За даними Київського міжнародного інститут соціології та соціологічної групи “Рейтинг”, за останні чотири роки кількість тих, хто постійно розмовляє українською мовою, зросла до 47-51%. Ця інформація ґрунтується на твердженнях громадян про те, яку мову вони обирають для щоденного спілкування.
Така статистика звісно викликає тільки позитив, адже саме мова є одним з тих чинників, що впливають на самоідентифікацію, на єдність нації, на патріотичність. Починаючи з 2014 року усі ці показники виросли у кілька разів, це видно і без офіційної статистики: телебачення, радіо, інтернет – приналежність до української державності, культури, мови – всюди. Більшість громадян із гордістю кажуть: «Я українець». Звісно, українською мовою.
Цікаво, що серед цих 55% є частка тих, хто ще чотири роки тому розмовляв виключно російською, а української навчався хіба що в школі.
Українська мова стала трендом. Зараз, якщо ти говориш українською, ти – автоматично патріот. Українська – це модно, стильно, молодіжно, сучасно та прогресивно.
Проте, як показує практика, те, що стає модним, автоматично набуває широкого вжитку (якщо пам’ятаєте радянське «ширпотреб»), і, нажаль, втрачає свою якість. Такими невблаганними є тенденції ринку, адже все модне втрачає свою вибірковість, унікальність і стає звичайним і масовим.
Мова не є виключенням. І справа не в тому, що це робиться умисно. Зовсім ні. Просто більшість тих, хто переходить у спілкуванні на українську, її просто не знає. Чомусь, вважається, що говорити українською може будь-хто, і вивчати мову для цього зовсім непотрібно. Таким хибним стереотипом слід завдячити відомому кожному українцеві явищу – суржику. Це штучне поєднання двох мов є не лише не літературною і нечистою за означенням мовою, але й дуже простою у використанні. Немає жодних правил, чи норм, за якими утворюється суржик, окрім регіональних тенденцій, тож розмовляти можна, як завгодно.
Відмінність тієї мови, яка утворюється протягом цих останніх років, від традиційного суржика саме у традиційності. Адже суржик так чи інакше утворився внаслідок місцевих особливостей, зумовлених способом життя, особливостями господарства й етнічним складом населення. Нова ж українська мова створюється російськомовними людьми, які не наслідуючи нікого, не знаючи її літературної версії, особисто трансформують за принципом суржика російські слова, уподібнюючи їх до українських – закінченнями, чи то просто вимовою. Ця трансформована, понівечена мова поринає в маси і повторюється, приймаючи нові форми.
Якщо подивитися, як спілкуються українці у соціальних мережах, наприклад, у Facebook, катастрофа письмової безграмотності просто жахає. Бо якщо перекручені слова звучать ще «більш-менш» через подібність та спільні корені двох мов, то надруковані слова, у яких просто замінені російські літери на українські, виглядають, як нагле глузування.
Сумна унікальність України в тому, що державна мова до двохтисячних років не була основною не лише у житті, але й офіційно, на телебаченні, радіо. Але й дотепер державна мовна політика фактично відсутня. Найбільшими її досягненнями за останні 10 років стали введення і заборона «регіональних мов», до чого це призвело – ми знаємо…Крим, Донбас…Здавалося б, у країні є більш серйозні проблеми, аніж чистота мови. Проте непослідовність державної мовної політики руйнує суспільство і створює у ньому додаткову соціальну напруженість.
Попри все, ніщо не заважало державі провести грамотний курс мовної політики із м’яким вливанням регіонів у спільне мовне середовище. Запроваджувати курси, видавати гранти, заохочувати стипендіями та конкурсами.
Однак все що ми наразі маємо – це недолугі спроби постригти населення під одну гребінку, й обов’язково, всіх одразу. Наприклад, минулорічний закон про державну службу, який зараз намагаються допрацювати у Верховній Раді: кожен, хто претендує на посаду держслужбовця має скласти іспит на знання української, або ж принести довідку зі свого університету, яка підтвердить ці знання. Добридень, хабарі за куплені довідки! Навіть, якщо довідка і не куплена, всі ми навчалися в університетах і знаємо, як у непрофільних вишах вивчають мову – зазвичай це протягом семестру предмет «Українське ділове мовлення», з якого у кращому випадку складається диференційований залік.
Такі тенденції зовсім не зачіпають посадовців, адже навіть у офіційних промовах вони не встидаються користуватися російською, або ж суржиком. Проблема росте, як снігова куля, адже неправильне, неграмотне і засмічене використання мови щоденно чують усі. А, психологія людини невблаганна: погане і неправильне хочеться наслідувати і відтворювати. Все частіше на ТБ, з радіодинаміків чи просто на вулиці ми чуємо: «Пака», «Харашо», «Подзвоню», «Білєт». І все рідше зустрічаються поціновувачі перекладів «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Ги» чи глибоко українських авторських слівець Ірени Карпи.
Ще в школі ми мали урок «Культура мовлення». Там нас навчали основам спілкування та використання мови. Чистота та грамотність мови – от основні риси освіченої та культурної людини. То що ж сьогодні є більш важливим: власна культура із повагою до справжньої української мови чи модний тренд із суржикоподібною підробкою «Made in Ukraine»?
Автор: 
