Близько місяця тому пролунав дзвінок на мобільний. Телефонував Андрій Добря із Порубаїв. Привітавшись, сказав: «Ну шо, Миколайович, скоро вінчаюсь. Приглашаю і Вас».
Андрій Добря із Порубаїв на протязі кількох років двічі ставав героєм газетних публікацій. Він — не голова райдержадміністрації чи районної ради, не депутат, не бізнесмен і, слава Богу, не бандит чи вбивця. Ну зовсім не персонаж для глянцевої чи жовтої преси. Він — класичний маленький українець, людина із достатком нижче середнього і купою великих та малих проблем. Головна із яких — інсулінозалежний цукровий діабет у тяжкій формі.
«Завдяки» цій хворобі ми і познайомилися. Про проблему Андрія розповів Олег Пирожков, лікар Озірської лікарні. Добря потребував термінового хірургічного втручання. Через викликану діабетом катаракту він міг у будь-який момент втратити зір. А грошей на операцію у хлопця не було. Медик, розповідаючи про цю банальну для українського сьогодення історію, попрохав: «Напишіть про нього у газеті. Може хтось прочитає та й допоможе хлопцеві назбирати грошей на операцію. Так же буває.»
Стаття вийшла у світ. І виявилося, що так дійсно буває. Досить швидко знайшлося кілька благодійників, котрі пожертвували гроші на операцію. Один переказ навіть із Данії надійшов. Адже завдяки Інтернету навіть провінційна газета вже не є просто «районкою». Її читають у всьому світі. Передав Андрієві гроші і «далекобійник» із Волині. Той чоловік купив «ЕХО» у Царичанці, везучи якийсь вантаж у Донецьк. Купив, прочитав і залишив пару сотень гривень у газетному кіоску. Та найбільший внесок зробив підприємець із Кобеляк Юрій Срібний. Після того він навіть взявся постійно опікуватися Андрієм.
Добрю прооперували. У Одесі, де проходив курс лікування та реабілітації, він познайомився із дівчиною. І навіть подумав, що то його доля, збирався одружитися. Так став героєм наступної газетної публікації. Але не судилося. Андрій навіть образився на «ЕХО», кілька місяців не звонив. А потім зрозумів, що не газета винна. Просто то не його дівчина була, не його доля. І згодом попросив дати оголошення про знайомство. І йому зателефонували. Позвонили із Сухинівки, іншого невеличкого села у Кобеляцькому районі, що за 40 кілометрів від його рідних Порубаїв. Дівчина, яка телефонувала, назвалась Світланою. Так вони познайомились і подружились. Але — лише подружились. Романтичні, як нині модно говорити, стосунки виникли у Андрія із сестрою Світлани — Наталією. Добря кілька разів їздив до них у Сухинівку погостювати. А потім запропонував Наталії приїхати до нього. Та погодилась. Приїхала, пожила тиждень, а потім сказала: «Поїду я додому». Андрій перелякався, подумав, що дівчині у нього не сподобалося. А та пояснила: «Дома більше одежі візьму, я ж до тебе надовго переїжджаю». Поїхала, і, як обіцяла, повернулась з речами. Так вони прожили 4 місяці. А потім вирішили обвінчатися і зареєструвати шлюб.
Вінчання Андрія Добрі та Наталії Кіріченко було призначене на одинадцяту годину дня у Комендантівській церкві. Гості біля двору нареченого почали збиратися о десятій. Їх було зовсім небагато. Біля двору стояв «Фольксваген Кадді». Це із Сухинівки приїхали родичі Наталки. На подвір’ї Добрі одразу кидався в очі маленький туристичний намет. У ньому живе Лідія Кіріченко. 73-річна жінка приїхала у Порубаї аж із Канади. Вона щороку їздить у село на відпочинок. А тут — ще й на весілля потрапила. Через кілька хвилин під’їжджає мікроавтобус «Фольксваген Транспортер». Із нього встає Андрій Супрунюк, директор місцевої школи. Він погодився довезти гостей до церкви. Андрій Миколайович сміється: «Таки «Фольксваген» є українським народним автомобілем, а не «Запорожець». Дійсно, враховуючи редакційну машину, біля двору зібралось три автівки від німецького автоконцерну. До машини підходить наречений. На ньому біла сорочка, прості темні брюки, однотонний галстук. Андрій помітно хвилюється, палить цигарку за цигаркою. Біля машин одразу починає метушитися, прикрашати їх квітами і стрічками худенька дівчина. «Це — Світлана, сестра моєї Наташі. Це вона мені перша позвонила після того, як об’яву напечатали» — пояснює Андрій. Його гукають до хати. І вже через кілька хвилин він під руку з нареченою виходить із двору. Невеличкий весільний ескорт рушає до церкви.
Обвінчав молоду пару священник отець Роман. Обряд проходив у нещодавно відбудованій церкві поряд із знаменитою Комендантівською пірамідою. Після цього молодята і гості повернулись до оселі Добрі, де й відбулось невелике застілля.
Через кілька днів телефоную Андрієві і запитую як справи у молодого подружжя. Він розповідає: «Та все нормально, посиділи, погуляли, гостей було два десятки. Тільки наготовили дуже багато. Не подоїдали, то викидати прийшлось. Зараз із Наташою помідори на томат давимо».
У п’ятницю, 17 серпня шлюб Андрія і Наташі зареєструють у Комендантівській сільській раді. Дівчина погодилась взяти прізвище Добрі. Жити планують у хаті Андрія. Хочуть придбати курей, гусей і козу. А через місяць Андрій поїде у Полтаву, щоб пройти курс лікування в ендокринологічному відділенні обласної лікарні. А потім уже подумають про головне — про діток.
