Минулого тижня журналіст «ЕХО» разом із новосанжарськими волонтерами подолав 1100 кілометрів розбитими дорогами Сходу України. Про мандрівку тривалістю у 24 години, пригоду із бойовою машиною та життя на передньому краї — у цьому репортажі.
Дороги війни
Черговий виїзд на Схід суворо конспірується. Лише декілька чоловік знають про те, що о пів на дванадцяту із Нових Санжар виїжджатиме мікроавтобус із черговим гуманітарним вантажем для армії. Ця конспірація — і данина обережності у військовий час, і своєрідний волонтерський забобон. Чим менше людей знатиме, тим менша імовірність, що хтось зурочить і поїздка не вдасться. А цей виїзд дійсно ледь не зривається на самому початку. Як тільки мікроавтобус із причіпом, яким керує новосанжарець Сергій Коєв, підіймається на гору в Лелюхівці, двигун чхає і глухне. Водій та один із волонтерів, Ігор Нещадим, хвилин двадцять щось над ним чаклують. Здається, мандрівка може закінчитись, так і не розпочавшись. У автобусі — кілька тонн продуктів та речей, перевантаження яких займе кілька годин. Утім, майстри-механіки таки усувають несправність і «Мерседес» починає намотувати на колеса кілометри дороги.
Полтавщиною їхати доволі комфортно. Хоча подекуди і трапляються ямки, проте в цілому дорога досить пристойна і наш завантажений під зав’язку мікроавтобус іноді навіть може непогано розігнатися. А от на Харківщині, особливо за першою столицею, дорога залишає бажати кращого. Та й по Луганщині ми їдемо просто якоюсь подобою шляху. Він розбитий машинами так, що більшість водіїв, аби не бити колеса, часто їдуть зустрічною смугою. Але й на ній не надто розженешся. От і нам доводиться просуватися із швидкістю черепахи: 30-40 кілометрів на годину.
— Коли ми були у Пісках, то і там дорога, розбита «Градами», здавалася кращою, — говорить Юлія Солодка. Складно уявити, але для цієї мужньої жінки сьогоднішня поїздка до зони АТО — 25‑та за ліком.
Разом із волонтерами на Схід повертаються після відпусток троє новосанжарських вояків: Сергій Любомирський, Руслан Пономаренко та Андрій Рибалко. Дорогою хлопці говорять про те, коли наступить загальний дембель, коли закінчиться війна і чи варто залишатися у армії на контракт.
— Зараз усі жаліються, говорять, що додому хочуть. А ось подивитесь — півбатальйону залишиться на контракті. На гражданці роботи немає, а тут хоч щось платять! — роздумує один із хлопців.
— Я чув, що навесні планують велику ротацію. Тих, хто зараз служить, відправлять на дембель, а мобілізованих — замість них на Схід, — розповідає інший.
На межі областей на черговому блокпосту нас зупиняє міліцейський патруль.
— Зброя є? — якось прямо і доволі наївно запитує один із постових.
Усі заперечливо хитаємо головами. Їдемо далі. Кілька годин за вікном лише посадки та сірі села Луганщини. Багато розвалених хат, розібраних приміщень.
— Цікаво, це після бойових дій, чи вони і до війни такі були? — міркує вголос один із волонтерів.
Коли комбат звітує волонтеру
Першою точкою нашого маршруту на Луганщині стає Новоайдар. Тут волонтери навідують новосанжарського воїна Руслана Безверхого. Він отримує посилки з дому і розгублено посміхається, приймаючи коробку із яскраво‑помаранчевими мандаринами — своєрідним вітанням із новорічними святами. Юлія Солодка прохає солдата розписатися на синьо-жовтому прапорі, який волонтери потім планують подарувати учням Новосанжарського НВК.
На кожній зупинці волонтерів одразу обступають вояки і закидають питаннями — а звідки, а до кого? Коли чують: «З Полтави», широко посміхаються: «Так і ми з Полтави! Чутове… Карлівка. Решетилівка». Справа у тому, що у цій ділянці зони АТО розташовуються частини 92‑ї бригади, у якій левову частку складають наші земляки.
У Бахмутівці на нас уже чекає новосанжарець Олександр Русін. Він по-дружньому обіймається з усіма волонтерами і розпитує хлопців, які повертаються після відпустки: «Ну як там удома, відпочили?» Хлопці ствердно кивають: відпочили, удома гарно, мовляв.
Через півгодини ми висаджуємо їх у місці розташування їхньої частини, Райгородці. Хлопці вітаються із бойовими побратимами, розвантажують привезені речі та продути і ще раз дякують волонтерам за допомогу. До Юлії Солодкої підходить командир батальйону і доповідає, ніби якомусь генералові, про стан справ у частині, при цьому час від часу поглядаючи на автобус, повний продуктів та речей. Волонтер посміхається.
— Нам дуже важливо відчувати підтримку українського народу, — ніби на урочистостях, виголошує промову комбат. Волонтери вислуховують і стримано обіцяють і далі допомагати армії. Уже пізніше пояснюють: у деяких частинах офіцери хочуть, щоб допомогу передавали їм, а не солдатам.
— А потім те, що потрапило до офіцерів, хлопці вже не побачать. Перевірено, — пояснює Юлія. — Тому ми на це не йдемо. Віддаємо все адресно — тільки нашим хлопцям.
Окрім продуктів та речей, волонтери привозять солдатам листівки та сувеніри від новосанжарських школярів. Вручають їх не лише новосанжарцям, але й усім воякам, яких зустрічають у зоні бойових дій.
— О, Юля?! — гукає високий вусатий дядько із веселими очима. — Це наш самий шустрий волонтер!
Сергій Шива — із Світлогірського, але новосанжарських волонтерів вважає за рідних. Багато жартує, але стає серйозним, коли дізнається, що ми плануємо їхати до Трьохізбенки. Пропонує взяти з собою супровід, бо днями у тому напрямку вели вогонь зі стрілецької зброї.
Танк «Дракоша» і лісові «гноми»
Розібратися у хитросплетіннях луганських доріг та місцевих назвах можуть лише волонтери. По-перше, у район Щастя вони здійснили вже не одну поїздку, по-друге — у них є GPS-навігатор.
Чергова наша зупинка — так званий, «Кемпінг». Тут ми зустрічаємось із новосанжарцем Ванею Бодаком. Хлопець багато усміхається і розповідає нам, що до холоду він уже звик, що служба йде нормально і настрій у його побратимів бойовий. Потім на наше прохання Іван веде нас до танкістів, щоб сфотографуватись біля танка з іграшковим ім’ям «Дракоша». Нам дозволяють позувати біля українського «Т-64», а Ігор Нещадим навіть вилазить на броню і зазирає до люка.
— Там дуже тісно! — ділиться враженнями. — Як танкісти там поміщаються?!
Попрощавшись із Ванею та добрими танкістами, мчимо на Трьохізбенку. Нас попередили, що їхати потрібно дуже швидко: зовсім поруч позиції терористів і мікроавтобус можуть обстріляти. Тому Сергій Коєв скидає газ лише на крутих поворотах і активно крутить кермо, що обминати великі ями. Взагалі, водій цієї поїздки заслуговує на окрему вдячність. За 24 години ми подолали 1100 (!) кілометрів розбитими шляхами, і Сергій жодного разу не підмінився, щоб перепочити. Це вам не мандрівка на море комфортним автобаном. Це — зона АТО, до якої не кожен водій наважиться вирушити.
У Трьохізбенці нас зустрічає Денис Жовтяк із побратимами. Показують: за річкою розташовані позиції сепаратистів. Звідти наших періодично обстрілював ворожий танк.
— Але з 9‑го числа тихо, — говорять солдати, — днями тільки диверсійна група хотіла пройти через брід, то була перестрілка.
Хлопці радіють зустрічі зі знайомими волонтерами. Щиро дякують посилці від новосанжарських «просвітян». У ній були мандарини і щось таке, що зветься «Смерть москалям!» Волонтери підказують: воно у пляшці і вжити його треба на Новий рік. Бійці розуміюче посміхаються.
Довго на позиціях ми не затримуємось. Трьохізбенка знаходиться на горі й чудово прострілюється. Тому вирішуємо не випробовувати долю. Уже на зворотному шляху зупиняємось біля нібито порожнього лісу. Аж тут з-поміж дерев по-одному показуються наші солдати.
— Це — наші «гноми», — із теплотою говорить Юлія Солодка. — Ми їх ще під «Сталінградом» навідували. Повибігають десь з-під землі — усі маленькі, замурзані, тільки очі світяться. От і прозвали «гномами».
Із новосанжарців тут — Станіслав Янко та брати Сім’яни. У одного з них, Сергія, у день нашого візиту — день народження. Юлія вітає хлопця і передає торт від рідних та ще щось солодке — від новосанжарських «базарян». Ну і ще, звичайно, купу всього на додачу: мішки з картоплею, пакунки теплих речей, домашню консервацію та різні смаколики. «Гноми» розповідають, що у лісі окопалися всерйоз і надовго. На брак харчів не скаржаться, та й від холоду нібито не страждають. Про можливий наступ, який нібито українська армія планує навесні, нічого не чули, але до бойових дій «гноми» готові.
Бойова машина рятує волонтерів
Нам ще залишається заїхати до Михайлівки. Там треба розвантажити решту продуктів та буржуйки, виготовлені майстрами із Галущиної Греблі. Це остання точка нашої мандрівки. Потім — дорога додому.
Час від часу ми робимо зупинки і зустрічаємось із новосанжарськими воїнами. Сергія Бражка із Малої Перещепини волонтери знають лише по голосу, тому ні Юля Солодка, ні Ігор Нещадим не уявляють, як він виглядає. Тільки коли до дороги виходить боєць, розуміємо, що це і є наш земляк.
— Ось ти який, — обіймає Юлія солдата, якому також привезла гостинці з малої батьківщини. Щодня волонтер спілкується телефоном із десятком солдатів і чудово впізнає їх по голосах. А побачитися наживо вдається лише під час чергової поїздки.
Розпитуємо воїна про умови життя, про стан справ у зоні бойових дій, про ставлення місцевого населення.
— Нібито до нас вони ставлять нормально, але тут більшість — прихильники Росії. Тому довіряти нікому не можна, — пояснює Сергій.
А от Валентин Крижанівський для волонтерів — давній знайомий. Юлія знає, що він пройшов Іловайський котел, отримав поранення, але повернувся до рідної частини.
— Наша мінометна рота воює справно! — рапортує юнак.
Ну і ось, нарешті, Михайлівка. Тут ми знову зустрічаємось із Андрієм Рибалком, який разом із побратимами вже дістався сюди із Райогородки. Хлопець уже встиг одягти форму і сісти за кермо своєї рідної «таблетки» — машини «швидкої допомоги», яку мобілізували до війська з Нових Санжар. Проїхати до самого приміщення, де мешкають солдати, нам не вдається: мікроавтобус застрягає у грудневій багнюці. Тоді на допомогу приходить БРДМ, бойова розвідувально-диверсійна машина. Автобус підчіпають за передок і за кілька хвилин витягають на асфальт.
Доки солдати заносять привезені нами продукти та «буржуйки», Андрій Рибалко веде нас на кухню. Тут місцевий повар пригощає волонтерів смачнючою солянкою. Що казати: годують хлопців гарно. І перше, і друге, і кава із солоденьким. Якби не війна, можна було б подумати, що тут життя, як на курорті.
Проте це все ж таки війна. На шляху додому ми зустрічаємось із побратимами Івана Качмара та Андрія Писаренка. Хлопці несуть бойове чергування і не можуть з нами зустрітись. Волонтери передають бійцям продукти і речі, а ті — залишки ворожої міни та снаряда (у якості сувеніра). Саме для того, щоб ці снаряди та міни не падали на голови українцям на Полтавщині, Київщині чи Львівщині, наші хлопці зараз сидять у окопах та бліндажах поблизу Луганська та Донецька.
