Цьогоріч з ініціативи Українського інституту національної пам’яті, згідно з Постановою Верховної Ради на державному рівні відзначається 100-річчя з часу заснування єдиного університету з українською мовою викладання поза межами України та одного із найважливіших центрів україністики у світі – Українського Вільного Університету (УВУ) в Мюнхені. Ініціювали його створення провідні діячі Української Народної Республіки (УНР), які після окупації нашої молодої держави більшовицькою Росією опинилися на політичній еміграції, українські професори університетів Австро-Угорської та Російської імперій та Союз письменників і журналістів.
Відень – Прага – Мюнхен:як українці зберегли національну ідентичність
Щоправда, заснований УВУ був 17 січня 1921 року у Відні — столиці Австрії, і потім ще двічі змінював місце «прописки». Університет створювався для українських емігрантів, щоб надати їм доступ до освіти та наукових досліджень. На початку ще точилися дискусії: творити університет чи науково-дослідний інститут? І перемогла точка зору, що важлива не лише наука, але й викладання. Оскільки УВУ засновувався в еміграції, його місія полягала у оберіганні і плеканні української національної ідентичності.
Проте незабаром Відень втратив позиції «емігрантської столиці», і вже після закінчення першого семестру УВУ восени 1921 року переїхав до Праги, де кипіло живе політичне, культурне й освітнє життя українських емігрантів. Також там мешкало чимало українських професорів та академічної молоді, що посприяло розвиткові УВУ. У Празі Університет одержав приміщення та фінансову підтримку від Чехословацької Республіки, яку очолював Томаш Масарик, а на перший семестр вписалося понад 700 слухачів, серед яких не лише українці, а й німці, євреї, румуни, поляки та ін.
Упродовж свого існування в Празі УВУ розгорнув багатогранну педагогічну, науково-дослідну й видавничу діяльність, визнану в тодішній Чехо-Словацькій Республіці та поза її межами.
В Університеті було відкрито філософський і правничий факультети. Професорська колегія складалася з визначних учених, позбавлених окупаційними режимами своїх кафедр і прав викладати у вищих навчальних закладах України. Серед них такі визначні вчені, як історик, міністр мистецтва УНР Дмитро Антонович, історик і міністр закордонних справ в уряді гетьмана Павла Скоропадського Дмитро Дорошенко, мовознавець Олександр Колесса, географ Степан Рудницький, мовознавець Степан Смаль-Стоцький, історик і правник Андрій Яковлів, географ Роман Дражньовський та ін.
З наближенням військ СРСР до Праги навесні 1945 року УВУ опинився під загрозою, адже він стояв на заваді окупаційному комуністичному режиму, і ним та його працівниками особисто цікавився кривавий диктатор Йосип Сталін. Щоб зберегти заклад, ректор Андрій Яковлів пропонував переїхати до Німеччини, проте колишній президент Карпатської України, релігійний, культурний та політичний діяч Августин Волошин, який тоді був заступником декана філософського факультету, наполягав на тому, щоб залишитися у Празі та сподівався на компроміс із більшовиками. Усе ж, Яковлів із деякими професорами переїхав на захід, а Волошин перебрав на себе повноваження ректора. Така наївність і недалекоглядність дорого коштувала: Августина Волошина й інших діячів УВУ, що лишилися у Празі, заарештували спецслужби Радянського Союзу (самого його комуністичні бузувіри закатували у московській Бутирській в’язниці), а майно, бібліотека й архіви були брутально розгромлені або викрадені й вивезені «радянськими визволителями Європи» до СРСР. Складно навіть уявити, скільки правдивих відомостей з історії перших у 20 ст. визвольних змагань ретельно приховані «за сімома замками» у закритих архівах нинішньої Росії – правонаступниці СРСР, яку очолює Владімір Путін - послідовний продовжувач політики Сталіна!
Отож, буремні вітри 20 століття закинули більшість професорів і студентів до Баварії. У Мюнхені восени 1945 року починається третій період існування УВУ. Усе довелося відновлювати «з нуля»: знекровлена після ІІ світової війни Німеччина не могла фінансово підтримати заклад, тож Університет матеріально опирався винятково на власні сили. Спершу він базувався у стінах початкової школи, і тільки згодом стараннями Патріарха УГКЦ Йосипа Сліпого та української діаспори отримав інше просторе приміщення. Бібліотечний фонд спершу формувався з курсових записів професорів, самвидавів, періодики та приватних книжок, оскільки не було коштів, паперу та засобів для друку. Нині бібліотека налічує близько 35 тис. книг, а обсяг архіву УВУ – близько 500 тис. аркушів документів, якими цікавляться науковці багатьох країн світу. Внаслідок нової хвилі повоєнної міграції і втеч від репресій комуністичного режиму сюди переїздили науковці з України. У Мюнхені, на відміну від СРСР, вони могли вільно видавати книги, читати лекції та проводити наукові дослідження. На обох факультетах 1947 року кількість викладачів УВУ сягала 80 осіб.
Кобеляцький вимір УВУ: історик Гетьманщини і українскої еміграції з села Сокілка неподалік Кобеляк Симон Наріжний
Серед плеяди професорів, викладачів, випускників та навіть ректорів УВУ чимало визначних особистостей, життя яких пов’язане з Полтавщиною. Зокрема, серед визначних випускників УВУ - Симон Наріжний, історик Гетьманщини, бібліограф, дослідник української еміграції. Народився 1898 р. у містечку Сокілка неподалік Кобеляк на Полтавщині, середню освіту здобув у Кобеляцькій комерційній школі. Після окупації УНР вимушений емігрувати до Чехословаччини, став студентом філософського факультету УВУ у Празі, де у 1927 році отримав диплом професора філософії. Викладав у Українському високому педагогічному інституті (УВПІ) ім. М. Драгоманова у Празі, а згодом - на кафедрі історії України і Східної Європи УВУ у Празі, де був спочатку доцентом, згодом — професором. У Празі жив і працював до кінця ІІ світової війни. У 1929 — 1944 рр. учений виконував обов’язки секретаря Українського історично-філологічного товариства. Три роки (1945 - 1948) Наріжний був директором Музею визвольної боротьби України. Особливо цінний доробок Наріжного у вивченні української еміграції, її культурних, наукових, громадських установ та інституцій. Навіть сьогодні неперевершеною та інформативно найповнішою є фундаментальна книга Наріжного «Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами».
Один з них - Сергій Шелухін, уродженець Золотоніського повіту тодішньої Полтавської губернії – український вчений, видатний юрист, історик, дипломат, Міністр судових справ та юстиції при Центральній раді й Директорії УНР. Навчався у Лубенській гімназії, яку очолював видатний етнограф Матвій Номис. До слова, першим вчителем Шелухіна був Іларіон Бойко — племінник Тараса Шевченка. Вже гімназистом Сергій виявляв неабиякі здібності — у восьмому класі склав підручник з тригонометрії, схвалений відомим математиком А. Вінклером. При Гетьманаті Павла Скоропадського був генеральним суддею. Навесні 1918-го очолив українську делегацію на переговорах з більшовицькою Росією. Результат — підписання договору про припинення воєнних дій. Один зі засновників одеської «Просвіти», член п'яти наукових товариств, він обстоював величезний внесок українства у загальнослов'янську історію та культуру. Із 1921 р. Сергій Шелухін живе за кордоном - спочатку у Відні, а потім у Празі. Там стає професором карного права УВУ й Українського Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова у Празі (1924-25). Проректор, а з 1929 року – декан факультету права і суспільних наук, викладав теорію та кримінальне право, політичну історію України в УВУ. На еміграції видав працю «Назва України». У ній він доводив, що французькі, німецькі, італійські, голландські географи назву Україна в 16, 17 та 18 століттях вживали як сталу, а не позначення чиєїсь окраїни чи пограниччя.
Одним із перших ректорів УВУ був Федір Щербина (1924–1925) - український статистик, економіст, соціолог, громадський діяч та історик Кубані. У 1914 р. Підготував видання з історії Полтавського земства . У 1920 році Щербина опинився на еміграції. Професор УВУ(1922—1936). А у 1924—1925 роках працював ректором славетного навчального закладу. Також Федір Андрійович брав участь у написанні Збірника пам'яті Симона Петлюри та є автором наукового дослідження «Симон Петлюра на Кубані».
Варто згадати й визначного економіста і соціолога, юриста, громадського діяча Олександра Мицюка, котрий народився у Новоолександрівці Золотоніського повіту Полтавської губернії. Випускник військового Полтавського кадетського корпусу. За Директорії — міністр внутрішніх справ, у 1920 році — заступник міністра народного господарства УНР. Наприкінці 1920-го емігрував до Чехословаччини, де одразу включився в громадську роботу. Став професором Української господарської академії і Українського вільного університету, дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка, правничого факультету УВУ в Празі, а в 1938—1941 рр. — його ректором. Автор понад 60 наукових праць, серед яких підручники для вищих навчальних закладів. Залишив мемуари «Директорія УНР. Спогади і роздуми» (1931).
У 1946-47 рр. посаду ректора УВУ в Мюнхені обіймав український історик, археолог, етнограф, мистецтвознавець Вадим Щербаківський. Свого часу він досліджував стару українську архітектуру, брав участь в етнографічних експедиціях та археологічних розкопках, зокрема у Гінцях на Полтавщині. Був завідувачем археологічного відділу земського музею в Полтаві, професором Українського університету в Полтаві (1918-1922). Від 1922 року – на еміграції, професор Українського Вільного Університету в Празі (1922–1945) і в Мюнхені (1945–1951), ректор.
З УВУ пов’язане й ім’я Григорія Ващенка (1878 – 1967) – українського педагога, науковця, засновника сучасної методики української педагогіки, діяча Полтавської «Просвіти». Навчався у Полтавській духовній семінарії, де панували тоді українські національні настрої, а молодшими товаришами були Симон Петлюра і Володимир Щепотьєв. У 1917-18 роках викладав педагогіку і психологію у Полтавському учительському інституті. А також до літа 1920 року директорував в учительській семінарії на Шведській Могилі (нині це будівля Інституту свинарства НАН України у Яківцях на околиці Полтави), де провадив українську національну лінію. Один з найактивніших періодів у його житті - започаткування навчального закладу для підготовки українських учительських кадрів, трирічних педагогічних курсів ім. Бориса Грінченка в с. Біликах Кобеляцького повіту Полтавщини. Попри великий успіх школи, Ващенко став жертвою цькувань з боку комуністичного режиму і мусив залишити Білики. Згодом працював завідувачем кафедри педагогіки Полтавського інституту народної освіти (ІНО), у 1933-му зазнав звинувачень у «буржуазному націоналізмі» та звільнення з посади. 1941-43 рр. був редактором газети «Голос Полтавщини» та працював над темами «Освіта в Україні за часів більшовизму» і «Вплив большевизму на психіку українського народу». 1943 року разом з родиною виїздить з Полтави до Києва. Звідти мандрує до Галичини, де дізнався про героїчну боротьбу Української Повстанської Армії, звитягою якої назавжди захопився. У 1945 році емігрує до Німеччини і з вересня працює професором педагогіки та психології філософського факультету УВУ в Мюнхені. Його знакова праця «Виховний ідеал» вийшла друком у Мюнхені 1946 року. У ній аналізує українську духовність від найдавніших до сучасних часів, на чому, за його твердженням, і будується Виховний Ідеал, що відповідає психічним, природнім властивостям української людини. Після здобуття Україною незалежності монографія «Виховний ідеал» вперше перевидається у Полтаві 1994 року та поширюється зусиллями обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім.Тараса Шевченка.
Іван Кошелівець (справжнє прізвище Ярешко) – український літературознавець, літературний критик, публіцист, перекладач, мемуарист, громадський діяч. Почесний доктор філософії УВУ в Мюнхені. У 1930—1933 роках — асистент, доцент Кременчуцького інституту соціального виховання. Керував секцією наукових робітників у місті Кременчуці. У сумнозвісному 1933 році комуністичний режим звинуватив його в українському націоналізмі. Відтак сталінські посіпаки звільняють з роботи в інституті та позбавляють права викладати у вищих навчальних закладах. Від 1944 року на еміграції. З 1947 року у Зальцбурзі (Австрія) разом з діячами Організації українських націоналістів та українськими письменниками, що емігрували з УРСР долучається до видання журналу «Літаври». Редагував літературну сторінку часопису «Сучасна Україна» (Мюнхен). Згодом на її основі було створено «Українську літературну газету». На кінець 1960-го ці часописи були об'єднані, натомість почав виходити літературний і громадсько-політичний журнал «Сучасність» на чолі з головним редактором Кошелівцем (1961—1966 рр., 1976—1977 рр., 1983—1984 рр.). Був одружений із відомою поетесою Еммою Андієвською. Видав і упорядкував низку книг, зокрема «Симоненко В. Берег чекань» (Мюнхен, 1965, 1973), «Сверстюк Є. Вибране» (Мюнхен, 1979).
Науковий міст між ЄС і сучасною Україною
Після розвалу «імперії зла» СРСР і відновлення незалежності України вже 91-го року у Мюнхені почали з’являтися українські викладачі та студенти. У 1992 році Україна визнала правочинність дипломів УВУ, а 2008-го заклад переїхав у нове приміщення, де перебуває дотепер. Університет має три факультети – філософський, україністики і державних та економічних наук, та кілька сотень студенів, що слухають лекції українською, німецькою та англійською мовами. Слово «вільний» у назві означає відсутність політичних впливів на науку, якою тут займаються, а «український» – що викладання ведеться українською мовою.
Одна з визначних сучасних філологів УВУ- Тамара Гундорова, уродженка с. Климівка неподалік міста Карлівка на Полтавщині, українська літературознавиця і культуролог, докторка філологічних наук, професорка, завідувачка відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, член-кореспондент НАН України. Її наукові праці стосуються сучасної української літератури.
Нині одна з найважливіших ролей Університету — бути науковим мостом між Європейським Союзом і сучасною Україною.
Олег Пустовгар,
регіональний представник
Українського інституту національної пам’яті
в Полтавській області.
Автор: 
