Микола і Галина Коліньки недавно отримали рішення суду. І зараз разом вирішують хто ж із них більше наблизився до обіцяної державою і підкріпленої законодавчо матеріальної допомоги — доплати до пенсії. «Навєрно я перший гроші получу, — радіє Микола Колінько. — По-моєму, мені вже з виконавчої служби бумагу прислали. А бабі тільки із суду». Чоловік показує свої та дружини документи. «Шо, мені тоже тільки рішення суду прислали?» — дивується і одночасно засмучується, дізнавшись про сенс отриманого документа. І запитує: «А скільки ж мені ще ждати? Чи доживу?»
Інший кобеляцький пенсіонер, Борис Гарець, налаштований досить песимістично. «Як так тягтимуть, то половина нас вимре, доки обіцяного дочекаємося», — говорить чоловік. Він вважає, що державні інституції свідомо затягують процедуру виплати допомоги «дітям війни», яка регламентується Законом України «Про статус «дітей війни». «Я почав збирати документи у травні 2010 року, — розповідає Борис Борисович. — Написав заяву у Пенсійний, щоб видали довідку про мою пенсію. Заплатив у громадську організацію п’ять гривень. Раніше, кажуть, за це і по триста гривень платили. Чекав із Пенсійного відповіді більше місяця. Тричі дзвонив туди. У червні отримав довідку, заплатив ще 15 гривень «Дітям війни» і у 52 гривні мені позовна заява обійшлася».
Позовну заяву у Кобеляцький районний суд Борис Гарець відніс 14 липня 2010 року. Рішення із суду отримав 18 жовтня. Що буде далі, чи отримає він гроші, чоловік, як і Коліньки, не знає. Скептично посміхаючись, говорить: «Чув я, що Тігіпко (віце-прем’єр-міністр України) сказав, нібито виплати «дітям війни» припинять, щоб не підвищувати пенсійний вік для жінок».
А ось Віра Ситник, керівник громадської організації «Захист «дітей війни,» налаштована оптимістично. Вона вважає, що за свої права можна і потрібно боротися. І можна досягати успіху навіть у судовій тяганині із державою Україна. За словами Віри Степанівни, із семи тисяч «дітей війни», які живуть у Кобеляцькому районі, 2300 через суд добилися доплати до пенсії, передбаченої законодавством. Хоча керівник громадської організації також скаржиться на незручності та перешкоди, котрі, на її думку, штучно створюються державними інституціями. Так за період із 2007‑го по 2010 рік кілька разів змінювалась система судочинства, за якою розглядають позови «дітей війни». То це був Цивільно-правовий Кодекс, тепер — Кодекс Адміністративного судочинства. Через ці незрозумілі більшості людей зміни доводиться переписувати судові позови, то збільшується, то зменшується розмір судового мита. Усе це дратує і обурює пенсіонерів, які відносяться до категорії «дітей війни». Дуже незручною для людей є й система повернення сплаченого ними державного мита. Для того, щоб отримати вісім гривень, жителям району доводиться їхати в Кобеляки у відділення Держказначейства. «А щоб добратися із Григоро-Бригадирівки чи іншого віддаленого села до Кобеляк, пенсіонери по сто гривень платять таксистам, — зазначає Віра Ситник. — Автобусного ж сполучення по району фактично немає».
Та попри всі проблеми та негаразди, вона радить «дітям війни» не здаватися, писати і переписувати позовні заяви і в кінці-кінців отримувати доплати до пенсії.
У Кобеляцькому відділені Пенсійного фонду України підтверджують факти отримання «дітьми війни» доплати до пенсії. Але стверджують, що щасливчиків, які виграли суд у держави, небагато, менше двох тисяч.
