Тихо, непомітно і символічно напередодні останнього дозволеного святкування Дня Перемоги пішов у вічність справжній, а не бутафорський, патріот України, Герой України, поет, наш земляк із Полтавщини Борис Ілліч Олійник.
Але лишились його літературні доробки і рядки з останньої поетичної збірки, так і не надрукованої владою. І як би не «затирала» влада ту його збірку, друкуючи тисячі примірників псевдопатріотичного непотребу, як би не ухилялися від популяризації його творчості «патріоти» і літератори всіх мастей, але «рукописи не горять». Рано чи пізно вони воскреснуть. Не дивлячись на те, що мало хто зараз відважиться надрукувати, наприклад, таке:
«Вчергове здавши крамарям Соборну,
Волаємо з каналів і газет,
Що це ж і є, мовляв, сама свобода,
І незалежність, й суверенітет».
Або таке:
«І віддати їм останнє –
Землю ще не продану.
І тоді, нарешті, станем
Вільні між народами».
Але про Перемогу… Тепер влада замість Перемоги придумала якесь примирення, бо так, бачте, у Європі, на яку їм дуже хочеться рівнятися. Рівнятися у чому? Якщо Європа, вибачте, «лягла» під Гітлера, хто за три дні, хто за тиждень, то нехай вона і примирюється. Уся економіка Європи працювала на Гітлера. А дякуючи нашим батькам і дідам, відбулося не примирення, а підписання Акту про беззастережну капітуляцію фашистської Німеччини. Для моїх батьків і дідів це була Перемога. Дякуючи їх героїзму, Верховне командування вермахту змушене було підписати той Акт. Тепер Перемогу, засвідчену Актом, поступово і непомітно відбирають. І вже не тільки молодь, а навіть старші люди кажуть «яка різниця, нехай буде примирення, полеглих все одно не повернеш». Не повернеш, але треба шанувати пам’ять про них і хоч трішки поважати самих себе. А ще треба поважати працю тих післявоєнних поколінь, які відбудували і наново збудували те, що наші «свідомі патріоти» вважають недолугим, але не цураються грабувати і використовувати. Де ж ваша гідність, заради якої кинули у прірву країну? Немає ніякої гідності. Один знайомий, котрий ще недавно кричав на Майдані щось про ворожих фіно-угрів, тепер мовчки поїхав у Фінляндію на заробітки. Дива якісь. Інший знайомий, не діждавшись «безвізу», подався до Ізраілю, мовляв, там хоч і землі, такої як у нас, немає, але заробітки більші і життя краще. Чому? Кажуть, що там люди розумніші. Мабуть же розумніші, хоча б тому, що цінують свою історію і не відрікаються від неї, якою б вона не була. От, кажуть, нещодавно до кнесету внесли законопроект про встановлення державного свята Дня перемоги над фашизмом. А у нас не перемога, а якесь примирення. Може, то таке з релігії виходить? Їм їхній Бог не велить примирюватися. А нам наш, мовби Бог і по сумісництву єврей із Назарету, велить не те що примирюватися, а взагалі другу щоку підставляти. І що тут вдієш? Але, як би там не було, забувати про Перемогу, то, на мою думку, великий гріх. А ще більший гріх не протидіяти, мовчати, погоджуватися з «обрізанням» нашої історії. Героїчну історію народу «обрізають», а трагічну, навпаки, возвеличують або «роздряпують» до кривавої рани. Для чого це робиться? Може, хто знає? Борис Ілліч знав, тому і писав ще після першого майдану:
«Скипає пам’ять від ганьби і болю…
І серед ночі в сизім тумані,
З архангельською віщою трубою
Встає сурмач, убитий на війні.
Скликає тужно на Велику Раду
З усіх фронтів — полеглих од меча.
І шерхне шепіт над полками:
«Зрада», —
І рветься крик із горла сурмача:
«За що ж ми браття голови зложили?
Невже за те, щоб ситі байстрюки
Пустили наші мощі і могили
Лабазникам нечистої руки?!»
Судячи з розвитку подій, його так ніхто і не почув.
Р.S. З гетьманами непевної доби
Самі собі ми присуд учинили:
Затерти власні імена й могили,
Щоб ви й не знали, де лежать раби.
Борис Олійник