Мешканець Дніпропетровська влаштував у Шедієвому своєрідний музей кераміки. У старовинній хаті-мазанці він збирає український ужитковий посуд, який вже сам по собі є історією.
Хату, яка належить Олесю Філоненку, знайти досить непросто. Вона розташована на самісінькій околиці Шедієвого. Можливо, навіть, за його межами. Знаходиться вона чи у не найбільш мальовничому місці приорільського села. Стоїть хата на краю гори. І просто з її вікна відкривається приголомшливо красивий вигляд аж туди — на дніпропетровську сторону. Біля хати нас зустрічає сам господар — високий, кремезний молодий чоловік. Вітається і запрошує досередини.
— Багато хто говорить, що у мене тут музей. Але я від такого гучного визначення відмовляюся, — пояснює Олесь Філоненко, — я просто цікавлюся керамікою. І тут — у цій старенькій хаті — збираю свої знахідки.
Пан Олесь розповідає, що родом він із Старого Орлика — села у Кобеляцькому районі, яке зараз носить назву Радянське. Потім родина переїхала і Філоненки купили будинок у Царичанському районі. Саме тоді ще малий Олесь натрапляв на свої перші знахідки.
— Перша моя знахідка, на яку я, можна сказати, натрапив випадково, трапилася у 13 років. Це був той вік, коли усе було цікавим. Навіть такі непривабливі місця, як сільські смітники. Але ж раніше смітники були не такими, як зараз. Тоді на такому звалищі можна було знайти цілий глиняний горщик.
Чоловік пригадує, що значну частину його колекції йому вдалося знайти у покинутих хатах-пустках.
— Зараз якщо у селі лишається стара хата, її одразу ж розтягають. Раніше навіть у великих селах і містечках, таких, приміром, як Білики, можна було знайти нетронуті хати-пустки. Заходиш — а там усе стоїть, як лишив господар чи господиня. Доки будинок не завалиться, можна щось урятувати. У таких пустках, до речі, часто траплялися досить цікаві глечики.
Після того, як цікавість Олеся до кераміки переросла у справжню пристрасть, він почав регулярно здійснювати такі собі польові експедиції. Сідав на велосипед і їхав якимось із сіл Кобеляцького, Царичанського чи Новосанжарського районів. При чому обирав села, які мають давню історію.
— Їх дуже легко визначити по моїй карті, на якій видно розташування будинків у селі. Якщо планування геометрично правильне — це село нової забудови. І очікувати там на якусь цікаву знахідку не доводиться. А якщо воно розташовується хаотично, понад якоюсь водоймою — це село старе і тут є сенс проводити якісь пошуки, — пояснює Олесь.
Чоловік починає пригадувати — у яких саме селах натрапляв на цікаві знахідки. Згадує, що їздив на пошуки у Малу Нехворощу Машівського району. У Новосанжарському районі дуже цікавими для пошуків були козацькі села Маячка та Нехвороща.
— Одного разу у Нехворощі мені трапився глечик із хрестиком — рідкісна удача, — ділиться мій співрозмовник, — такі хрестики на глечиках робили, зокрема, від відьом, щоб не псували молоко.
У Маячці Олесеві вдалося знайти кілька виробів орієнтовно початку ХІХ століття. Як пояснює він сам, визначити точний вік глиняного виробу досить складно. Наприклад, радіологічний аналіз дає можливість визначити вік із точністю до чверті століття.
— Але я не женуся за давниною. Це у моїх пошуках — не головне, — пояснює Філоненко, — для мене більше важливим є зібрати усе те, що лишилося із минулих часів і зберегти його. Адже час іде і я розумію, що воно відходить, безслідно відходить. Все менше лишається старих хат, все менше людей, які пам’ятають іще старі часи. І все менше предметів, які символізували той час, а зараз уособлюють собою історію. Через десяток років представники молодого покоління будуть із подивом дивитись — ось із цього пили наші пращури, ось із цього — їли, сюди наливали молоко, туди складали вареники.
У процесі нашої розмови Олесь Філоненко час від часу демонструє якийсь екземпляр із своєї колекції. Тут є і невеличкі глечики, і величезні миски чи полумиски, у яких, напевно, подавали їжу на цілу родину. Є глечики різні за кольором, орнаментом та формою. Є навіть глеки, зовні схожі на грецькі амфори.
Продовжуючи екскурсію своїм будинком кераміки, Олесь Філоненко розповідає, що хату у Шедієвому придбав абсолютно випадково. Він автівкою мандрував із своїми друзями, заїхав до села із мальовничими краєвидами. Спинились на кручі, задивились довкола.
— Тут якраз повз проходила жінка, яка запитала — чи не хочемо ми купити тут хати. Я подивився — вид звідсіля відкривається неймовірний. А коли дізнався, що Тарас Шевченко тут бував і десь на цих кручах малював, то вже й не вагався.
Після цього свої знахідки Олесь почав звозити не додому у Дніпропетровськ, де постійно мешкає, а до старенької, реконструйованої ним хатки.
— Якось так пішло, що у селі її почали називати музеєм. І люди самі вже приносили мені якісь «експонати». То стара бабуся віддала глечик, то двоє хлопчаків залишили череп’яну тикву.
Хоча сам Олесь Філоненко визнає — назвати його хату музеєм у чистому вигляді все-таки не можна. Але погоджується, що перегляд керамічних виробів, які розставлені на полицях у двох кімнатах, дозволяє здійснити своєрідну мандрівку у часі — з ХХІ у ХІХ століття.
Наприкінці нашої розмови Олесь Філоненко демонструє зелений глечик округлої форми, у боках якого видніються якісь невеличкі отвори.
— Я знайшов його у селі Куст-Кущі Кобеляцького району і реконструював. Один за одном підбирав і склеював шматочки. Цей глечик орієнтовно — кінця ХІХ — початку ХХ століття. Уявіть, він пережив дві війни і залишився цілим. А потім його хтось знайшов на розвалинах старої хати. І розстріляв, скоріше за все, із «воздушки».
Саме заради таких знахідок Олесь Філоненко і займається своїми пошуками. Інакше вони просто зникнуть десь на старих звалищах, загубляться під руїнами старих будинків. І через кілька десятків років нашому молодому поколінню показати буде вже нічого.
