Кобеляцькі волонтери фактично щотижня відвозять на буремний схід для наших солдатів тонни продуктів та військову амуніцію.
Субота, 14 червня, четверта година ранку. Над Кобеляками сходить сонце, фарбуючи багряним кольором небо. Слава Богу, мирне небо над спокійними Кобеляками. Ми ж вирушаємо туди, де вже кілька місяців тривають справжні військові дії, тобто, на буремний схід України.
Потужний мікроавтобус «Фольксваген» вщерть завантажений продуктами: консервацією, крупами, картоплею, водою. На ящиках із провізією написи: «Міша, Вова, бережи вас Бог, дякуємо!». Це вже надцята поїздка кобеляцьких волонтерів у Донецьку та Луганську області, де наші земляки виконують свій військовий обов’язок. Кілька кобеляцьких жінок та чоловіків організувались і взяли на себе тяжку й невдячну місію допомоги солдатам. Найбільше зусиль для цього докладають Світлана Сергійко, Ірина Панченко, Світлана Писаренко. Вони підкреслюють, що діють виключно самостійно, без підтримки жодної політичної партії. Дівчата розповідають: «Думаємо, що так буде краще. Деякі люди під час розмов одразу попереджають, що не довіряють владі й жодній політичній силі. І співпрацювати з ними не будуть. Доводиться довго доказувати, що ми — самі від себе і просто хочемо надати допомогу солдатам-землякам».
Також волонтери говорять, що, як завжди, наймилосерднішими і найактивнішими є люди з низьким рівнем достатку. Трапляються випадки, коли бабусі-пенсіонерки приносять по півпачки чаю і півкілограма пшона. «Дати більше нічого, але ж люди хоча б чимось прагнуть допомогти», — пояснює Світлана Сергійко. Охоче йдуть назустріч волонтерам і дрібні підприємці. А ось ті, хто вважається багатим, інколи відмовляють, скаржачись на кризу. Є випадки нерозуміння ситуації і з боку сільських голів. Деякі з них стверджують: «Ми нікому нічого не винні», «Що, я піду по хатках консерви збирати?». Досить довго довелось умовляти надати допомогу представників Білицького цукрового заводу. Урешті-решт вдалося вийти аж на гендиректора підприємства. І він розпорядився виділити 4 тисячі гривень. За ці кошти вже куплені 3 біноклі і 6 дощовиків для солдатів, які воюють у Луганській області.
Та все ж, не дивлячись на окремі негаразди, свою справу волонтери роблять. І більшість жителів Кобеляцького району їм вірять та щедро діляться ледве не останнім. Дуже активними є сільські громади Озір, Дашківки, Орлика, Канав, Чорбівки, Комендантівки, Біликів, Кірового, Радянського, Червоних Квітів, Бродщини, Василівки та Вільховатки. Найбільше люди несуть продуктів. Слава Богу, цього добра у хазяйновитих українців вистачає. Але жертвують люди і гроші.
Цього разу у «Фольксваген», крім продуктів, були завантажені і кілька бронежилетів, придбаних за гроші сільських громад та родичів солдатів. «Броніки» їдуть до Михайла Збруцького та Валерія Близнюка з Біликів (гроші зібрала громада), Анатолія Ляха з Ганжівки та Сергія Кучеренка (купили родичі). Доки матеріал готувався до друку, стало відомо, що захисне спорядження придбали ще й Андрію Войткевичу та Євгену Козарю. Знову відзначилась білицька громада. До речі, під час поїздки з’ясувалось, що у Євгена Соломоненка, якому нібито купили бронежилет кобеляцькі «свободівці», й до цього часу немає захисного спорядження. Швидше за все, лише йшла мова про придбання партії бронежилетів фермерами Кобеляччини.
Усього ж нині з Кобеляцького району мобілізовані 86 чоловік. Більшість із них поки що служать у тилу: Сумах, Полтаві, Миргороді, Дніпропетровську. Але третина хлопців знаходиться у справжніх «гарячих точках». Вони несуть службу на блок-постах біля сіл Матяшово, Грішино, Криниці, Добропілля.
Нас у «Фольксвагені» — п’ятеро: водій Славік, Світлана Сергійко, як волонтер і куратор, представники преси Сергій Попович та Юлія Гамаль і Яна Заруцька, яка їхала провідати свого чоловіка. Не дивлячись на довгу і тяжку дорогу, усі перебували в доброму гуморі. Ми весь час обговорювали перипетії цієї незрозумілої війни, жартували, ділились думками і враженнями. Лише одного разу запанувала моторошна тиша: коли в Донецькій області на дорогу з кущів вийшли озброєні автоматами чоловіки у камуфляжному одязі, без розпізнавальних знаків. Ось тут дійсно стало страшно. Та через мить ми побачили в гущавині український прапор і полегшено зітхнули.
Шо? Опять?
Чим ближче ми під’їжджали до Донецької області, тим менше автотранспорту ставало на дорозі. А на території самого Донбасу він взагалі практично зник. Як зникли і дорожні знаки. До речі, інфраструктура Донеччини та Луганщини якщо й вражає, то зі знаком «мінус». Розбиті порожні дороги, якими вже почали їздити танки, непролазні чагарники обабіч них, терикони, досить бідні будинки і люди біля них. Навіть трактори, що працювали в полях, і ті якісь убогі. «Джон Дірів» та «Кейсів», до яких давно звикли кобелячани, і близько не видно.
Перша зупинка — на блок-посту біля Грішино. Зупиняємось, виходимо з буса та вітаємось із вартовими. Вони, угледівши Світлану Сергійко, радісно промовляють: «А, це Кобеляки… Ну заїжджайте». Під’їжджаємо до наметів і починаємо розвантажувати продукти. Підходять військові. Один із них вигукує фразу з шедеврального мультфільму «Жив-був пес»: «Шо, опять?». І пояснює: «Ми ще й попереднього «завозу» не подужали». На що Світлана зауважує: «Ага, знаю я вас. Скажете, що все є. А потім палець смоктати будете, щоб каша жирнішою здавалась». Розвантаживши воду, цигарки та макарони, йдемо подивитись, чи дійсно в солдатів є продукти. За наметом, у імпровізованому продовольчому складі виявляємо силу-силенну всього їстівного. Хлопці розповідають, що продукти привозять переважно волонтери з центральної України. Хоча зрідка допомагають і місцеві жителі.
Здалеку помічаємо кілька одиниць військової техніки. Підходити до них близько, а тим більше фотографувати, нам суворо забороняють. Пояснюють: «Тиждень тому почали до цього набагато суворіше ставитись. А то раніше такими фотографіями користувались усі, кому не ліньки. Не виключено, що й ті, хто по нас стріляє». Крім того, солдати розповіли, що в місті, де вони дислоковані, побутові умови більш-менш прийнятні.
Далі наш шлях йде в напрямку до сумнозвісного Добропілля. Наші хлопці базуються у так званому Яблуневому садку. Під’їжджаємо до цього місця, набираємо по мобільному земляків та прохаємо їх підійти до КПП. Проїхавши ґрунтовкою метрів п’ятсот, зупиняємось біля колючого дроту і знаку «Стоп-контроль». Там стоять вартові. Нас знову суворо попереджають про заборону фото та відеозйомки. При цьому розповідають, що зараз уся техніка вкопана в землю і замаскована. Починаємо розвантаження. Швидко стає зрозуміло, що вручну весь провіант ми не перенесемо. Військові викликають на підмогу два «ГАЗ-66». У процесі розвантаження солдати розповідають, що 13 червня їх позиції бойовики збирались розстріляти з «Градів». Ці реактивні установки здатні вразити територію до одного гектара. «Якби бойовики вміли стріляти, то могли б нас тут із землею змішати. А восени пшеницю б посіяли», — жартує один із солдатів. Та, як відомо, залп із «Граду» влучив у саме Добропілля. Відбиті в терористів машини з реактивними установками зараз знаходяться у Яблуневому садку. Одну з них розміновують.
Солдати розповідають, що втомились від браку інформації та постійного очікування. Як не парадоксально це звучить, але вони навіть зраділи, коли почалась стрілянина і противник наблизився до них. «У такій ситуації стає зрозуміло, як діяти, воювати», — пояснив один із військових. На наше запитання, хто їм допомагає найбільше, хлопці відповіли, що навіть місцеві жителі інколи приносять продукти та сигарети. Та, у основному, жителі Донбасу всього і всіх бояться, тож на контакт ідуть неохоче.
— Найбільше допомоги йде з Кобеляк та Павлограда, — сказав один із військових. — Ми навіть заздримо солдатам із Кобеляцького району. Що ж, значить, можемо. Значить, жителі Кобеляцького району не збайдужіли до чужої біди. Отже, усе у нас буде добре.
P. S. У наступних номерах тижневика читайте продовження про земляків, які служать на східному фронті.
Фото із поїздки можна переглянути у нашій галереї
