Хочеться вірити в краще…    

На жаль, ми багато речей робимо запізно. Критикуємо, обурюємось та скаржимось лише за поодинокими розмовами на кухні, боячись при цьому висловитись вголос. Починаємо міняти владу, коли вже не в силах терпіти. Коли безладдя, що навколо — поглинуло все з головою.
Свідомість багатьох людей і мою особисто навіки перевернули останні події в нашій державі. І ці події торкнулися безпосередньо кожного з нас. Кожного! Важкі дні, у яких щоденні особисті турботи стали блідими і зовсім не важливими. Весна чомусь все більше стала пахнути війною.
У такі дні не читаються книги, не слухається музика і не дивляться мильні серіали. Навіть розмови стають коротшими і глибшими. Але — гучнішими. І приходить усвідомлення до неусвідомлених людей. Що українці — сильна нація. Що є люди, якими можна пишатися. Що Україна — це набагато далі, ніж поріг рідної квартири. Вона витриваліша, ніж того хотілося б ворогам. Приходить чітке усвідомлення того, що безкарність, нарешті, має бути покарана. Немає виправдання жорстокості, а тим більше, байдужості. І за зупинені серця, і за пролиту кров комусь таки варто відповісти. Хоча б перед народом. А особливо — перед Богом.
Виходить, для того, аби в нашій країні щось змінилося, треба віддати чималу жертву. Хтось жертвує речами і грошима на Майдан, хтось — життям. Хтось боїться за долю своєї родини і перевозить її разом з своїми статками у європейські країни, а хтось — будує європейську країну на своїй території. Ми залежні від обставин доти, доки нас меншість. Доки ми дозволяємо собі бути залежними. І вбити раба всередині себе — це особисте завдання кожного. Зрештою, це вбивство є безкровним. Та відтепер, наш народ має іскру в очах і на щастя, вже відрізняє світло від темряви.
Минулого тижня кобеляцькі активісти перекрили дорогу, аби так звані "тітушки" не змогли проїхати повз наше місто до Києва. Це добре. Але не треба забувати, що важливо не пустити "тітушок" у свої голови. Не дозволяти навіть подумки сумніватися у власних силах. Свою лінію варто гнути. За своє майбутнє варто стояти. А комусь, на жаль, навіть померти.
Та сьогодні мені хочеться вірити у краще. Хочеться вірити, що невдовзі не буде страшно вмикати телевізор та дивитись новини, слухати радіо та читати газети. Що в умовах життя без брехні наше життя також зміниться. Адже за таке майбутнє віддали життя люди… І так хочеться вірити, що українська кров більше не проливатиметься. Бажаю всім нам миру.