Сьогодні зненацька згадав ситуацію, точніше ряд ситуацій, у яких час від часу доводилось мені бувати в юнацькому віці.
Коли я жив з батьками, наша родина тримала свиней. Свині, як відомо, — це тварини, які, як ніхто, збагачують нашу землю гімном і сцяками. Тому якщо приміщення, в якому їх утримують, не обладнане нормальним каналізаційним відводом, то всі ці сцяки і сраки приходиться вигрібати лопатою і виносити десь на гнійник. Приміщення, в якому жили наші двійко поросят, було саме таким непрогресивним. Тому мене, мабуть в цілях виховання і прививання безмежної любові до найнепристижнішої праці, частенько змушували вивозити виносити свинячий срач із хліву.
Знаряддя, що використовував я для роботи, були банальними: лопата-грабарка із маленькою дірочкою в центрі залізної основи і дві цеберки. Про відра можна написати окремий абзац.
Думаю, нікого не здивує, що для носіння поросячого гімна використовувались найхуйовіші відра, що знайшлись у господарстві. Одне було пластмасове. Його ручка вже давно відламалась, а у місцях її кріплення до відра залишились дві дірки. Руками справжнього хазяїна у них була просунута капронова мотузка, яка надалі виконувала функції ручки. Інше відро виглядало більш надійним, бо було виготовлене із відцинкованого металу. Але й воно було настільки старим і перекошеним, що годилося хіба що для таскання гімна.
Майже кожної суботи я брав лопату і відра, йшов до свиней і розпочинав там свій важкий і нервово напружений квест. У 12-15 років найвищою точкою сорому вважалася ситуація, коли твої однолітки застукують тебе за виконанням якоїсь чорної роботи. Оскільки вичищання поросячого гімна входить у «топ» найчорніших робіт, можете собі уявити, з яким старанням я намагався незасвітитися.
Коли цеберки були повністю наповнені рідкою, смердючою сумішшю гімна і сциклиння, мене чекав напружений шлях від хліву до гнійника, який знаходився по вулиці через дорогу. Перед тим, як виходити із воріт подвір’я, я швидко, по-воєнному, оцінював ситуацію на вулиці. Недопустимим для переходу вважався час, коли по вулиці йшли якість люди підозріло молодого віку. Декілька разів, узрівши когось знайомого, я миттю ставив цеберки, а сам заходив за вугол. При цьому капронова мотузка на пластмасовому відрі, користуючись законами земного тяжіння, падала у неприємну на вид і запах жижу. Потім її доводилось витирати тряпкою і продовжувати своє секретне завдання.
Цікаво, що потім без будь-якого сорому можна було розказувати про виконану роботу своїм друзям (не дівчатам!). Головне, щоб ні в кого не закарбувався у пам’яті твій образ, із відрами, повними гімна. Головне, щоб ніхто цього не бачив.
Про свої схожі дитячі комічні комплекси пишіть у коментах. Це завжди цікаво і ностальгічно. :)
Автор: 
