До будинку Ганни Василівни ми вирушили разом із сільським головою Олександрою Мухою. Дорогою Олександра Іванівна розповідала про ювілярку, про її велику і дружну родину. Але коли за кілька хвилин ми опинилися на подвір’ї Пєшкових, будь-які слова були просто зайвими. Двір був заповнений людьми — молодими, старшими, дітьми. Посередині стояли святкові столи. «Напевно, тут справляють весілля», — наївно подумав журналіст. І помилився. Близько п’ятидесяти людей, які того ранку зібралися на подвір’ї Ганни Василівни, були її великою родиною. Коли за кілька хвилин усіх запросили до будинку, то були серйозні побоювання, що він просто не зможе всіх помістити. Але, як виявилось, всі змогли розміститися навіть в одній кімнаті, де в центрі сиділа на стільці ювілярка. Спочатку Ганну Василівну привітала із ювілеєм сільський голова. Потім порадували віршами і квітами правнуки. І нарешті в урочистій обстановці внесли торт із дев’ятьма десятками свічок.
— Раніше мама пекла хліб та короваї для всіх нас, — говорить одна з доньок Ганни Василівни, — тепер ми спекли торт для неї!
Запалення такої кількості свічок зайняло трішки часу, але спільними зусиллями із цим впорались. І за якусь хвилинку Ганна Василівна разом із правнуками задула всі вогники на торті. Швидко відкоркували шампанське і ювілярка піднесла свій келих разом із численними гостями.
— Наша мама — найбагатша у світі людина! — переконано заявив один із зятів Ганни Василівни. — У неї така сім’я, якої і по всій Україні, мабуть, не відшукаєш. А це справжнє багатство — не мільйони, не мільярди, а щонайменше трильйони!
Аби переконати журналіста у величині цього багатства, йому демонструють чималенький плакат на стіні, на якому зображене величезне генеалогічне дерево. Якщо уважно вивчити його, то можна порахувати, що у Ганни Пєшкової одинадцять дітей, дев’ятнадцять онуків та двадцять один правнук! І це ж, якщо не рахувати ще зятів та невісток, які також є невід’ємною частиною родини. Погодьтеся, цифра вражає. А якщо іще зауважити, що вся ця велика сім’я є справді дружною і регулярно збирається кілька разів на рік, то лишається лише по-доброму позаздрити такій родинній гармонії.
Коли вся родина вже разом із Ганною Василівною виходить на вулицю, то подвір’я знову переповнюється людьми, радістю і сміхом. Журналістові досить тривалий час доводиться вишиковувати численних дітей, онуків та правнуків для сімейного фото. Нарешті знімок зроблено, гості сідають за столи, а нам удається наодинці поговорити із ювіляркою. Вона не дуже гарно бачить, трохи недочуває, що не дивно у дев’яносто років, але напрочуд тверезо і ясно мислить. І має на диво відмінну пам’ять.
…У Великі Солонці їх із чоловіком занесла війна. Петро Іванович працював на військовому заводі. Коли почали наближатися німці, завод евакуювали. А вони залишилися водночас і без роботи, і без даху над головою. Мандрували селами та шукали прихистку. Але люди зустрічали негостинно.
— Я поки йшла, то босі ноги об лід зітерла. — Згадує Ганна Василівна. — І тут у Солонцях нас пустили на ніч. А потім ми попросилися, щоб нас лишили на якусь роботу. Тут тоді стояли німці. Вони дозволили, і ми залишилися у Великих Солонцях.
Незабаром прийшла Червона Армія і Петра Івановича мобілізували. З війни він повернувся інвалідом — без правої руки і без трьох пальців на лівій. Тому більша частина роботи лягала на тендітні плечі Ганни Василівни. Вона і працювала, і дітей народжувала, і ростила.
— Не знаю звідки, а була в мене сила. Мені було і не важко, — посміхається бабуся. — Була моя і коса, і лопата, і вила. Ще й дітки маленькі. А сили на все вистачало.
Коли мова заходить про народження дітей, Ганна Василівна демонструє маленьку пошарпану книжечку. У ній послідовно записані всі одинадцять її дітей — дев’ятеро доньок та два сини. Першу доньку — Ольгу — вона народила у 1943 році, останньою теж була донька — Ірина, яка побачила світ у 1966‑му. Жінка говорить, що не могла навіть помислити, щоб зробити аборт. І тому вона народила стільки дітей, скільки послав Бог.
— Усіх дітей я годувала груддю найменше до року! — з гордістю говорить Ганна Василівна. — І жодне у мене на брало в рота соску!
Дітей у родині Пєшкових з роками більшало, а жили вони все більше по квартирах. Тоді Ганна написала листа до Москви. І це дало результат. Тодішнє колгоспне керівництво змусили придбати Пєшковим дім, у який родина незабаром і перебралася. Оскільки діти в сім’ї ішли один за одним, то Ганна Василівна не могла кудись піти працювати — вистачало роботи і вдома. Крім цього, вона завжди тримала велике господарство: корів, свиней, гусей, індиків. Це господарство і годувало велику сім’ю.
Як такої, соціальної допомоги на дітей у той час не було. Тому жилося Пєшковим нелегко. Але діти в сім’ї завжди були нагодовані, чисті, взуті та одягнуті. Усе це передусім заслуга їхньої незвичайної мами. У 1963 році її материнський подвиг був відзначений на загальнодержавному рівні — тодішній генеральний секретар Леонід Брежнєв підписав розпорядження про присвоєння Ганні Пєшковій почесного звання «Мати-героїня». Тоді у сім’ї було десятеро дітей, а за три роки народилася ще й одинадцята — Ірина.
Діти підросли. Почали з’являтися онуки. І не дивно, що багатьох із них везли на виховання до Ганни Василівни.
— П’ятнадцять внуків виросли на моїх руках. — Говорить старенька. — Всіх їх навчила працювати — готувати, прати, прибирати. І сама робила, і їх учила.
Ганна Василівна завжди сама вдома пекла хліб у печі. Її короваї куштували не на одному святі у Великих Солонцях. А на домашні свята вона завжди власноруч готувала всі страви. Коли діти та онуки виросли, вона довго не могла призвичаїтись, що вони приїздять до неї і щось смачне привозять із собою. Це ж вона раніше їм усім давала в дорогу гостинці…
Велику родину Пєшкових, на диво, розкидало не надто далеко — всі вони живуть в Україні. І щороку на 9 Травня, на поминальні дні вони дружно з’їжджаються до рідного для них села Великі Солонці — до своєї мами. Їдуть із Нехворощі та Нових Санжар, Лубен і Полтави, Чернігова та Харкова. Їдуть, щоб вкотре зібратися великою дружною родиною і утворити велике багатство Ганни Василівни Пєшкової. Таке багатство не можна ні вкрасти, ні позичити…
