даті я й хочу присвятити випуск книги про нашого земляка Івана Даценка.
— А вам вдалося знайти публікації інтерв’ю славнозвісного танцівника Махмуда Есамбаєва?
— Доки служив, по крихті збирав документальні матеріали, виписував цікаві випадки, які траплялися в полку. Потім з’явилися публікації про Даценка в газетах. Майже всі їх відшукав і зберіг. Допомогла мені книга «Герой з-під Диканьки — вождь індіанського племені Канади» колишнього доцента Полтавського педагогічного університету, Іванового земляка Панаса Михайлика. Я теж її прочитав. Зустрічався й говорив із полтавським журналістом Віталієм Цебрієм, який досліджував цю тему. Розшукав публікації інтерв’ю Махмуда Есамбаєва. Воно неодноразово передруковувалося в різних газетах. Уперше появилося через кілька років після виставки «Експо-67». Як писала тоді преса, у канадській виставці взяли участь 62 країни. Радянський павільйон займав територію 16 тис. кв. м і називався «Кришталевим замком» або «Летючим дахом». За даними канадської корпорації, у павільйоні Союзу побувала рекордна кількість відвідувачів — 13 млн. осіб, 2-е місце зайняла Канада, Франція, і США за відвідуванням посіли третє. Дещо для книги взяв із передачі «Жди меня». Перша з них відбулася у 2002 році, а наступна — через рік. Там були спогади очевидців, які їздили тоді на виставку з Есамбаєвим і відвідували резервацію. Між іншим, про українські галушки, які подавала на стіл гостям дружина вождя, теж взято із спогадів очевидців.
— У повісті так захоплююче закручені епізоди зі зрадником Плюєвим і «особістом» Сорокіним. Що там є правдою, а що політ фантазії автора?
— Безумовно, до деяких історичних фактів довелося додавати вимисел. Наприклад, сюжетна лінія зі шпигуном Плюєвим. Це реальна людина, але прізвище змінене. Про нього згадує у спогадах генерал Перемот. Зрадник Плюєв дійсно втік перший раз від кари, і Даценко насправді брав участь у його розкритті й арешті. А вже деталі довелося додумати самому. Документально підтверджено, що Іван Даценко два рази потрапляв у полон і втікав. Як саме це відбувалося, я придумував. Фактом із біографії льотчика є й те, що він перебував у партизанському загоні. На території Польщі діяло тоді багато наших загонів. Я вибрав той, яким керував реальний командир Шангін. Під час роботи над біографією Даценка я знайшов свідчення, що у кінці війни його бачили в Берліні. Далі — ніякого фактажу. Тож епізод втечі з-під варти й убивство замаскованого німецького шпигуна, що діяв під личиною начальника НКВС Сорокіна, повністю придумані, як і сама його особа.
— А звідки ви брали відомості про життя та побут індіанців, їхні звичаї та повір’я? За вашою книгою я навіть на карті відшукала ту місцевість, де перебував наш земляк.
— Першу частину книги написати було нескладно. А от придумати, як військовий льотчик потрапив до Канади, було дійсно нелегко. Опрацьовував кілька варіантів. Потім зіставляв, вибирав найбільш прийнятний, який підходив детально виписаному планові твору. Індіанці, їхні імена, вчинки, безумовно, придумані. Назва племені могавкі кохнавік взята зі слів очевидців, які були в 1967 році на виставці «Експо-67» у Монреалі. Звучала ця назва й у передачі «Жди меня».
Звичаї черпав із книг про індіанців, перечитав я їх безліч. Шукав відомості про їжу, традиції. Дізнався, що в Канаді дійсно не існує інституту прописки. Отже, колишній військовий льотчик легко й назавжди «загубився» в цій країні. Правда й те, що вождь індіанців, який розкриє своє «неіндіанське» походження, втрачає все нажите майно. А його діти в такому випадку залишаються без спадщини. Найвірогідніше, це й було причиною мовчання Івана Даценка, бо він, за словами учасників виставки «Експо-67», успадкував від батька своєї дружини, вождя індіанців, чималий кінний завод та землю. Між іншим, достовірно відомо, що тесть Даценка теж був із «наших», вихідцем із Росії.
— У кінці повісті ваш герой залишається жити, хоч йому й виповнилося 90 років. А насправді є відомості, скільки прожив Даценко?
— Достовірних свідчень про вік немає. Але на передачі «Жди меня» говорилося, що була розмова з однією індіанкою, яка сказала, що бачила його приблизно у віці 80 років.
Вражає кінець повісті, де автор описує, як склалася доля рідних і знайомих Даценка. Усе життя чекала з війни свого старшого брата сестра Дарина. Вона без експертизи впізнала його за фотографією індіанського вождя, яку привезли в Москву на передачу учасники виставки. Увесь твір пронизує кохання Івана до дівчини з Чернечого Яру Марійки. Реальна Марія Міняйло працювала вчителем, директором школи. Вона так і не вийшла заміж, залишилася вірною Іванові до кінця свого короткого життя, бо померла в 50-і роки.
Цікавою виявилася й доля самого автора повісті, полковника у відставці Олександра Щербакова, який понад 40 років мешкає в Полтаві. Маючи нахил до музики та співу, у молоді роки він був солістом двох ансамблів, коли жив у Южноуральську Челябінської області. Разом із місцевими композиторами написав кілька пісень про Южноуральськ. До кількох пісень сам написав музику. І от уже понад 40 років радіостанція міста Южноуральська розпочинає свою роботу позивними мелодії, автором якої є полтавець Олександр Щербаков. А до його двох поетичних збірок невдовзі додасться захоплююча повість про вихідця з Полтавщини, Героя Радянського Союзу Івана Даценка, чия доля дійсно гідна подиву.
