Мене жахають такі дописи і такі роздуми. Що з нами трапилося? В неділю ми йдемо до церкви і просимо прощення в Бога, а прийшовши додому тішимося, що в Криму вбили дітей.
Цікаво, чи багато тих, хто радіє нападу у Керчі? Виходить, що багато. Ми ненавидимо агресора, але кримчани ще п’ять років тому каталися з нами в Буковелі, а влітку засмагали поряд нас на ПБК. Діти, що постраждали в Керчі, у 2014 були ще школярами середньої школи, до речі, української школи, здавали ДПА з історії України і писали диктант з мови, у них наші свідоцтва про народження. Вони не відповідальні за рішення своїх батьків.
У будь якому випадку, хай ми сумуємо по Криму, хай ми у розпачі через зухвалість Росії, але говорити, що хай там все вимре, аби не лишилося тих, хто чинитиме опір, коли ми забиратимемо Крим назад, - це занадто. Слід добре усвідомлювати, що мова ведеться про ЖИВИХ ЛЮДЕЙ! А не про БЕЗЛЮДНИЙ КЛАПОТЬ ЗЕМЛІ, на кшталт Зміїного. З цими людьми, за нашими планами, нам ще жити бік о бік! Кримчан ніде не подіти, адже, як пропонують окремі радикально-маргінальні елементи нашого суспільства, їх ніхто не виселятиме і не вбиватиме. Пробачте, це було б жорсткіше за депортацію кримських татар, ба, більше за Голодомор – на рівні голокосту, бо це нечувано для сьогоднішнього ХХІ сторіччя, бо інакше – яка з нас цивілізована європейська держава? Дикуни – не менше.
Відколи ми пережили Світові війни, з кісток, крові і сліз викристалізувалася загальнолюдська мораль: теракти, смерті невинних жертв, дітей – це всесвітній сум, жаль і горе, вони ПОЗА політикою. У першу чергу ми люди, і про це не можна забувати.
Але якщо вже говорити про політику – то нашими гріхами (адже ненависть до кримчан – це біблійний гріх) наші політики вимощують дорогу в наше власне пекло, і собі на вершину політичної кар'єри. Адже від одного нашого бажання повернути Крим не залежить нічого, всі рішення приймаються нагорі. Погляньмо, про що зараз говорять кандидати на вибори: про тарифи, про корупцію, про конституцію. Сказати, що вони зовсім не говорять про Крим буде брехнею, проте варте уваги те, ЩО саме вони говорять. А точніше, це НЕ ВАРТЕ уваги. Адже говорять усі, починаючи від Президента Порошенка, лише загальні фрази: Крим – це важливо. Жодних стратегій чи тактик, як повертати Крим ніхто не пропонує. Все просто: політичні PR-менеджери не бачать ресурсу у темі Криму для своїх «клієнтів», тому його не включають в порядок денний передвиборчих промов.
Навіщо далеко йти – неоголошене оголошення жалоби з приводу керченської трагедії. Скільки було розмов на телеекранах і у соцмережах. Як сказав один журналіст: «Українці досі не визначилися з тим, хто саме живе на окупованій території – заручники анексії чи її архітектори». Проте якщо українці не визначилися, то влада своєю політикою демонструє повну визначеність: нема трауру – немає Криму і кримчан, що живуть на півострові, і які загинули в Керчі. Росіяни закидали Путіну, що він «злив» Донбас, а ми, погляньмо правді в очі, – «злили Крим», і вже давно.
Автор: 
