170 років тому, 6 жовтня 1851 року у родовому маєтку в містечку Седневі неподалік Чернігова народився голова Полтавської губернської земської управи, ініціатор видання творів Івана Котляревського та спорудження йому пам’ятника у Полтаві, голова Ради Міністрів Української держави, земський діяч та меценат Федір Лизогуб. З ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП) ювілей відзначається на державному рівні згідно з Постановою Верховної Ради про пам’ятні дати та ювілеї у 2021 році.
З роду українських гетьманів
Федір походив зі старовинного шляхетського старшинського роду Лизогубів, що мали землі в Полтавській і Чернігівській губерніях. З козацького роду, пов’язаного із Гоголями та Скоропадськими, одним із предків був гетьман України Петро Дорошенко.
Батько Андрій Іванович Лизогуб приятелював з Тарасом Шевченком. Про це у своїй монографії, оприлюдненій у журналі «Сіверянський літопис» (№?5, 2016 рік, стор. 156 — 159) повідомляє доктор історичних наук Володимир Половець: «належав до кола небагатьох осіб, які листувалися з поетом на засланні, клопотав про полегшення участі перед урядом, допомагав матеріально». Процитуємо й відомого публіциста-політолога Сергія Грабовського: «За Федором була історична традиція козацького старшинського роду Лизогубів. За ним була родинна пам’ять, адже часово він народився лишень через 4 роки після того, як Шевченко в Седневському «Кобзарі», написаному в маєткові Андрія Лизогуба, написав знамените: «У москалів народ і слово, і у нас народ і слово».
Мати — Надія Дмитрівна Дуніна-Борковська, представниця старовинного дворянського Дуніних-Барковських. «Дуніни-Борковські мали родинні зв’язки з багатьма старовинними шляхетними родинами України — Волконськими, Галаганами, Марковичами, Міклашевськими, Милорадовичами, Полуботками», — стверджує Володимир Половець.
Федір мав ще двох братів. Ілля став чиновником Міністерства юстиції. Дмитро був страчений за підготовку замаху на російського царя Олександра II.
Дитинство пройшло не тільки в м. Седневі, але й на французькій землі: батько, працюючи у Чернігівському губернському комітеті з підготовки реформи 1861 р., тяжко захворів і за порадою лікарів разом із сім’єю виїхав до міста Монпансьє. Навчаючись там, Федір отримав можливість познайомитися з кращими зразками європейської освіти й культури. Невдовзі вирішив опанувати фах агронома у Петербурзькому реальному училищі.
За сприяння Лизогуба Полтава та Миргород перетворилися на центри української культури
Здобувши агрономічну освіту, Федір Андрійович зосередився на зміцненні седнівського маєтку. До речі, як встановив професор Володимир Половець: «до маєтку належало кілька хуторів Лохвицького повіту Полтавської губернії, діяв завод по виробленню цегли і клінкерної плитки.
У 1897 році Лизогуба призначають почесним мировим суддею Лохвицького повіту». 1901 року обраний головою Полтавської губернської земської управи, очолював її 15 років і чимало на Полтавщині зробив для української культури. Сергій Грабовський у тематичному матеріалі на сайті радіо «Свобода» висловився так: «він був українцем, свідомим українцем — уся його земська діяльність була присвячена українській справі». Меценат ініціював видання творів Івана Котляревського та спорудження йому пам’ятника. «Відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві, на яке прибули всі свідомі представники тодішнього українства 1903 року, — це організаційно цілковита заслуга голови Полтавського губернського земства Федора Лизогуба, як і багато інших справ», — підкреслює у цій же статті на сайті радіо «Свобода» професор і письменник Максим Стріха.
Також долучився до створення в Полтаві міського музею, фінансував діяльність Школи художнього промислу у Миргороді. Ініціював спорудження в Полтаві будинку земства в стилі українського модерну. Нині тут розміщується відомий містянам та тисячам вітчизняних й закордонних туристів обласний краєзнавчий музей імені Василя Кричевського, фасад будівлі якого є одним із знакових українських символів Полтави. А ще, як з’ясували дослідники у фонді №?755 (опис 3, справа 594) Державного архіву Полтавської області, герой нашої оповіді регулярно листувався з провідними інтелектуалами-українофілами, приміром, із Михайлом Грушевським. У листах Лизогуб обговорював питання збору коштів на відкриття у Полтаві пам’ятника Тарасові Шевченку.
На чолі уряду Української держави
У 1917 році долучився до роботи Генерального Секретаріату Української Центральної Ради — працював консультантом із земельних питань.
А після приходу гетьмана Павла Скоропадського до керма Української держави стає одним із чільних її діячів. Третього травня 1918 року гетьман призначив Лизогуба міністром внутрішніх справ Української держави, а вже через тиждень — головою Ради Міністрів. 8 липня 1918 року Лизогуб відмовився від посади міністра та зосередився на керівництві урядом.
Офіційний сайт радіо «Свобода» оприлюднив спогад — характеристику Скоропадського про одного із найближчих соратників: «Голова ради міністрів, Федір Андрійович Лизогуб, належав до відомого в історії України роду, члени якого грали у нас далеко не другорядну роль. Невисокий на зріст, з сивою, досить коротко підстриженою борідкою, шляхетно вихований, із м‘якими манерами, він справляв дуже позитивне враження, особливо на іноземців, тим більше, що добре розмовляв французькою і тим самим він легко входив з ними у безпосередній контакт, а не користувався перекладачами, котрі мають звичку зібгати думку мовця. Я його вважав безумовно чесною людиною і вірив йому, що він свідомо жодних дій, які йдуть урозріз з моїми бажаннями, таємно від мене не вчинить. Але у нього були недоліки, і головними з них були його велика самовпевненість і потім образливість. Де він був цілковито на висоті, це під час засідань ради міністрів. Вміло вести збори було його коником, це було його середовище. Сам Лизогуб був українець, любив Україну і цілковито віддавався створенню України. Якщо хочете, він був з багатьох питань більшим українцем, ніж я. Пам‘ятаю, як мене здивувало, коли він у раді міністрів висловився за автокефалію церкви. До речі, що було ще більш дивним, що всі міністри, включно із євреєм Гутником, висловилися з цього питання у тому ж дусі…».
На посаді глави уряду мав заслуги в розбудові сухопутних військ, військово-морського флоту, козацтва й Державної варти. Зокрема, були сформовані кадри територіальних корпусів, а також гетьманська гвардія — Сердюцька дивізія із заможного селянства Лівобережжя, у серпні гетьманському урядові була передана Сіра (Сірожупанна) дивізія. За час прем’єрства Лизогуба Україна мала безперечні успіхи на міжнародному фронті: нас як державу визнали Азербайджан, Грузія, Дон, Кубань, Польща, Фінляндія, Румунія і Швейцарія, дипломатичні відносини були встановлені з Бельгією, Вірменією, Голландією, Грецією, Данією, Норвегією, Персією і Швецією, відкрито 11 дипломатичних і до 50 консульських представництв у 20 країнах світу, а на своїй території — 12 дипломатичних і 42 консульських представництв від 24 держав. «Більш ефективною, в порівнянні з добою Центральної Ради, була діяльність уряду у фінансово-фіскальній сфері. Міністерство фінансів домоглося введення та зміцнення національної валюти, функціонування Державної скарбниці, Українського державного банку, митної та податкової служб, відновлення державної цукрової і горілчаної монополії. Завдяки таким заходам прибутки склали близько 3,2 мільярда карбованців», — сповіщається на офіційному сайті УІНП. Впевнено можна говорити й про здобутки гуманітарній сфері: у Полтаві від жовтня 1918 року запрацював історико-філологічний факультет із усіма правами університету, відкрито 150 українських гімназій і 2 університети, запроваджене обов’язкове вивчення української мови, видруковано кілька мільйонів підручників, засновано Національний архів, Національну бібліотеку, Українську академію наук, художню галерею й інші заклади культури.
Після проголошення гетьманом Скоропадським 14 листопада 1918-го року федеративного союзу України з майбутньою небільшовицькою Росією Федір Лизогуб склав повноваження голови українського уряду і невдовзі емігрував до Югославії. Помер у Белграді 1928 року.
За матеріалами журналу «Сіверянський літопис» та інтернет-видань упорядкував Олег ПУСТОВГАР, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області
Автор: 
