У минулому номері «ЕХО» була надрукована перша частина репортажу про поїздку волонтерів на буремний схід України. Далі ми анонсували продовження цієї теми. У результаті вийшла своєрідна редакційна стаття.
…Роздавши частину допомоги солдатам у Добропіллі, вирушаємо далі, у третє і останнє місце з тих, які планували відвідати цього разу.
Дуже хочеться поговорити з місцевими жителями, щоб дізнатися, як вони ставляться до воєнних дій, кого підтримують. Зробити це виявилось досить складною справою. Більшість людей, яких зустрічаємо в дорозі, справляють враження, м’яко кажучи, неблагополучних. Якщо чоловік виглядає як класичний бомжуватий алкоголік, то й говорити з ним не хочеться.
Аж ось в’їжджаємо в село. Зупиняємось біля місцевого магазинчика. Чоловік, що тільки-но вийшов із закладу, охайно вдягнутий і тверезий. Підходжу і починаю розпитувати. Питання прості: як ви тут живете, кого підтримуєте, співчуваєте і на що сподіваєтесь? Чоловік охоче йде на контакт, що не надто типово для воюючого Донбасу. Каже, що місцеві більше підтримують ополченців (тобто тих, хто воює проти української армії). Але, за його словами, особливої агресії селяни не відчувають і до українських солдатів. Мовляв, послали примусово дітей на війну.
Трішки далі, уже за селом, вдалося поговорити з двома трактористами. Вони пололи соняшник і якраз зупинились перепочити. Один із механізаторів одразу запитав: «Ви що, пенсію привезли?» Напевне, він так подумав тому, що наш бус був жовтого кольору. На таких машинах возять пенсію і пошту. Відповідаємо, що не поштовики. «Ну, без автоматів, і то добре», — сміються трактористи. Кого з воюючих підтримують, хлопці прямо не кажуть. Відповідають: «Ми — за землю. Хочемо спокійно жити і працювати». Потім докладно розповідають, де розташовані табори і блок-пости військових, нацгвардійців і ополченців. На прощання один говорить: «Розвелося тут людей зі зброєю таких, що вже й не ясно, хто є хто і за що воює».
У іншому селі бачимо похорон. Людей у дворі небагато. Хтось висловлює припущення, що то ховають місцевого ополченця. Детальніше розпитувати в людей на похороні, що сталося, не наважився. Не страшно, просто незручно, у них горе.
Щоправда, одну з мешканок села розговорити все ж вдалося. У неї з колодязя наш солдат якраз набирав воду. Вона відповідає стандартно: «Навіщо вони (солдати) сюди прийшли. Їм що, за це платять? Не потрібні вони нам».
Через кілька днів дівчата-волонтерки, які їздять на схід постійно, розповідають, як змінюється ставлення мешканців Донбасу до військовослужбовців Збройних сил України. Ірина Панченко говорить: «Наші хлопці стверджують, що тамтешні жителі стали приязнішими до них. Це спочатку вони і під танки лягали, і з солдатами бились. А ополченців вважали ледве не своїми визволителями. А потім «наїлися». Бо побачили, що кулі і снаряди не розбирають, де є хто. Побачили, що замість якогось «російського раю» прийшли кров і смерть. Уже і їсти нашим дають, і руками привітно махають. А ось у Чугуєві та Балаклеї (Харківська область) люди ще не все зрозуміли. У Чугуєві думки жителів розділились десь 50 на 50. І в Балаклеї нашим солдатам прямо кажуть: «Ось наші (росіяни чи ополченці) прийдуть і повбивають вас. Так вам і треба». Та вони ще не чули, як плачуть матері за вбитими дітьми з одного й іншого боку, не стояли перед зруйнованою чиїмось снарядом хатою.
Цього разу на схід повезуть 5 кевларових шоломів
На цьому тижні з Кобеляк на схід вирушає чергова гуманітарна експедиція. Як завжди, бус буде вщерть завантажений продуктами харчування. Особливо в їх зборі відзначаються жителі Солошиного. Там цілий приймальний пункт організували.
Везуть дівчата й інший життєво необхідний вантаж для вояків. Це — бронежилет і 5 кевларових шоломів. «Бронік» купили родичі одного з солдатів. А шоломи волонтери замовили через Інтернет. П’ять одиниць коштують 10 тисяч гривень. Гроші для цієї покупки надали власники магазину «Сезон» та заводу продтоварів «Мрія». Крім того, привезли кошти, зібрані працівниками КХП із Бутенок. Деякі кобелячани самостійно знаходять волонтерок і передають їм гроші.
— Є й такі, що відмовляють у допомозі, — зізнається Ірина Панченко. Дивишся інколи, як у магазинах люди на свято чи вихідні скупляються, і тоскно на душі стає. Та не купи ти п’яту пляшку горілки, а допоможи армії чи ще комусь. Тобі ж зарахується.
Ірина вважає, що кожен має ставитись до тих солдатів, як до своїх дітей. Вона говорить: «Щоб зрозуміти, що там відбувається, потрібно туди поїхати. І побачити, як ми привозимо бронежилет одному солдатику, а біля нього ще з десяток стоїть. А в очах у них печаль і німе запитання: а нам, а нас хто захистить, хто допоможе?
Ледве стримуючи сльози, жінка закінчує: «Ми ж не зброю возимо, не те, що вбиває. Продукти, ліки, бронежилети, шоломи — це рятує. Невже люди забули, що ні чужого горя, ні чужих дітей не буває».
Телефони волонтерок, які постійно їздять на схід: (066)647-96-10 — Світлана Писаренко; (095)913-14-73 — Світлана Сергійко; (050)665-78-50 — Ірина Панченко.
