До цього дня ретельно готувалися впродовж кількох місяців і чиновники вищих гілок влади, і рядові мешканці селища, і, навіть, найменші вихованці дошкільних закладів. І ось, нарешті, 9 травня 2010 року настало. Тим самим зафіксувавши відстань у 65 років від того світлого і радісного дня, коли весь колишній Радянський Союз облетів неповторний голос Левітана, який повідомляв про довгождану перемогу.
У цей день на вулицях селища панувало надзвичайне пожвавлення. Чи не на кожному кроці можна було зустріти новосанжарців із георгіївськими стрічками на грудях та букетами квітів у руках. Всі вони прямували до центральної площі селища. Тут збиралися працівники різних організацій та установ, жителі та гості селища. За деякий час всі вони вишикувалися у святкову колону і вирушили у напрямку до обеліску Слави. Чи не вперше із часів проголошення незалежності України у руках жителів селища можна було побачити таку кількість червоних прапорів. Але у цей день вони символізували не тільки і не стільки Радянський Союз, як Радянську Армію, у лавах якої за бажану перемогу разом воювали і росіяни, і білоруси, і українці…
Попереду пішої колони рухалися кілька автомобілів, що символізували воєнну епоху у житті країни. На передовій вантажівці їхали зодягнуті у військові гімнастерки юнаки та дівчата із прапорами. А в центрі між ними стояв воїн у шоломі, який тримав на руках маленьку дівчинку із величезними білими бантами на голові. Ця композиція краще за будь-яку іншу передавала сам дух Перемоги — довгоочікуване переможне повернення солдатів додому було водночас і запорукою мирного неба над головами отаких ось маленьких дівчаток та хлопчиків.
За кілька хвилин люди, що йшли у колоні, вишикувалися по обидва боки від пам’ятника Слави. По центру на заздалегідь приготовані стільці посадили найбільш причетних до цього свята людей — ветеранів та учасників війни. Їх лишилося так небагато… Більшості із них було дуже важко цього року взяти участь в урочистостях, але вони прийшли, незважаючи на тяжку ношу прожитих років, на чисельні нещадні хвороби, на тяжкі рани, що даються взнаки і через десятки років… Ветерани прийшли, щоб бути живим прикладом для сотень синів, онуків та правнуків, які бачили війну лише в кіно та читали про неї у книжках. Вони прийшли, щоб разом згадати тих товаришів, які не дожили до чергового свята Перемоги. Їх все більше на тому світі і все менше лишається на цьому… Слід зауважити, що на цьогорічне свято Перемоги зібралася чи не рекордна кількість новосанжарців. Можливо, тисяча. Можливо, більше. І хочеться вірити, що більшість із цих людей прийшли недільного ранку до монументу Слави не через примус керівника організації чи директора навчального закладу, а через внутрішню потребу віддати шану ветеранам і згадати загиблих заради Перемоги. А, можливо, вони прийшли, щоб почути виступи представників влади, які взяли участь в урочистому мітингу. Перед сивочолими ветеранами Великої Вітчизняної та сотнями новосанжарців із вітальними словами виступали селищний голова Андрій Река, голова РДА Сергій Шовкопляс, заступник голови районної ради Борис Федоренко, заступник голови ради ветеранів району В’ячеслав Семиволос, районний військовий комісар Олександр Бабенко. А учні Новосанжарського НВК своїми урочистими виступами намагалися передати присутнім справжню атмосферу Перемоги. Після завершення мітингу всі бажаючі могли покласти квіти до підніжжя пам’ятника Слави. За деякий час більша частина присутніх перемістилася до центрального кладовища, де біля Братської могили мітинг продовжився. А вже ввечері на усіх новосанжарців очікував святковий концерт та феєрверк.
