Прошу всіх, хто має іншу точку зору, не судити мене суворо. Але я маю свою думку і вирішила оприлюднити її на сторінках газети. Я — не корінна кобелячанка. Але тут народилися і виросли мої діти та внуки. І я зараз турбуюся, перш за все, за їх благополуччя.
Із 1973 року і по сьогоднішній день Кобеляки різко змінилися. На мою думку, у кращу сторону. Місто стало ошатним, красивим. По його вулицях приємно гуляти, насолоджуючись чистотою, буйною зеленню та вдихаючи просякнуте озоном повітря.
Усе це добре, усе це — чудово. Але інколи створюється враження, що Кобеляки перетворюються у такий собі острівець, відділений від усього іншого світу. Якщо у тебе немає власного автомобіля чи величезної чиновницької пенсії, то тобі важко, а інколи й просто неможливо покинути цей острів. Адже доїхати з містечка навіть до найближчої залізничної станції в Бутенках є справжньою проблемою. Хоча, можливо, це лише мені так не щастить? Тільки-но надумаю кудись поїхати, як починаються негаразди: то автобус зламався, то його взагалі немає. Звичайно, можна найняти таксі. Але таке задоволення є непосильним для більшості пенсіонерів. Не такі у нас тугі гаманці, щоб на таксі їздити. Автобус по цінах є більш демократичним видом транспорту. Але ж автобуса того немає. А міг би бути.
Ось не так давно в Кобеляках бучно і «на широку ногу» відсвяткували день міста. Чого там тільки не було! І грандіозний концерт, і салют, і катання на повітряних кулях. Свято дійсно потрібне людям. Нам всім бракує позитивної енергії, позитивних емоцій, можливості відпочити від буденності та негараздів, котрих вистачає у житті. Тому таке свято як День міста дуже потрібне, його значення неможливо переоцінити. І хочеться, щоб воно запам’яталося не на день, а на рік. І, напевне, ця мета була досягнута.
Але ж ми живемо у місті не один день. І живемо, як це всі розуміють, не в найкращі для держави і народу часи. Не знаю, можливо, і є зараз у Кобеляках люди, які ні в чому собі не відмовляють і не змушені економити. Та серед мого кола спілкування таких немає. Усі рахують кожну копійку.
А ось під час відзначення дня міста, судячи з розмаху, кожну копійку не рахували. Думаю, що салюти і фейєрверки зараз дуже дорого коштують, як і польоти на кулях, як і виступи заслужених артистів. Можливо, було б краще не титулованих артистів запросити, у яких вистачає і слави, і грошей, а дати можливість вийти на сцену місцевій обдарованій молоді? І вистріляти в небо трішки менше коштів, які ніколи не повернуться. А то виходить, що салют був, а автобусного сполучення, як і води в кранах, як не було, так і немає. А на вистріляні гроші можна було б автобус якийсь старенький полагодити чи телевізори в лікарню купити, чи дитсадкам допомогти. Щоб кожна молода сім’я не думала про те, де взяти грошей на ремонти, придбання миючих засобів, іграшки і так далі, і тому подібне. А так півдня на осликах покаталися, а потім кілька місяців гроші на потреби дитсадків збирають. Показухою на один день здивувати можна, але чи вона потрібна? Чи вирішить вона хоча б одну повсякденну проблему міста?
Прочитала оце про Павла Волявського, який був міським головою у кінці 19-го на початку 20 століть. Була приємно вражена цією особистістю. Прекрасно, що в Кобеляках жив і працював такий чоловік, справжній господар із золотими руками, світлим розумом і добрим серцем. Це ж скільки людям потрібно було зробити добра, щоб йому останню дорогу до кладовища вистелили килимами?! Нинішнім керівникам є в кого повчитися. Напевно, повчитися і тому, як кожну копійку направляти на потреби громади.
Сподіваюся і вірю, що колись так і буде.
