Бажання мати великого і вірного друга з’явилося в Оксани іще у ранньому віці. Дівчинка тоді мешкала разом із батьками у Лисичанську. І їй так хотілося, щоб їй подарували справжню вівчарку…
— Тоді, у середині 80‑х, якраз пішла мода на великих собак, — розповідає Оксана Сіротко, — догів, московських сторожових. Собака у той час був немов би соціальним статусом. Саме тоді я вперше побачила московську сторожову — і дуже захотіла таку собаку собі.
Дівчині тоді було 13 років. Але перший чотириногий друг з’явився у неї лише в 14. І була це не московська, а звичайна вівчарка, ще й змішана із дворняжкою. Але Оксана, безумовно, була рада і такому подарунку.
Спочатку із собаками Оксані щастило не дуже. Перша вівчарка прожила у неї всього два роки. Потім дівчині подарували німецького дога, але він отруївся у чотиримісячному віці. А коли дівчині виповнилося 21, у неї нарешті з’явилася московська сторожова Доріс.
— Він був бійцівських кровей, — Розповідає Оксана, — і нам радили, щоб ми виставляли його на собачі бої. Але ми відмовились. Пізніше він почав кидатись на людей і кілька разів покусав наших знайомих. Довелося його продати на ферму, де його пізніше усипили.
До речі, про собачі бої Оксана Сіротко розповіла кілька досить неординарних фактів. Наприклад, за її словами, вартість професійної бійцівської собаки у Москві може досягати 25–50 тисяч доларів! А для того, щоб підготувати собаку до бою, потрібно провести своєрідну спецпідготовку. Спочатку впродовж тривалого терміну треба привчати «бійця» до харчування живими морськими свинками, пацюками та кроликами. Так собака звикає до крові та виривання шматків м’яса. Потім на деревину підвішують за передні лапи маленьких дворняжок, а до задніх лап прив’язують шматки свіжого м’яса. «Боєць» має стрибати і відривати шматки м’яса… разом із лапками дворняжки.
— Коли собака готовий — його виставляють на професійні бої, — пояснює Оксана. — Там люди можуть поставити на того чи іншого «бійця» велику суму грошей, машину чи, навіть, будинок. Але ми не захотіли займатися таким «бізнесом», тому що все це дуже жорстоко.
Після невдачі із Дорісом Оксана не розчарувалась у великих собаках. Скоріше, навпаки. За короткий час вона пройшла шлях від звичайного любителя до професіонала з розведення різних порід собак. Спочатку у дворі новосанжарського будинку, який належить родині Сіротко, з’явився кавказький вовкодав, потім монгольська вівчарка. Ще пізніше — московська сторожова Барбі. Деякий час Оксана займалася виключно московськими сторожовими. А у 2005‑му році вони із сестрою хотіли купити кобеля московської, а натоміть придбали сенбернара Фокса.
— Коли я читала про різних собак, то помічала, що в описові сенбернарів зазначають їх непомірний апетит, — розповідає жінка, — але не звернула на це великої уваги. Як з’ясувалося, їсть сенбернар не просто багато, а дуже багато! Одного разу я вирішила проекспериментувати — давала йому миску за мискою, щоб перевірити — скільки ж він з’їсть?! Фокс подужав 8 мисок поспіль, потім його знудило. Але перепочивши, він знову кинувся їсти!
Сенбернари відомі, як відмінні рятувальники, які можуть знайти людину високо у горах і навіть витягти з-під снігового завалу. Але такі пошуки можуть тривати і дві-три доби, а собаці за цей час треба якось задовольнити свій непомірний апетит. Тому, як пояснила Оксана, на пошуки часто посилають двох собак — старого і молодого. А коли підступає голод, то молодший сенбернар… просто з’їдає старшого.
Відомі сенбернари і як досить спокійні та доброзичливі собаки. Вони зовсім не агресивні, не нападають на людей і зачасту просто намагаються налякати незнайомця гучним гавканням. А от до менших своїх братів‑собак вони не такі люб’язні — якщо на дорозі сенбернара трапиться маленька дворняжка, то…
— Сенбернари кушають маленьких собачок, — пояснила моя співрозмовниця.
Але повернімось до Фокса. Наступного дня, після нього, сестри Сіротко придбали ще й «дівчинку» породи чау-чау, яку назвали Джема. Разом цуценятам було не сумно рости і вони досить-таки швидко здружилися.
У 2007‑му році Оксана купила ще одного чау-чау — «хлопчика» на ім’я Верітус. Але у Нових Санжарах йому швидко дали нове, більш слов’янське ім’я Лаврік. Лавріка-Верітуса привезли в Україну з Канади. Його придбав мешканець Черкас, але собака у нового господаря не прижилася і він виставив її на продаж. Так Лаврік знайшов нових господарів, до яких дуже швидко прив’язався.
— Щоправда були деякі мовні проблеми, — посміхається Оксана. — Після Канади господар довго перевчав його виконувати команди, які подавалися українською, а не англійською. А нам довелося навчити його ще й російської, адже ми спілкуємось переважно цією мовою.
Загалом, за описом Оксани, чау-чау — це ідеальний собака. Дуже симпатичний зовні, із довгою шерстю, не агресивний, може гучно гавкати і бути відмінним охоронцем. До речі, народжуються чау-чау зовсім гладенькими і лише до місяця обростають шерстю. Саме із хутром собак цієї породи найчастіше і виникають головні проблеми.
— Якщо тримати чау-чау у будинку, то вона може почати місцями лисіти, — пояснює Оксана. — І ще такий неприємний нюанс — після народження цуценят, у «мами» випадає вся шерсть. Яка потім, на щастя, відростає.
Таке облисіння чекало і на Джему, коли вона народила своїх перших цуценят. Одного з них Оксана залишила. Так у Джеми та Лавріка з’явилася симпатична донечка — Апельсинка. Загалом у подвір’ї родини Сіротко зараз зібралися десять собак різних порід — московська сторожова, кавказький вовкодав, монгольська вівчарка, сенбернар та чау-чау. До речі, разом із собаками у дворі досить мирно співіснують четверо котів. А старий кіт Шансон навіть час від часу ганяє всіх собак, яких пам’ятає ще маленькими цуценятами.
Оксана говорить, що планує незабаром завести ще й бассетів — вони народжують багато цуценят, продаючи яких, можна прогодувати великих собак. Раніше жінка продавала цуценят московської сторожової, але на них зараз суттєво впав попит. Під час кризи люди взагалі досить неохоче віддають великі гроші за собак. А коштують вони і справді недешево. Наприклад, цуценя сенбернара без документів коштуватиме 2 тисячі гривень, з документами — 7–14 тисяч. Чау-чау без документів обійдеться у 2,5 тисячі грн., а з документами та родовідною — у всі 5 тисяч.
— Але люди зараз схильні до того, щоб взяти собаку просто на ринку без документів, але подешевше, — говорить Оксана, — адже собака із документами не лише дорожче коштує, її потім ще й треба на виставки возити, а це — додаткові витрати.
Своїх сенбернара та чау-чау Оксана Сіротко на виставки возить кілька разів на рік. Обходиться це власниці у 500–600 гривень, але що поробиш — потрібно дотримуватися відповідного рівня. У того ж Верітуса-Лаврика родовід, мало не як у англійської королеви, тому його обов’язково треба продовжувати.
До речі, утримання собак вдома обходиться Оксані не в таку вже і велику суму. Щоб прогодувати своїх улюбленців жінка щодня купляє за 8 гривень два пакунки каші та на 4 гривні свинячий шлунок. Із цього всього, додаючи овочі, вона готує два відра каші, яку собаки за день з’їдають. Загалом жінка запевнює, що тримати таку кількість собак зовсім не складно. А на питання про страх перед ними відповідає досить своєрідно.
— Страху за себе в мене немає. Адже я вирощую цих собак із маленьких цуценят. Тому, коли вони виростають, я все одно бачу їх маленькими. До того ж, кавказці, наприклад, кусають за обличчя, а на лиці ж практично самі кістки і рани тут швидко загоюються. Ті ж ротвейлери набагато небезпечніші — вони кидаються і виривають горло.
Як зізналася Оксана, страшно їй все-таки буває. Але не за себе, а за інших людей. Тому вона ніколи не вигулює кавказців, адже у них в крові закладений інстинкт до знищення слабких істот. Слабкими вони вважають маленьких дітей та стареньких людей…
Ще жінка говорить, що іноді розчаровується в улюбленій справі, але це швидко минає. Частіше трапляється таке, коли собаки гризуться між собою або кусають господарку. Але потім Оксана заспокоюється і швидко пробачає своїх улюбленців.
— Ну куди я їх діну?! Я ж люблю цих собак!
Зараз Оксана Сіротко складає масштабні плани на майбутнє. А хоче вона, ні багато, ні мало — вивести українську національну породу. За її задумом українська вівчарка матиме зовнішність вовка і величину кавказця. Для початку задуманої справи жінці потрібні дві вовчиці та два кавказця. Схрещуючи їх, через вісім років Оксана планує отримати потомство зі стійкими ознаками української породи. Але для здійснення цієї мрії жінці спочатку треба придбати більший будинок. Адже в ході експерименту кількість собак досягне більше 40 осіб і утримувати їх у нинішньому подвір’ї в самому центрі Нових Санжар буде більш ніж проблематично. Та й пара вовків обійдеться недешево, адже вовченя у Дніпропетровську коштує близько 500 доларів.
Але Оксана Сіротко свого задуму не полишає. І, хто знає, можливо через десяток років «ЕХО» напише про українську національну породу собак, виведену в Нових Санжарах.
