Вісімдесятирічний художник, який все життя прожив біля моря, кілька років тому переїхав у Дрижину Греблю. І крім морських пейзажів малює ще й місцеві краєвиди.
Про Віктора Перепьолкіна редакції розповів житель Дрижиної Греблі Євген Рябуха. Євген виконує в цьому селі функції спорторганізатора і одночасно завідує місцевою культурою. Познайомившись із Перепьолкіним, Рябуха одразу оцінив його як цікавого співрозмовника. Не дивлячись на майже сорокарічну різницю у віці, чоловіки заприятелювали. А Віктор Карпович став незмінним учасником усіх дрижиногреблянських свят. Він улаштовує під час них виставки власноруч написаних картин. Переважає в них морська тематика. Хоча за останні два-три роки художник створив кілька робіт, присвячених уже рідній для нього Дрижиній Греблі. І от якось Рябуха зателефонував у редакцію і запропонував: «Приїжджайте у Дрижину, послухаєте цікавого чоловіка, напишете про нього».
І музей, і майстерня в одному будинку
Живе Віктор Перепьолкіна у власному будинку на околиці Дрижиної Греблі. Переїхав сюди чотири роки тому. Будинок для нього купили діти. Усі стіни в кімнатах оселі Віктора Карповича завішані десятками картин. Для деяких навіть місця не вистачає. У основному роботи самодіяльного художника присвячені морській тематиці. Тут і батальні сцени часів Великої Вітчизняної війни, і морські пейзажі. А в майстерні, під яку облаштована одна з кімнат, стоїть недописаний пейзаж вже за дрижиногреблянськими мотивами.
Море і живопис супроводжують Віктора Перепьолкіна все його свідоме життя. Більшу його частину він прожив у Мелітополі. Живописом захопився ще в дитинстві. До цього часу пам’ятає свою першу роботу. Тоді він намалював портрет льотчика Олександра Покришкіна, тричі Героя Радянського Союзу. «Я його тоді намалював із широченними плечима, бо думав, що герой і маршал повинен бути здорованем, — згадує Віктор Карпович. — Про якісь пропорції ще уяви не мав». Чоловік вважає, що любов до живопису передалась у спадок. Мама любила розмальовувати візерунками піч. Батько теж малював, але рідко і, як правило, зображував щось смішне.
Та по-справжньому мистецтву малювати Віктор Карпович навчився у Севастополі. Там він відвідував неформальне об’єднання місцевих художників. Вони й навчили його техніці роботи з маслом та аквареллю. Перші роботи юний художник присвятив Великій Вітчизняній війні. «Тоді всі війну малювали — часи такі були», — розповідає Перепьолкіна. — Ніби й важко всім було. Розруха ж, злидні. Але патріотизм зашкалював. Ми по-справжньому пишалися своєю державою».
Ось так, навчившись малювати, він продовжив займатись мистецтвом на все життя. Працював у різних художніх закладах Мелітополя. Перерви у малюванні робив лише заради моря. Кілька років свого життя Віктор Перепьолкін провів на безкрайніх просторах океану. Зізнається, що пішов у море не лише заради романтики. «Художній промисел ніколи великих грошей не приносив, — каже чоловік. — А морякам добре платили. От я й ходив по морях-океанах, щоб сім’ю прогодувати». А, повернувшись із плавання додому, знову сідав за мольберт. Морські краєвиди, знамениті військові кораблі, сцени з життя мешканців екзотичної Африки — все це Перепьолкін увічнював на полотні.
Шматки коралів збирали швабрами
Крім картин, більшу частину місця в оселі Віктора Перепьолкіна займають речі, які він привіз із плавання. Чоловік облаштував удома цілу виставку з океанічних коралів. Згадує, у який оригінальний спосіб моряки збирали подібні трофеї. «Ми ставали десь на якір, — розповідає Віктор Карпович. — Але судно все одно помаленьку дрейфувало під впливом течії. Ми брали і кидали за борт швабри. А потім за допомогою них стягували все, що плавало на поверхні океану. У тому числі й корали збирали».
Ходити Віктору Перепьолкіна в основному довелось на науково-дослідницьких кораблях. У 70-80-ті роки Радянський Союз не шкодував грошей на науку. І вчені постійно досліджували Світовий океан. «Кого у нас на борту тільки не було. І біологи, і хіміки, і гідрометеорологи, і навіть паразитологи, — згадує Перепьолкін. — Один мені на згадку книгу про морських паразитів подарував. Так там більше по латині написано, аніж російською мовою».
Вісімдесят — це не вік
Останні чотири роки Віктор Карпович живе у Дрижиній Греблі. Зізнається, що спочатку було важко пристосуватись до сільського життя. Але адаптувався швидко, знайшов собі друзів. І не лише серед ровесників, таких як він невгамовних ветеранів. «Ну, вісімдесят мені. Це не вік. Ще відчуваю себе молодим, тому й товаришую з такими, як Женя Рябуха, сорокарічними», — сміється чоловік.
Переїхавши у Дрижину Греблю, Віктор Перепьолкін розширив тематику своїх художніх робіт. Відтепер на його картинах знайшлося місце і лелекам, і ставкам, і чудовим краєвидам уже рідної для нього Дрижиної Греблі.
У творчому доробку Віктора Перепьолкіна майже шістдесят робіт. Частину з них він продав або подарував родичам і друзям. Та все ж, більшість зберігає вдома. Дуже хоче, за його словами, організувати виставку в Кобеляках. «Дрижанам я, може, уже й набрид, на всіх святах виставляюсь — сміється ветеран. — А ось жителів райцентру, може, і зацікавив би». У районному відділі культури ніби нічого проти й не мають. Але пропонують вісімдесятирічному Перепьолкіну все зробити самотужки: підібрати роботи для виставки, запакувати їх належним чином, перевезти в Кобеляки, а потім забрати. «А в мене для цього ні транспорту, ні грошей зайвих», — зітхає Перепьолкін. Та засмучується він лише на хвилину. А потім знову бадьориться: «Та нічого, щось придумаємо, може й люди допоможуть. Час в мене ще є, які там мої роки».
Прощаючись, Віктор Васильович шкодує про одне: «Ех, не випили ми по чарці. Приїжджайте весною з водієм, сядемо на травичці, вип’ємо по сто грамів, довше поговоримо». Обіцяю приїхати. Адже в запасі у Віктора Перепьолкіна ще чимало цікавих спогадів. Та й інших цікавих людей у Дрижиній Греблі вистачає.