В селі роботи для старости вистачає. Він і на добрі справи земляків збирає, і конфліктні ситуації вирішує. Там потрібно толоку організувати, щоб клуб відремонтувати, тут односельців помирити, що по п’янці завелися — до Шабельника йдуть. Грошима, що громада на свої потреби збирає, теж староста завідує. Він у селі і дільничний, і психолог, і сільський голова. І звичайно ж, робити все це доводиться без зарплати, на громадських засадах. Матеріальної винагороди немає, натомість вистачає поваги від односельців.
«Пачєму люді дєнєг нє бєрут?»
Невеличка чепурна хата поряд із яром, який веде до річки. Господар мете двір щойно зробленим із верболозу віником. Побачивши гостя, кидає роботу і запрошує до хати. Взагалі, до гостей Івану Шабельнику не звикати. В тому числі і до непроханих. «Буває, приходять серед ночі, звуть чоловіка із дружиною мирити, — розповідає чоловік. — Буває, молодьож лишнього сьорбне і кулаки один об одного чеше. Встаю з ліжка і йду мирити. А що поробиш? Робота така».
Одного разу, рік чи два тому, заїхали в Перегонівку кілька чоловіків із Донецька. Двоє із них тут народилися і виросли. Потягло в рідні краї, взяли із собою друзів, сіли в машини і поїхали на Полтавщину. Зупинилися в палатках в урочищі Маслини, що на околиці Перегонівки. Старості одразу доповіли, що в село чужі приїхали. Він пішов, поговорив, дізнався, що то не чужі, а земляки. Зварили юшку, випили по чарці, поспівали пісень.
«Аж зранку приходить один, Геною його зовуть», — згадує Шабельник. Гість попрохав Івана Івановича допомогти купити домашніх продуктів. «Хатім сваєво, раднова, нє із маркєта пакушать, — пояснив Геннадій. — Курочку би, яїчєк». «Зараз зробимо, не питання», — відгукнувся Шабельник, скочив на мотоцикл і подався по селу. Дончани на автомобілі вирушили за ним. Під’їхали до одного двору. Староста зайшов, поговорив із господинею, пояснив ситуацію. Та зайшла в хату, винесла вже обскубану курку, кілька десятків яєць. І сказала: «Грошей не треба, не візьму». У другому дворі дали молока, сметани, сиру домашнього. І теж від оплати відмовились. Здивуванню донеччан не було меж. «Іванич, пачєму люді дєнєг не бєрут?», — допитувався Геннадій. А Шабельник відповів: «Ви ж до них із старостою приїхали. Напевно поважають трошки».
Про везіння на людей та березневі події
Іван Шабельник вважає, що йому протягом усього життя щастило зустрічати добрих і мудрих людей, у яких він вчився мистецтву жити і спілкуватися.
Першим вчителем, безперечно, був батько. Його поважали як в хуторі Шабельники, де жила сім’я, так і в Перегонівці. Іван Федорович Шабельник, крім того що знався на техніці, був одним із кращих комбайнерів, ще й на скрипці грав. А музик в українських селах завжди шанували.
Іван Шабельник, дарма, що ніде не вчився, мав неабиякий природний талант педагога. Іван Іванович від батька засвоїв для себе кілька непорушних істин: «Робити людям лише добро», «Дав слово — тримай», «Якщо щось робиш — роби до пуття».
Наступним мудрим наставником для тоді ще юного Вані Шабельника став директор кобеляцького професійно-технічного училища Павло Повєткін. «Він нас, пацанів, строжив, не давав форсити. Але робив це від великої любові і мудрості», — згадує Шабельник. Восени, коли погода остаточно псувалася і температура повітря опускалася до мінусових позначок, Повєткін влаштовував своїм учням несподівані перевірки. «Дивиться, учень у картузику ходить, — розповідає Іван Іванович. — Підійде і раз — за вухо хапає. Якщо вухо тепле, то ходи в картузі. Якщо ні, то заставляє шапку одягати. Бувало, що й ботинки знімати доводилось. Якщо ноги холодні, то доведеться за чобітьми, а то й за валянками бігти».
Таких наставників у житті Івана Шабельника було з десяток. Скрізь, куди б не заносила чоловіка доля, він слухав мудрих людей і вчився у них. Вчився у рідній Перегонівці у голови колгоспу Івана Репешка, вчився у Анатолія Прядка, під керівництвом якого багато років працював у Донецьку і на будівництві каналу Дніпро-Донбас. І навіть у 80‑ті роки, зрілим і досвідченим чоловіком, поїхавши працювати на російську Північ, знаходив у кого вчитися і з кого брати приклад.
«Ну везе мені по життю на таких людей, на справжніх наставників», — задоволено констатує Шабельник. А ще він помітив, що чимало подій, які визначили його життя, відбулися в березні. Саме в цьому місяці він прийняв рішення поїхати працювати на будівництво каналу Дніпро-Донбас. На початку весни 1988 року зважився покинути рідну Україну і податися на заробітки до Росії.
Стати старостою запропонував сільський голова Павло Каблучко
У 90‑х роках Шабельник повернувся в рідну Перегонівку. Збудував хату, працював у колгоспі. Невеличкий проміжок часу навіть керував місцем сільгосппідприємством. Потім покинув цю справу. «Дуже важко було морально, — пояснює свій вчинок. — Все розпадалося тоді — і в країні, і в селі. Люди бачили, що робиться, й собі почали тягти додому колективне майно. Утримати їх я вже не міг. Не міг і байдуже спостерігати за тим, що діється. Тому зібрав збори і склав із себе повноваження». Здавалося, доживай собі віку із коханою дружиною Людмилою Платонівною, радій успіхам сина Тараса та доньки Альони.
Та діяльна натура Шабельника не дозволила йому всидіти дома. Він став заступником голови кооперативу по газифікації. Газ провели. Бачачи, як люди сліпо нищать надбане десятиліттями колгоспне майно, проводив одну сходку за другою. Все умовляв земляків не робити дурниць. А в 2005‑му році кіровський сільський голова Павло Каблучко запропонував: «Ваня, ти чоловік діяльний, авторитетний, тебе слухають. Давай будеш старостою села». Так, з легкої руки Павла Андрійовича Іван Шабельник зайняв нову для себе посаду.
…Одного разу прибігли до Шабельника люди. Кричать: «Біжи на силосну яму, там бетонні плити вивозять!» Прибіг. Побачив автокран, дві вантажні машини і кілька десятків односельців та незнайомих людей. Всі кричать, лаються. Незнайомці показують якісь документи і кажуть, що купили плити, як майнові паї чотирьох доярок. Селяни ж не віддають майно. Шабельник запитав у чужаків: «Хто у вас старший?» Підійшов чоловік, показав посвідчення співробітника міліції і в свою чергу запитав: «А ти хто такий?»
— Я? Староста села!
— Не знаю такої посади. Грузіть плити!
— Може й не знаєш. Але плити не візьмеш, поки не розберемось.
Розібралися. Поговорив Шабельник із доярками. Сказав їм: «Дівчата, а хіба тільки ви ці плити надбавали, що продаєте їх. А інші доярки? А зоотехнік? А фуражири? А завфермою?» Почали рахувати. Нарахували, що гроші потрібно ділити між п’ятьма десятками колишніх працівників колгоспу. Якраз кожному по 10 гривень перепадає. І вирішили в кінці-кінців залишити гроші, виручені від продажу плит, на потреби громади.
Так з того часу і пішло. Започаткували в селі спеціальну громадську касу, в яку здають гроші і пенсіонери, і фермери. За громадські гроші створили в школі спеціальну кімнату, яку назвали «Світлицею», відремонтували клуб, який вже розвалювався. В планах — ремонт мосту через Ворсклу, будівництво огорожі навколо церкви. «Роботи вистачає. Та нічого, будемо займатися. На то ж мене старостою й обрали», — констатує Іван Шабельник.
