День свободи. 10 років

22 листопада українці мали б святкувати 10-річчя Дня свободи. Саме десять років тому почалася Помаранчева революція.
Для мене все почалося влітку 2004-го, коли люд організовано везли до Києва, щоб велелюдною демонстрацією підтримати подачу Ющенком документів до ЦВК. За ту поїздку платили, але багато кобелячан дійсно були ідейними і добросовісно скандували: "Ю-ще-нко!" Після поїздки я подався агітувати за Януковича. На виборах роздавачі листівок завжди гарно заробляли, і штаб Віктора Федоровича був у плані заробітків найпривабливішим. Та тривало це недовго. Питання "за кого ти?" набирало все більшої актуальності, і роздавати листівки з мордою проффесора я вже не міг. Та й помаранчева стрічка на зап’ясті не давала це робити. Замість мене листівки став роздавати брат Ярослав, який теж скоро зіскочив. Йому, до речі, тоді щось недоплатили, і він узявся тероризувати Миколу Шабалтія (керівника проффесорського штабу). Щоразу при випадковій зустрічі Ярослав прилюдно гучно питав у Миколи Павловича: "Коли ви віддасте мені мої гроші?" Гроші віддали.
На виборах 21-го листопада я побував у дурдомі в якості спостерігача. Дурдом у повному складі голосував за Януковича. При цьому багато хто з виборців не міг ні прочитати, що написано в бюлетені, ні поставити де треба галочку, ні навіть вимовити толком прізвище свого фаворита. Маючи вільну хвилинку, поспілкувався з більш-менш адекватними бабцями. Вони розповіли, що перед виборами їх навчила "хазяйка", що треба неодмінно голосувати за проффесора. Тут уже нічого не вдієш, тому кілька десятків голосів додалися в блакитну скарбничку.
А потім був Майдан. Ми з братом були вдома у Саші Тітаренка і дивились 5-й канал. Та цього було замало і ми вирішили транслювати звук з цього каналу надвір. Саня зразу ж знайшов усе необхідне, і революційний звук з телебачення вже горланив на весь двір. Цього теж було мало, і ми пішли у помаранчевий штаб у вальонці по підтримку. Підтримку в першу чергу у вигляді людей. Щоб якщо чи міліція, чи тітушки (які тоді ще так не називались), чи ще яка біда - було кому заступитися і за нас, і за обладнання.
Наступного дня біля Трактора було людно. Саша купив усі необхідні кабелі, і 5-й канал лунав уже на площі. Майже ніхто, до речі, не знає, чому кобеляцький Майдан відбувся саме біля Трактора. А тому, що туди найпростіше було дотягнути дроти з Сашиної квартири. Оголошуючи початок мітингу, я чомусь сказав, що злочинна влада забрала у нас землю. Цього мабуть ніхто не помітив, а мені от досі соромно. Пам’ятаю, як дуже обережно виступав Ісип. Хтось із натовпу втис до його рук помаранчеву стрічку. Той стрічку взяв, але швиденько однією рукою зібрав її в кулак. Олександр Михайлович люто лавірував. Напружено, але і вправно. По закінченню мітингу ми з тодішнім соціалістом Дмитром Омеляненком відносили величезну важку колонку, і він сказав: "Коли Ющенко виграє, Саша стане директором будинку культури. Я обіцяю." Дмитро явно насолоджувався владою, яка, як він тоді думав, ішла йому в руки. При чому він, стоматолог, повинен був би вирішувати долю районного клубу. Та Саша, звісно, не хотів ставати директором БК, але йому, звісно, потім ніхто й не запропонував. Зате штаб повністю компенсував витрати на електроенергію і частково на закупівлю дротів.
Ще пару днів помітингувавши біля Трактора, я подався на Майдан. Туди везли організовано і навіть платили добові. Якісь копійки, гривень десять, які платнею не назвеш. Спочатку їхали рейсовим до Полтави, а там уже з обласного штабу ішли винайняті автобуси. Згадується чи то лубенська, чи то миргородська делегація, яка під штабом вчинила скандал. Їм хтось десь сказав, що платитимуть по 250 гривень на день, а тут на тобі - кілька гривень, яких і на їжу в дорогу не вистачить. Так заробітчани-невдахи поїхали собі додому, а на Київ вирушили ідейні. Майдан 2004-го року - найяскравіша, найдухопідйомніша подія в моєму житті. Свобода, дотик до історії, абсолютна впевненість у правильності спільної справи, любов, віра в людей, радість, свято, дика молода енергія, відчуття польоту - це було несамовите щастя. І незрозуміло звідки бралась енергія. Досить було поспати в автобусі півгодини за ніч - і решту доби ти як навіжений. Побувши три дні на Майдані, накричавшись досхочу, побарабанивши на славнозвісних барабанах у Маріїнському парку, із зірваним голосом подався додому.
Потім був третій тур виборів. Я погодився їхати на Донбас. Сказавши матері, що їду в Дніпропетровськ, вирушив до нині сумнозвісного Слов’янська. По дорозі було цікаво, чи будуть нас вчити фальсифікацій, але ні, інструктаж був повністю направлений на боротьбу з порушеннями. На місці вже був переправлений у село Привілля в якості члена дільничної виборчої комісії. Платили нам дуже добре, хоча на момент виїзду я про оплату взагалі нічого не знав - поїхав би і за так. Люди в селі були дуже привітні і, що мене дуже здивувало, говорили точнісінько таким самим суржиком, яким говорять у нас. А от у Слов’янську сердобольні перехожі кілька разів радили не говорити українською, бо "у нас чужих нє любят". Та все обійшлось, вибори відбулись, тільки перед самим виїздом зі Слов’янська кілька "наших" прийшли до автобусів відверто п’яними і вчинили балаган.
А потім була перемога Ющенка. Незважаючи на зовсім молодий вік, я не був ідіотом і не вважав, що мені тепер повинні дати посаду в адміністрації чи взагалі хоч якусь роботу. Я старався заради себе і своєї країни, і ніхто нічого не був мені винен. Єдине, на що я претендував - це поїздка на інавгурацію, до якої був причетним. Але помаранчевий штаб одразу ж про мене забув, і до Києва запросили вже не мене, а "потрібних людей".
Невдовзі після виборів я на власні очі побачив початок люстрації. По вулиці Леніна від смертного перекрестя в бік райдержадміністрації швидким кроком ішов Микола Павлович Шабалтій і ніс в руках величеньку люстру. Ми з хлопцями жартома дали визначення терміну: люстрація - це повернення чиновниками вкрадених державних люстр. Ясна річ, та люстра могла бути законною власністю Миколи Павловича, він міг нести її в ремонт або просто використовувати замість кишенькового ліхтарика, але на той момент картинка була дуже показовою і комічною.
В один з перших днів правління Ющенка він і Юлія Тимошенко з’явилися перед телекамерами, тримаючись за руки. А ми з матір’ю обговорювали, коли ж вони вже почнуть гризтися. Довго чекати не довелося. Настала пора розчарування. Замість одних дурнів прийшли інші дурні, замість одних хабарників прийшли інші хабарники, а молодий, розумний і енергійний Ющенко перетворився на мішок. З революції вийшов пшик. Одразу згадав слова свого діда, відставного офіцера КДБ, який забороняв мені їхати на Майдан, бо мене використають як гарматне м’ясо. Дійсно використали, хоча до гармат тоді слава Богу так і не дійшло.
Та як би там не було, а я ніколи не шкодував про Помаранчеву революцію. Не вийшло змінити країну - зате вийшло влаштувати грандіозне свято, яке багатьом запам’яталося. А от тепер шкодую. Янукович тоді повинен був перемогти. І Україна повинна була пережувати його ще тоді. Тоді і Росія була не такою сильною, і Путін був молодшим і менш схибленим, і вплив мудрого Кучми був би більшим. Та й десять років часу заощадили б. Але тоді, десять років тому, зазирнути вперед ніхто не міг.
22 листопада українці мали б святкувати 10-річчя Дня свободи. Але не будуть. Я теж не буду.

Поділитися:

19 листопада 2014, 12:49 | Блог: Блог Миколи Гузченка | Переглядів: 3215