Перед вшануванням пам’яті жертв Голодомору в Україні активно відзначають річницю організації, яка брала безпосередню участь у проведенні геноциду українського народу.
Комсомольська ностальгія
Ми, українці, все ще живемо у роздвоєному світі. Словами і поглядами ми вже десь там, у світлому незалежному майбутньому успішної європейської країни. Думками і ностальгічними спогадами — у минулому вже неіснуючої країни, яку хтось і зараз із захопленням і тремтінням у голосі зве Радянський Союз, а хтось попростому і дещо зневажливо — «совок».
Цей «совок» чи Радянський Союз вже ні для кого не страшний. Він розпався і згнив. Як зогниває усе, коли приходить його час. Проте лишились люди. Радянські люди в українській країні. От із ними складніше. Вони все ще живуть тією країною, яка виховала їх у дусі щирої любові до Леніна, партії та комсомолу. Здавалося б, чим вони, ці люди, можуть бути небезпечними? Ну нехай живуть собі та ностальгують. Це не заборонено. Але ж це люди не прості! Чомусь так вже склалося, що більшість радянських людей у нас займають дуже високі пости. Країна нібито пострадянська, а керівництво — наскрізь «совкове». Парадокси історії.
І грець би з ним, із тим радянським керівництвом, нехай би собі керувало, як Господь на душу покладе. Зрештою, це ж ми, українці, більшість цих радянських людей і обрали своїми поводирями. За старою звичкою. Якби тільки це керівництво не було підвладне гострим нападам публічної ностальгії. І вибіркової амнезії.
Вступ видався вже аж занадто довгим, тому час перейти вже до суті. Минулого тижня до рук автора потрапила підшивка нашої новосанжарської «районки» — «Світлиці». Переглядаючи публікації, натрапив у одному з минулих номерів на цікаву статтю із промовистою назвою: «Комсомол не только возраст, комсомол — моя судьба!» Із заголовка можна було, не читаючи, здогадатися, що матеріал, скоріш за все, присвячено 95-ій річниці створення ВЛКСМ. Так воно і було. Ми не будемо переповідати нашим читачами змісту всієї статті, зауважимо лише, що святкували річницю комсомолу досить шановані в районі люди. Звичайно ж, усі — з числа колишніх комсомольців. Голова районної ради Володимир Левицький, заступники голови райдержадміністрації Володимир Борт та Іван Солодовник — зібрання було досить представницьким. Із матеріалу читач дізнавався про те, що ці поважні люди неабияк ностальгують за комсомолом і навіть сподіваються на його відродження у найближчому майбутньому.
Ось так. Історія нічому не вчить. І, можливо, саме тому рухається чи то по спіралі, чи то по колу. Одні збирають інформацію для книг пам’яті жертв голодомору, інші ностальгують за комсомолом. «А яким боком одне до одного?» — поцікавитесь ви. А зараз поясню.
Полиставши підшивку «Світлиці», автор зацікавився виставкою до 80-річчя найстрашнішої трагедії українського народу — Голодомору. З усіх книжок найбільше уваги привертала одна — масивний фоліант у червоній палітурці з моторошною назвою «Мор». Це була книга українського письменника Олеся Волі, у якій він зібрав особисті свідчення сотень українців про страшні події голодомору 1932-33 років. Таку книгу неможливо читати. Тому що у ній немає нічого, окрім болю, сліз, страждання, смерті та правди. Але її читати необхідно. Хоча б для того, щоб мати тему для розмови із ностальгуючими комсомольцями.
Мовою цитат
Далі автор пропонує вашій увазі кілька цитат. Одні взяті із тоготаки матеріалу зі «Світлиці», інші — уривки з розділів книги «Мор». Поєднує їх одне спільне слово — «комсомол».
— Для кожного з нас ювілей молодіжної організації — визначна дата, бо 95 — це історія держави, хай і колишньої. Змінювати, переписувати цю історію не маємо права. Тож хай відродження слави комсомолу проходить через сучасну молодь, через дітей, яким будувати майбутнє країни, як колись будувало суспільство наше покоління. Жодна добра справа у державі, та навіть у кожному селі, не обходилася без комсомолу…
(Володимир Левицький, голова Новосанжарської районної ради, «Світлиця», № 136138, 1 листопада)
«Ось їде підвода, а на підводі прапор і комсомольці регочуть. До Паскальнюка в двір прибилися. Паскальнюк так працював, що «гулі» не сходили з рук у нього, і була у Паскальнюка така широка сапа, що за день він висапував нею півдесятини землі — геть вигнали з хати сім’ю його трудолюбиву… ганяли батька нашого навколо села, щоб він «пригадав», де в нього захований хліб. З сусіда в подертому кожушкові, коли той сказав, що немає в нього хліба, сміялися, мов яничари, й зняли на додачу чоботи, босого відпустивши додому. А він і тому був радий… Мерли люди тепер в селі…»
(Зі спогадів Петра Тимофійовича Шаманського, 1926 року народження, село Сентово Єградківського району Кіровоградської області, книга «Мор»)
— Сьогодні молодим важко усвідомити, у яку потужну, багатомільйонну спілку ми тоді були об’єднані. Понад сто мільйонів юнаків та дівчат пройшли через комсомол, який нагороджено шістьма високими державними орденами. Нагороджено справедливо, адже без участі молодих не було б ні БайкалоАмурської магістралі, ні освоєння цілини, ні Братської ГЕС, та, мабуть, не було б і космосу.
(Іван Солодовник, заступник голови Новосанжарської райдержадміністрації («Світлиця», № 136138, 1 листопада).
«У наших сусідів, теж Хутірних, ще й родичів, були Коля і Маруся — малі й голодні. Їхня мама Софія заховала вузол зерна в колиску, під постіль Марусину — забрали нелюди комсомольці… Померли Коля і Маруся. І їхній тато згас…»
(Зі спогадів Антоніни Кузьмівни Хутірної, 1929 року народження, село Червона Фастівського району Київської області, книга «Мор»).
— Нинішня молодь на роздоріжжі, вона часом навіть не знає, чого хоче: спорту, кафе, дозвілля? А ми знали, бо на добрі справи націлював комсомол. Перед нами були чіткі суспільні завдання. Напевне, колись ми зрозуміємо помилковість знищення такої Спілки і повернемось до чогось подібного.
(Володимир Борт, заступник голови Новосанжарської райдержадміністрації («Світлиця», № 136138, 1 листопада)
«… І ходили комсомольці по дворах, забирали зерно… Почався голод престрашний в селі. Шкіра лопалась у людей на тілі, з тріщин вода юшила…»
(Зі спогадів Ганни Сидорівни Кобилкіної, 1917 року народження, село Верхня Криниця Васильківського району Запорізької області, книга «Мор»).
Спіраль історії
Звичайно, колишні (і нинішні) комсомольці неодмінно мають підняти крик: що ж ви, авторе, нахабно мішаєте все в одну купу?! Ми ж говорили про добрі справи комсомольців у 50-ті, 60-ті, 70-ті, а ви тут про якийсь 33-ій! Дійсно, так. Жоден із нинішніх керівниківкомсомольців у 33-му навіть не народився. Тому із зрозумілих причин забирати зерно в українських селян не міг. Проте одне автора все ж таки цікавить: якої саме комсомольської організації вони відзначали ювілей? Лише тієї, що будувала БАМи і ГЕСи, чи ще й тієї, яка допомагала відбирати зерно у селян, прирікаючи їх на голодну смерть? Чи, може, у 33-му це був якийсь інший, «поганий» комсомол? А потім на зміну йому прийшов хороший? Колишні комсомольці неодмінно закинуть: що ж ти, авторе, посилаєшся на одну, нехай і товсту, книжку? Там, може, сама брехня! Але таких книжок — не одна, не дві і вже, на щастя, навіть не десяток. У них чітко і скрізь однаково написано — хто, чому і (головне!) чиїми руками влаштував Голодомор в Україні? Якщо не досить книг, є ще й живі очевидці. Їх дуже мало, але вони є. Сестри Марія та Ганна Камуз із Малих Солонців ще у цьому році розповідали автору, хто і як забирав у них хліб: «Комсомолки були. І партійні…»
Перед сумними роковинами страшного Голодомору колишні (і нинішні у душі) комсомольці мають нахабство публічно ностальгувати за цією надпотужною молодіжною організацією, яка готувала надзвичайно дисциплінованих юнаків і дівчат — майстрів. І найстрашніше у всьому цьому те, що суспільство сприймає це цілком нормально. Святкують день народження комсомолу — ура, порадіємо! Потім відзначатимуть роковини голодомору — погано, посумуємо. А так, щоб подумати, співставити, — ні? Ще не доросли. Суспільство слухає і ремигає. Люди, ви де?! Голод — це не щось ефемерне і віртуальне! Це злочин, який чинили над вашим народом! Люди! Візьміть книжку і прочитайте, інакше неокомсмольці і далі будуть розказувати вам, якою була ваша історія. І далі будуть ностальгувати…
Гей ви, ностальгуючі, прокиньтеся нарешті! Ви вже давно не у «совкові». Наша незалежна держава зветься Україна. А ваші — Ленін, партія, комсомол, це насправді — Кров, Смерть і Мор! Ці напівзотлілі трупи радянського минулого давно пора поховати. А вам уже час пригребти попелом свою ностальгію. Інакше історія (не дай, Боже, звичайно) зробить черговий виток спіралі, і в Україну знову повернуться вождь, одна партія та голод. Чи воно вже?..
