Микрошки

Десь у травні цього року я підвозив своїх родичів на Заворскло, що в Кобеляках. Зазирнувши у двір своєї сусідки, який ми якраз проїжджали, моя тітка риторично промовила:

— Шось не видно Нінки. Де ж вона може бути?

— Хто зна, — відповіла дочка тітки, яка теж проживає на Заворскло. — Може пішла по микрошки...

Почувши це незнайоме мені тоді слово, я чомусь відразу подумав про гриби. Схоже, нікому окрім мене, це слово не здалося новим, тому я запитав:

— Микрошки? А шо це таке?

— Та це ж ті... ну, шо люди оставляють після гульок на річкі... Недоїдки одним словом.

Виявилось, що для кількох бідних сімей на Заворскло микрошки (наголос на першому складі) — це така своєрідна “стаття прибутку”. Полювання на них загострюється на травневі свята, коли люди часто приходять до річки бухнуть і закусить.

Деякий час в почуте було навіть важко повірити. Я, звичайно, не депутат і не з луни звалився, тому прекрасно знав, що в Україні деякі люди живуть за межею бідності. Пам’ятаю, що колись навіть з Інною (колегою по роботі) про це говорив. Мовляв, важко жити в Україні, але при наймні люди не голодають.

Виявилось, голодають! Мало того, ще й термінологію свою вже мають. Чому саме микрошками називають недоїдки — невідомо. Я помітив, що якщо вимовити це слово на російський манер, то вийде “Мы — крошки”. Можливо, в цьому й суть.