Ветеран кількох воєн живе у просторому будинку на околиці Світлогірського. Кілька років тому його забрала до себе донька Валентина. Вона каже: «Папі вже важко самому, а ми з Вітьою (чоловік Валентини Іванівни) за ним доглядаємо. Хоча він у нас ще нівроку, держиться». «Ага, держуся, тільки держатися вже важко, руки-ноги сили не мають», — почувши слова доньки, озивається Іван Варламович. Дійсно, на свої 96 років він тримається молодцем. А ось про війну йому згадувати важко — починає плакати.
До лав Червоної Армії жителя села Переволочна Івана Рибку призвали у 1936 році. То були мирні часи. Але у 1938 році розпочався радянсько-японський військовий конфлікт. Почалися бої в районі гори Халхін-Гол та озера Хасан. Рибка служив у інженерно-технічних військах і в складі одного із їх підрозділів був направлений на Далекий Схід. «Ну, в рукопашному з японцями мені битися не довелося, — згадує Іван Варламович. — А ось окопів вирив дуже багато. В основному мені киркою та лопатою трудитися довелося».
Вдруге на Далекий Схід Іван Рибка потрапив у 1945 році. Їх військова частина у Кривому Розі здала техніку, а солдатів завантажили в поїзд. «Покидали нас, як шкідливих котів, у товарні вагони і повезли у Хабаровськ», — розповідає ветеран. Цього разу Івану Варламовичу довелося обрати участь у розгромі Квантунської армії.
А в перервах між своїми далекосхідними походами Іван Рибка піхотинцем пройшов війну у Фінляндії в 1939 році, а потім бився з фашистами на фронтах Великої Вітчизняної війни.
Велика Вітчизняна, за словами Івана Варламовича, була найстрашніша з усіх воєн, в яких йому довелося брати участь. Він був мобілізований до армії в перший день війни — 22 червня 1941 року. Дуже тяжким став цей рік. Червона Армія відступала, з нею відступав й Іван Рибка. На той час він був уже сержантом, служив зв’язківцем у танковій бригаді. Під час переправи через річку Дон Іван ледве не втопився. Він не вмів плавати. «Всю жизнь прожив на Дніпрі, а плаваю «по-сокирячому», — розводить руками Іван Варламович. Врятували його друзі. «Знайшли у воді якусь дошку, і я за неї вхопився, так до берега і доплив», — додає чоловік. Через Дон вони переправлялися із 10‑ї ранку до 16‑ї дня. На берег Іван Рибка вийшов в одних штанях. Усю іншу амуніцію довелося викинути, щоб зберегти сили.
А в 1942‑му, під час боїв на Північному Кавказі, вже йому довелося рятувати однополчанина. Поранений в руку Рибка кілька кілометрів тяг на собі Івана Силку. І таки врятував товариша. Після боїв на Північному Кавказі Івану Варламовичу довелося брати участь у форсуванні Дніпра під Києвом, пройти з боями Румунію, Угорщину, Чехословаччину. 9 травня 1945 року у складі свого бойового підрозділу сержант Рибка знаходився у Львові. Там і зустрів Перемогу.
…Прощаючись після розмови, Іван Варламович все дякував. Дякував за увагу, за те, що не забувають про нього. Хоча дякувати повинні ми йому. І пишатися такими земляками. Чотири війни, десятки тисяч кілометрів і кілька тисяч днів під кулями — це неможливо осмислити, не переживши подібного.
Іван Рибка і воював за те, щоб ніхто з українців не бачив війни на рідній землі.
