Олександр Засядько – предтеча ракетної ери

Якщо земне тяжіння хоч іноді відпускає ваші важкі думки, підніміть голову вгору і погляньте місячної зоряної ночі на далеке, колись таємниче, а нині вже усліджене людьми нічне світило. Десь там, де ще не ступала нога людини, на зворотному боці Місяця, серед багатьох природних утворень – Море Засядька. Чи не вперше ви чуєте це ім’я? Яких заслуг доскочила ця людина, аби не на Землі – на Місяці увічнили її?
В 1914 році в Полтаві був виданий «Опыт краткого биографического словаря Полтавской губернии с половины ХУІІІ века» - дуже повчальний, тому що вселяв людям гордість за земляків, прагнення бути схожим на них в
їх беззаперечно високоморальних справах, спрямованих на розквіт рідного краю і Вітчизни, гідних увічнення та слави.
В числі «иерархов, государственных и общественных деятелей и благотворителей» згаданий і наш земляк: «из Полтавских дворян генерал-лейтенант».
Він народився в тому куточку нашої Вітчизни, про який геніальна українська поетеса Леся Українка писала: «…це така Україна, що українішої від неї нема». Леся жила в Зеленому гаю на околиці Гадяча, а від Гадяча до козацького містечка Лютенька, де народився Олександр Засядько, лише 25 кілометрів. Воно притулилось до болотистої річки з такою ж загадковою і ніжною назвою – Лютенька, що несе свої води у швидкоплинне Псло.
На мальовничих берегах простягалися просторі луки і пасовища та віковічні дубові гаї, які з трьох боків облягали Лютеньку. На схід за болотом аж до Зіньківського повіту мало не на десять верст слалися долиною нивки лютенчан.
Навколо давнього містечка, що потопало у зелені вишневих садочків тягнулося два ряди земляних валів, які в багатьох місцях вже були поруйновані жителями як непотріб.
А на його окраїнах ще трималися дві селітряні буди (маленькі заводи), що виробляли селітру для виготовлення пороху...
Лютенька входила до складу Гадяцького замку - господарської столиці всіх українських гетьманів. Вона була особистим володінням Богдана Хмельницького. Тут знаходилися маєтності Пилипа Орлика, а у поховальних склепах Свято-Успенської церкви покоївся прах гетьмана Лівобережної України Івана Брюховецького та наказного гетьмана українського війська, Гадяцького полковника Михайла Бороховича. На території її околиць розміщувались володіння графа Василя Капніста, Фролова-Багреєва, Домонтовича, Йосипа Коробки, які стали краєм героїв Миколи Гоголя.
Саме тут, на межі Гадяцького, Зіньківського і Миргородського повітів, у містечку, яке мати Лесі Українки Олена Пчілка називала «старим козацьким гніздом» 7 листопада (20 листопада) 1779 року народився Олександр Дмитрович Засядько.
Прапрадід майбутнього конструктора бойових ракет Яків Засядько був реєстровим козаком Хорольської сотні (1649). У 1659 році він уже відомий лубенський полковник, що свідчить про відвагу, військовий і організаторський талант – риси, які бачимо потім і в його нащадка.
Прадід Лук’ян Якович і дід Олександра по батьківській лінії Данило Лук’янович стали сотниками Лютенської сотні. Пізніше дід Данило Лук’янович служив священиком Успенської церкви у рідному козацькому містечку.
Батько Олександра Дмитро Данилович Засядько був головним гармашем Запорізької Січі. Як близький родич останнього кошового отамана Петра Калнишевського він успадкував не лише безмежну любов до волі, а й славу лицарства козацького, що за хрест святий готові голови свої буйні покласти.
У Лютеньці Дмитро Засядько одержав земельний наділ.
Козацький родовід, що простежується на три з половиною століття углиб віків, родинні перекази про походи запорожців, їхнє воєнне мистецтво, вдача лютенського люду, який ніколи не похиляв голови так низько, щоб не бачити неба, чарівна природа родинного урочища з велетнями-дубами (відомого й дотепер як Засядьківщина), високі українські зорі, на які задивлялися не лише закохані хлопці й дівчата, але й сільські філософи, що зі сковородівською мудрістю дивилися на цей безмежний світ краси, – усе це стало стрижнем творчої натури Олександра Засядька, покликало його, мов ту бджолу, до «сродної» йому праці.
Малий Сашко виростав у великому козацькому сотенному містечку, що колись було неприступною фортецею, оточеною земляними валами й болотом. Тут проживало близько чотирьох тисяч населення, три чверті якого були козаки. Тут свято оберігались козацькі звичаї, традиції, мова, пісні й заняття і бережно передавалися від покоління до покоління. Навіть церкву, в якій хрестили Засядька називали Запорозькою. Всього ж тут було аж чотири храми. І можливо неповторну музику передзвону цих церков він все життя зберігав у своєму серці. Вона його надихала і кликала на добрі справи і на ратні подвиги, сіяла зерна незгасної любові до своєї Вітчизни.
А ще з раннього дитинства і назавжди він покохав галасливі ярмарки, що збирались в Лютеньці чотири рази на рік, уквітчані дівочими неповторними плахтами храмові свята і весілля, утаємничену язичницьку «Віху» зелених свят та мелодійні щедрівки Різдва...
І над усім цим – замріяні пісні дівчат і парубків та мудрі і віщі козацькі думи й веселі приповідки сивих кобзарів. Як часто вони снились йому в Петербурзі, Альпах, Парижі й на Дунаї...
Свою першу освіту він здобував у батьківському домі. Основою її, як тоді було прийнято в Україні, був Псалтир. Засядько ще в дитинстві знав напам’ять його мудрі псалми. Вони так міцно закарбувались в його пам’ять, що і на схилі літ він часто цитував високі і повчальні істини, які в житті стали для нього непорушним законом. “Блажен муж, который не ходит на совет нечестивых, - звучала перша з них, - и не стоит на пути грешных и не сидит в компании развратителей… и будет он как дерево, насаженное при потоках вод, которое приносит плод свой во время своё, и лист, которого не вянет: и во всем, что он ни делает, успеет”.
Золотими правилами стали для нього ще з дитинства віщі псалми, які він любив повторювати ранньою весною, вслухаючись, як над вечірньою Лютенькою лунали загадкові мелодії дівочих веснянок.
“Уповай на Господа, и делай добро;
Живи на земле, и храни истину …
И выведет, как свет правду твою,
и справедливость твою, как полдень”.
Велике, мальовниче, оточене лісами, якесь дивовижно потужне зі своїми величними соборами, – це село в історії України то стає козацькою вартою у ХУІІ столітті, то вибухає чорною вирвою горя від геноцидних акцій окупантів червоних і коричневих жорстокого кривавого ХХ віку. І ніякі сили не здатні стерти з лиця землі це тричі спалене ворогами поселення, яке подарувало світові цілу когорту історичних силуетів, серед яких найвиразнішою фігурою є могутня і велична постать Олександра Засядька.
Цілком природно, що Дмитро Данилович Засядько, який дослужився до генерал-майора, віддає своїх синів Олександра і Данила в Артилерійський Інженерний шляхетський кадетський корпус у Петербурзі. У серпні 1790 року Дмитро Засядько пише листа імператриці Катерині ІІ такого змісту:
«Всепресветлейшая державнейшая великая государыня императрица Екатерина Алексеевна самодержица всероссийская государыня всемилостивейшая просит титулярный советник Дмитрий Данила сын Засядько.
Имею я при себе двоих сыновей Данила двенадцати, Александра десяти лет, которые обучены грамоте по российски читать и писать на службу никуда еще не записаны, не откажи желание иметь определить их как для продолжения службы так и обучения касающееся до артиллерии и фортификации и прочих наук в артиллерийский инженерный шляхетный кадетский корпус, почему всеподданнейше и прошу к сем.
Дабы высочайшим Вашего императорского величества указом повелено было сие мое прошение принять детей моих для продолжения службы получения вышеописанных наук в артиллерийский инженерный шляхетный кадетский корпус в кадеты определить, а что они подлинно законные мне дети о том представляю при сем Свидетельство-прошение.
Всемилостивейшая государыня прошу Вашего императорского величества о сем моем прошении решение учинит6.
До того вони навчалися вдома, як було заведено в родинах заможних українців. Серед наук домашньої педагогіки особливу повагу у Засядьків мав Псалтир. Добру, сприйнятливу до Слова Божого душу Олександра псалми так вразили, що він навіть замислив стати священиком. Та судилося йому носити не рясу, а мундир блискучого армійського офіцера. Хоч, мабуть, піди він пастирською дорогою – пройшов би її так само гідно і, може, був би сьогодні таким, як канонізовані православною церквою видатні українці - Данило Туптало, Йоасаф Горленко, Іван, митрополит Тобольський, Інокентій і Софроній, митрополити Іркутські…
Шлях, на який став Олександр, вимагав сили волі і зібраності. І вони у нього були. Сильний розум, твердий від природи характер, серце, готове на самопожертву – так характеризують кадета Олександра Засядька біографи.
У кадетському копусі він оволодіває секретами балістики, фортифікації, виявляє великий інтерес до математики, фізики. Разом з тим має здібності і до мов – окрім обов’язкових німецької і французької, самостійно вивчив іспанську й латину.
В історії залишилося зафіксованим побажання Олександрові його викладача балістики німця Кеніга, мовлене на випускному вечорі: «Якщо не згорять твої крила, зробиш багато славних справ. Щасливого тобі польоту, молодий орле!»
1797 року брати Засядьки закінчили кадетський корпус із званнями підпоручиків артилерії і почали службу в 10-ому батальйоні Олександра Суворова на Херсонщині. Олександр Засядько сумлінно несе свою службу, хіба що дивує офіцерське товариство тим, що має якісь «забавки» з вибухонебезпечними сумішами.
По закінченню навчання він мав привабливі пропозиції залишитися в столиці. В ці дні не раз подумки звертався до свого надійного Псалтиря: “И зри, не на опасном ли я пути, и направь меня на путь вечный”.
Починаючи свій життєвий політ військового офіцера юний Засядько залишався вірним словам Володимира Мономаха записаним у славнозвісному «Повчанні» своїм дітям: «Выйдя на войну, не ленитесь, не надейтесь на воєвод, не угождайте питью, ни еде, ни спанью; стражу сами расставляйте, ж ночью, везде расставив караулы, около воинов ложитесь, а вставайте рано. Больного посетите, мертвого пойдите проводить, ведь все мы смертны. Не проходите мимо человека, не приветив его добрым словом…».
ХVІІІ століття для Олександра і Данила завершилося участю у славнозвісних Італійському та Швейцарському походах фельдмаршала Олександра Суворова. Олександр Засядько був серед 800 артилеристів російського експедиційного корпусу, що його Павло І послав «рятувати царів». Нинішнє покоління знає про ті часи у кращому випадку з ілюстрації в підручнику історії «Перехід Суворова через Альпи» та дивується, чого ті російські вояки подалися на конях у гори у чужу країну. А річ у тім, що Росія тоді входила в антифранцузьку коаліцію з Великобританією, Австрією, Туреччиною і Королівством обох Сицилій. Війська Суворова одержали низку перемог у Північній Італії – у битвах на річках Адді і Треббії, біля Нові. Великобританія, не бажаючи посилення впливу Російської імперії в Європі, добилася виведення російських частин. 16 (27) серпня 1799 р. Суворов одержав наказ іти на з’єднання з російськими військами у Швейцарії.
Якщо ж абстрагуватися від політичних перипетій і подивитися на ці походи з точки зору військового мистецтва, то слід відзначити і вмілість полководця, і мужність офіцерів і солдатів. На все життя в пам’яті юного Засядька збереглися спогади про перехід армії Суворова через грізну ущелину в Альпах – Сен-Готард. Спогади про ці події місцеві жителі зберегли до наших днів. Історик А.Кривицький в 1946 році писав, що альпійські пастухи з захопленням показували в горах ледве помітну стежину і казали: «тут проходив Суворов». На картах Швейцарії ця стежка довгий час була позначена написом: «Шлях Суворова в 1799 році». Наш герой у цих походах теж виявив неабияку відвагу, зокрема під час облоги і штурму Мантуї, коли першим забрався на стіну фортеці та ще й затягнув туди невеличку гармату.
Історики пишуть, що за два місяці безперервних боїв Олександр Засядько не раз брав участь у рукопашних сутичках, тричі під ним убивали коня, двічі прострілювали кивер. Звання капітана Олександр Суворов присвоїв своєму тезкові прямо на руїнах взятої фортеці. Засядько також брав участь у битвах при Адді, Тідані, Треббії, Нові.
Участь у війні 1799 року дала Олександрові Засядьку багато для розуміння військового мистецтва, науки перемагати не числом, а умінням.
1801 року в житті Олександра Засядька сталася неординарна подія – він побував у Соловецькому монастирі і побачив Великого засланця, останнього кошового Запорізької Січі, легенду його роду і всього українського народу Петра Калнишевського. Побувати там звелів Олександрові листовно батько. Річ у тім, що імператор Олександр І, як те було заведено, при вступі на трон оголосив амністію, в тому числі й Калнишевському, заарештованому ще 1775 року! Тепер йому було вже літ 110, і Олександрові належало запитати старого кошового про його наміри та допомогти в разі необхідності у поверненні в Україну.
Вони зустрілися. Кошовий в Україну повертатися не захотів. Хтось каже – не витримав би далекої дороги. Може, й так. А може, надто тяжко було б йому спостерігати, «як на Січі хитрий німець картопельку садить», як покріпачена Україна все нижче опускає очі, завжди спрямовані до високих зір…
Полтавські дослідники О.Руденко та О.Комеліна у посібнику «Полтавці – ракетно-космічній науці. Олександр Дмитрович Засядько (1779-1838)» наводять витяги з послужного списку Засядька 1804-1811 рр.
1804 рік – перебуває з російською ескадрою в Середземному морі: спочатку на острові Корфу, потім у Південній Італії – в Неаполі.
1806 рік – ескадра повертається в Адріатичне море і 19 вересня бере участь у відбитті атак французів при фортеці Кастельново. О.Д.Засядько одержує орден Св. Георгія 4-го ступеня.
1807 рік – початок війни з Туреччиною. За героїзм при штурмі Ізмаїла нагороджений орденом Св. Володимира 4-го ступеня з бантом. У цих боях Засядько продемонстрував властиві йому витримку, стійкість, вміння виходити із складних обставин. Вогонь його гармат влучає в ціль винятково точно завдяки пристроєві для прицілу, який він сам обладнав.
1810 рік – за участь у взятті Разграду був нагороджений золотою шпагою з написом «За хоробрість». Тільки двоє людей в російській армії були удостоєні такої нагороди – Багратіон і Засядько, а після Бородінської битви у 1812 році третій – фельдмаршал М.І.Кутузов. Але Засядько отримав її в чині капітана.
1811 рік – біля Дунаю російський корпус під командуванням М.І.Кутузова оточив 70-тисячну армію великого турецького візира. Треба було не дати можливості іншим турецьким гарнізонам прийти йому на допомогу. Засядько в складі спеціального загону із своїми артилеристами переправився через Дунай, атакував гарнізон Туртукая так стрімко, що це змусило турків скласти зброю, і вони вже не думали про допомогу великому візиру. А Засядько за цей подвиг був нагороджений орденом Св. Анни 2-го ступеня.
В одному з боїв Засядька поранили в ногу, але він не залишив своїх артилеристів, бо звик до них і сам був воїн без страху та докору. Солдати любили свого командира. Про ці події в його біографії було записано: «…участвуя в сражении, при вилазках неприятеля из крепости Рущука, был ранен ружейною пулею в колено левой ноги, но не смотря на то оставался при бригаде на лицо и награжден алмазными знаками к ордену св.Анны 2-й степени. Кроме того с половины июля до конца августа 1810 года он командовал артиллерией при осаде крепостей Журжи и Рущука, а в 1811 году учавствовал в атаке неприятельского лагеря на правой стороне Дуная, чем и заключил свою деятельность в Турецкую войну.
Почавши турецьку кампанію у чині капітана, хоробрий офіцер закінчив її підполковником.
Під час Вітчизняної війни 1812 року Олександр Засядько – командир 15-ої артилерійської бригади, яка відзначилася в боях під Городечною та Борисовим. 1813 року стався надзвичайний епізод у бойовій біографії О.Засядька: він добровільно згодився бути заложником у місті Торн, доки йшли переговори про капітуляцію гарнізону, за що пруський король нагородив його орденом «За заслугу» («Тур ле меріт»). 2 липня 1813 року Олександр Дмитрович став полковником. Потім була ціла низка битв, яка увінчалася для Засядька орденом Св. Володимира 3-го ступеню. За мужність виявлену в «битві народів» під Лейпцігом його нагороджено орденом Св. Георгія 3-го класу – нагородою якою у всій армії були нагороджені тільки три полковники. Переправа через Рейн, блокада Майнца – ці військові операції завершують послужний список нашого героя як бойового офіцера. 15 років практично безперервних баталій: Північна і Південна Італія, Іонічні острови, Туреччина до Балкан, Прусія, Німеччина і Франція. Шпага за хоробрість, чин полковника, шість орденів і слава хороброго воїна – такими були попередні підсумки його 35-ти років. Та найголовніші справи чекали на Засядька в недалекому майбутньому. Але в наступні роки, що залишалися в його житті час військових звитяг і битв залишався для нього найдорожчим. Через 20 років він писав товаришу і сподвижнику А.М. Кисельову: «Корфу, Неаполь, Каттаро, кампания в Турции, год двенадцатый составляют такие памятные маяки в жизни нашей, что не могут изгладиться из сердца если бы мы и сами того пожелали… Забыть ли мне Корфу, или сражения на Белом берегу, блокаду Кастельново?: Нет, не забыть мне Березины, Лейпцига, Парижа, и кто забудет?».
Довгий бойовий шлях, майже п’ятнадцять років, два брати Засядьки крокували разом, отримуючи нові звання і нагороди. Їх навіть іменували в документах: Данило Засядько перший і Олександр Засядько другий. Але вже у Франції за крок до перемоги доля роз’єднала братів – 20 січня 1813 року в битві з французами біля села Шемпобар Данила Засядька було поранено в голову і він на п’ять років потрапив у полон.
А Олександр по завершенню боїв повернувся з військами на Поділля. Для переможців з’явилася можливість перепочити, покрасуватися своїми нагородами на балах у середовищі прекрасних дам. Та тільки не для Засядька. Він жертвував себе для науки. Він по-військовому однозначно вирішив присвятити себе конкретній справі: створенню бойових ракет, які б здатні були зупинити будь-якого ворога. Настав час осмислення бойового досвіду, успіхів і поразок. Олександр Засядько розумів, що артилерія потребує модернізації. Неповороткі близькобійні мортири вже є анахронізмом.
Він подає у відставку і повертається в рідну Лютеньку, щоб зайнятися тими дослідами та винаходами, які його цікавили все доросле життя.
Козацька безкорисливість завжди перемагала в його душі. Він дбав про себе в останню чергу і любив повторювати: “Малое у праведника лучше богатства многих нечестивых… А кроткие наследуют землю и насладятся множеством мира…”
Щоб мати кошти на прожиток і дослідницьку роботу, продає невеликий батьківський маєток під Одесою. А в лютенському маєтку будує кузню, піротехнічну лабораторію, запрошує спеціалістів. Його помічником був і слуга Василь Лакша, сільський хлопець. Так 1815 року починається безпосередня праця над створенням ракет. І вона увінчалася успіхом. На вигонах неподалік лісу – Дубини злетіла вогняна ракета. Це був перший своєрідний Байконур, від якого починався відлік наукової вітчизняної ракетної історії.
Тільки після того, як слух про дивну зброю долетів до царського двору, Засядька запросили назад до Петербурга і він більше не був обділений увагою монаршої влади.
«…Я воин, и все мои помыслы направлены на прославление нашего оружия. Будь у нас ракетное оружие раньше, кто знает, посмел бы Бонапарт ступить на нашу землю. А если бы и начал свое варварское нашествие, то, возможно, был бы остановлен раньше. И тогда сидели бы с нами многие храбрецы, павшие на полях сражений».
Олександр Засядько
На батьківській землі в рідній Лютенці Олександр Засядько теж трудився «ревностною охотою», тільки не для забави придворних нероб, а для того, щоб не гинули у війнах співвітчизники через відстале, позавчорашнє озброєння.
Будуючи та випробовуючи ракети, він працює по двадцять годин на добу. Недоброзичливці нарікають, що Засядько заповзявся «спалити губернію». Свої наміри він сформулював так:
«Вменяя всегда в священную себе обязанность и особенное счастье быть по возможности полезным службе, искал я открыть способ употребления ракет средством зажигательным, и хотя не имел никогда видеть или получить малейшие сведения, коим образом англичане делают и в войне употребляют, думал, однако же, что ракета обыкновенная, с должным удобством приспособленная, есть то самое, что они столь необыкновенным и важным открытием высказать пытаются».
Засядькові належало знайти ефективну рецептуру пороху, визначити, якою має бути товщина стінок ракети, навчитися запускати їх точно в ціль. І тут винахідникові довелося створити теорію ракетної тяги – галузь науки, якої ще не було.
Він конструював ракети запалювальні – для підпалювання укріплень ворога і гранатні (фугасні) – для знищення противника. Засядькові ракети були різного калібру – дводюймові, 2,5 дюйма і чотиридюймові.
Протягом двох років вдосконалюючи свої ракети на рідні Полтавщині, Засядько добився того, що дальність їхнього польоту сягнула 2300 метрів. Перевагою Засядькової ракетної зброї були легкі пускові установки («триноги»). Їх міг нести один солдат, а якщо використовувати коня, то не треба було ніякого повоза, ракетна пускова установка могла перевозитися як звичайна поклажа.
Величезним успіхом винахідника стали пускові установки залпового вогню. Ось коли з’явилися перші «катюші» і «гради»! Принцип дії Засядькової УЗВ був таким: з однієї триноги майже одночасно або поодинці вистрілювали 6 ракет, розміщених у два яруси.
Запалювальна ракета Засядька складалася з циліндрової металової гільзи, наповненої ракетною сумішшю, поверх якої був ковпак із запальною сумішшю у вигляді пасти. До гільзи кріпилася дерев’яна жердина, яка забезпечувала стабілізацію ракети у польоті. У ракетному заряді запалювальної ракети просвердлювався канал конічної форми на три чверті його довжини. Ту частину ракетного каналу, яка не просвердлювала ся, винахідник образно назвав «глухим каналом». Між «глухим каналом» і запалювальним ковпаком містився прошарок із сухого річкового мулу. Його призначення – утримувати гази, що утворюються при горінні ракетної суміші, від проникнення у запалювальний ковпак. Таким чином можна було запобігти спалахуванню ракети ще на пусковій установці. При штурмі фортеці, коли запалювальна ракета падала, запалювальна маса через отвори у запалювальному ковпаку підпалювала все, що могло горіти. А якщо на циліндричну гільзу замість запалювального ковпака закріпити розривну гранату – це вже була фугасна ракета.
Знання Засядька з фізики, хімії і механіки були ґрунтовними. Їх підкріплювала величезна бойова практика. Тут також знадобилась його цілеспрямованість і невтомність. Змінюючи товщину стінок гільзи, силу ракетного складу і розміри ракетної пустоти Засядько прагнув отримати оптимальне співвідношення цих трьох величин. І досліди його увінчалися успіхом. Освітлювальні ракети, з якими він експериментував, перетворились в далекобійні бойові, фугасні і запалювальні. Кожен тип ракет розроблявся в трьох модифікаціях: калібром 2:2,5 і 4 дюйми. Ракета Засядька складалася з циліндричної залізної гільзи товщиною від 1/30 до 1/70 калібру – ця пропозиція відповідала як міркуванням технічним, так і потребам економії: гільза наповнювалась ракетною сумішшю з відповідними калібру пропорціями селітри, сірки, ракетної суміші. Ракетна суміш або заряд, що приводив в рух ракету, складалася з тертого деревного вугілля, що забезпечувало більш тривалий процес згорання і зберігало гільзу від розриву. Пустота, що проходила віссю ракети, або ракетний канал з даного краю був обмежений «глухим шаром» ракетної суміші, з другого – виготовленим за особливим рецептом пластирем, що захищав ракетний заряд від безпосередньої дії повітря. Сигнальні ракети могли злітати на висоту до 40 сажнів. Вночі їх було видно на відстані сорока верст. Перші зразки бойових ракет були здатні доволі точно влучати мішені, що знаходились на відстані до трьох кілометрів, що перевершувало протяжність польоту кращих ракет Конгрева. Дослідження Олександра Дмитровича допомогли знайти найбільш раціональне співвідношення між довжиною гільзи і довжиною хвоста ракети – 7,5 до 1 «на користь» останньої.
Він винаходить і пристрій для наведення ракет. Підсумки своєї дворічної подвижницької праці у Лютеньці О.Засядько виклав у праці «О деле ракет зажигательных и рекошетных» (1817), яка стала першим посібником з виготовлення та бойового застосування ракет для тогочасного вітчизняного війська.
Природно, винахідник переживає за долю свого дітища, бо знає, що достатньо наштовхнутися на твердолобого бюрократа – і плід твоєї винахідницької праці покладуть під сукно на багато літ (доки не запахне смаленим – поразкою через відсталість озброєнь). Але Засядькові пощастило: його рапорт на ім’я барона Меллер-Закомелького з описом винаходу передали цареві, який був зворушений тим, що полковник Засядько не вимагає за свою дворічну працю жодної винагороди. Імператор навіть вигукнув: «Слава Богу! Есть еще офицеры, которые служат из одной только чести!»
А «фанат» ракетної справи Олександр Засядько знову ж продає батьківський спадок – хутір, луки, кузню, яку сам збудував і оснастив, і навесні 1818 року з великим обозом вирушає до Санкт-Петербурга: при підтримці генерала Анрі Жомені йому вдалося добитися у військовому міністерстві дозволу на випробування ракет.
Випробування відбулися спочатку на артилерійському полігоні під Петербургом. Тоді була зафіксована дальність польоту ракет Засядька 2888 сажнів (понад 6 км). Наступні випробування було проведено у ставці фельдмаршала М. Барклая-де-Толлі у Могильові. Герой Вітчизняної війни 1812 року, який знав Засядька з тих бойових літ, гідно оцінив винахід і надіслав цареві листа, в якому писав про користь бойових ракет для армії та запропонував підвищити О.Засядька в чин генерал-майора.
Так у квітні 1818 року 39-річний Олександр Дмитрович Засядько стає генерал-майором. Ця пора в його житті особлива, бо, 1820 року, відбувши до Одеси в 2-у армію, він улітку одружується з донькою одеського градоначальника полковника Максима Гейера Елизаветою. Шість синів і двох доньок подарує вона йому.
А вже 25 листопада Засядька терміново викликають до столиці, і він отримує імператорський наказ очолити новостворене Вище Артилерійське училище, Петербурзький арсенал, піротехнічну лабораторію і Охтинський пороховий завод.
В училищі О.Д.Засядько увів навчальний курс про ракети, створив ракетну базу. Але опікується він не лише тією сферою, яка йому найближче. Він будує нові корпуси училища на набережній Неви. Він прагне зацікавити вихованців дослідами, тож на зекономлені на будівництві гроші купує фізичні прилади і книги для бібліотеки. Невдовзі Артилерійське училище, а потім і інші очолювані ним військові і виробничі структури було визнано зразковими.
Діяльність Олександра Засядька на посаді керівника Михайлівського вищого артилерійського училища заслуговує детальнішого висвітлення, бо тут знайшли свій повний вияв і його організаторські здібності, і вимогливість, поєднана з демократизмом і особистою скромністю, і колосальна працездатність.
В переписці Засядька того часу записано: «Удостоенный призывом из армии, помещенный службою моею таким образом, что каждое действие усердия моего на пользу службе, кажлый порыв желания моего оказать более и более, сколько может смертный, исполненный истинным рвением в пользе общей… С моей стороны я вполне удостоверен в том, что если бы был у меня кусок холоднаго железа на месте сердца, я и тогда бы мыслил, чувствовал и дейстоввал точно также, как делал сие, имея сердце человеческое, действовал бы также и с самоотвержением, коему примеры по крайней мере не весьма обыкновенны…».
В «Артилерійському журналі» пізніше буде записано про Засядька: «Во всех бум агах и письмах относящихся к этому времени, видны в Засядьке какое то одушевление, довольство души, видно, что он достиг цели своей жизни: мог служить Государю и отечеству всеми своими силами, мог вкоренять в умах и сердцах других правила высокой нравственности, которыя сам везде осуществлял на деле».
Призначили Засядька на посаду у липні 1820 року, а вже в листопаді училище діяло. Генерал-фельдцейхместер великий князь Михайло, оголошуючи про відкриття училища, високо оцінив заслуги керівника навчального закладу: «На основании высочайше конфирмованного штата сего года Мая в 9 день артиллерийское училище, учреждённое под непосредственным наблюдением управляющего оным генерал-майором Засядко 2-го, в короткое время попечительным его распоряжением устроено во всех частях до возможного совершенства и 25 числа сего месяца открыто; с удовольствием видя, сколь успешно приняло оное своё действие, я истинным и приятнейшим долгом себе вменяю генерал-майору Засядко 2-му изьявить мою совершенную благодарность и признательность за неусыпные его труды и попечительность с обьявлением по всей артиллерии; уверенным остаюсь в полной мере, что заведение сие, учреждённое щедротами его императорского величества, под его начальством доставит артиллерийскому корпусу отличных и сведущих офицеров.

Генерал-фельдцейхмейстер Михаил».
Після відкриття училища його керівник звертається до батьків зі закликом «поспешить воспользоваться случаем для помещения детей своих в сие военное заведение, приготовить молодых людей к военной службе по артиллерии, сообщив им притом все познания и правила необходимые для образования офицера».
Дослідники цього періоду життя нашого земляка зазначають, що робочий день О.Засядька починався о п’ятій годині ранку з обходу підрозділів училища. Це дисциплінувало і юнкерів, і викладачів. Разом з тим він ставився до підлеглих з повагою, ніколи не принижував їхню людську гідність. В училищі були заборонені тілесні покарання. «Своим обхождением он умел привязать к себе всех подчиненных».
О.Засядько розробив таку програму навчання в училищі, яка забезпечувала високу підготовку юнкерів не лише як військових фахівців, але й всебічно освічених людей. Юнкери студіювали історію Стародавньої Греції і Риму, російську історію за Карамзіним, історію християнської церкви, французьку і німецьку мови, географію і статистику. Олександр Дмитрович сам розробив «Записки истории артиллерии с древних до новейших времен».
У той же час він не прагнув замінити всіх і вся, навіть відмовився обійняти посаду професора артилерії, вважаючи, що для того, щоб бути гарним викладачем, недостатньо лише великого бойового досвіду, потрібні значні теоретичні знання: «… прослужив 25 лет в поле и оставаясь в продолжение оных десять лет в войне беспредельной, могу ли я быть способен… Правила, коими управляюсь я на пути жизни и службы, воспрещают мне скрывать неведение моё… лучше и гораздо охотнее потеряю во мнении общем, нежели подвергну злословию заведение…»
Для викладацької роботи керівник училища запрошував найкращих викладачів того часу. Історію і статистику, до прикладу, читав академік К.Арсеньєв, відомий своїми енциклопедичними знаннями.
Наприкінці 1822 р. за зразковий стан навчального процесу і стройової підготовки юнкерів імператор Олександр І нагороджує Олександра Засядька орденом Св. Анни І ступеня і землею у Саратовській губернії (яку, до речі, він пізніше продасть, щоб продовжувати свої досліди).
Але організаційні справи не поглинули його повністю. Олександр Засядько на початок ХІХ століття мріяв про політ на Місяць саме на ракеті. Це був час, коли ще не з’явився на світ великий фантазер Жюль Верн. Засядько навіть спробував підрахувати, скільки пороху потрібно для такого польоту і зрозумів, що порох слабке паливо для такої величної мети. Тоді він спробував відшукати більш надійне паливо для ракет. До останніх днів, працюючи над вдосконаленням ракет, Засядько намагався розв’язати проблему ракетного палива. Порох однозначно його не задовольняв. З таким паливом було неможливо нарощувати потужність ракет. Винахідник вже був на шляху вирішення цієї проблеми, коли провів перші досліди з нафтопродуктами. Допитливий розум Засядька і в період його керівництва піротехнічною лабораторією і Охтинським пороховим заводом робить відкриття. У цей час він винайшов гарматний каліброметр, лафет із гарматою для оборони фортець, переносний пристрій для пересування гармат особливо крупного калібру й інших тягарів, а також пороховий млин, який запобігав раннім вибухам при виробництві пороху.
Засядько також досліджує властивості металів, прагнучи поліпшити якості відливок, зокрема при багаторазовому відливанні нових гармат із старих.
Кінець 1825-го і 1826 рік О.Засядько лікується у Криму. (Хворобу спровокувала застуда під час рятування училищного майна від повені в листопаді 1824 р.). Повернувшись наприкінці 1926 року до Санкт-Петербурга, одержує призначення начальником штабу артилерії російської армії при генерал-фельдцейхмейстері великому князеві Михайлові. 11 квітня 1828 року Олександр Засядько підписує наказ про створення постійної ракетної роти (з 1831 року вона іменується 1-ою ракетною ротою.
Як пише дослідниця Надія Кочерга, «у роту набиралися переважно вихідці із України (найбільше з Полтавщини) і козаки. Очолив роту Андрій Балабуха – син однокашника і земляка О.Д.Засядька. Перед російсько-турецькою війною 1828-1829 років гвардійська ракетна рота мала 23 чоловіки командного складу і 303 чоловіки рядових. В роті знаходилось пускових верстаків шеститрубних для 20-фунтових ракет і по 8 верстаків для12- і 6-фунтових ракет». (Забігаючи наперед, скажемо, що на штурм Браїлова рота взяла з собою 3322 ракети 36-, 20-, 12 і 6-фунтового калібру, з них 1900 готових і 1431 набиті лише гільзами).
…Це була пора, коли в повітрі знову запахло порохом: назрівала чергова російсько-турецька війна. На плечі начальника штабу артилерії лягає неабиякий тягар відповідальності – йому були підпорядковані всі збройові, ливарні і порохові заводи імперії. Остаточне збирання робили на «ракетному закладі», начальником якого О.Засядько призначив полковника Василя Внукова. За планами начальника штабу артилерії, щороку мало випускатися шість тисяч ракет.
В очікуванні неминучих воєнних дій ракетний заклад вирішено було передислокувати до Тульчина, в розташування 2-ї армії. 24 березня поручик Лацкой, один з учнів Засядька, вирушає з величезним обозом на Поділля, везучи ракетні установки, гранати, преси, гільзи… Засядько розпорядився із Шосткинського заводу відправити в Тульчин «м’якоті порохових 1600 пудів, селітри 242 пуди, сірки м’якої 80 пудів, вугілля вільхового меленого 120 пудів».
14 квітня 1828 року у відповідь на оголошену Туреччиною «священну війну» проти Росії було обнародувано маніфест про початок воєнних дій. Період ратного життя для Засядька дістав несподіване продовження. 1 травня він уже був в районі бойових дій у Молдавії.
Справжнім випробуванням для російської армії став штурм фортеці Браїлов на Поділлі. Під Браїловим для нього одним з найголовніших обов’язків стало застосування ракет. Ще на початку 1827 року було виготовлено три тисячі бойових запалювальних ракет та необхідна кількість ракетних останків. Під час масштабних маневрів під Красним Селом з метою ознайомлення з дією нової зброї військами було використано півтисячі бойових ракет. Вони прицільно вражали мішені на відстані до чотирьох кілометрів. Ніде в світі такої зброї в той час не існувало. В Тирасполі на повну потужність виготовляв ракети розгорнутий там оперативний «ракетний заклад». На допомогу йому були задіяні державні та приватні заводи: для виготовлення окремих деталей ракет і сировини для зарядів.
Засядьку вдалося налагодити безперебійну роботу за сучасними мірками суміжних підприємств та створити прообраз ракетного комплексу держави. Всі порохові, збройові і ливарні заводи Росії було підпорядковано начальнику штабу артилерії. За його розпорядженням всі заводи брали участь в державному замовленні по виробництву ракет для армії. Ракети являли собою такий складний пристрій, що виготовити його на одному, навіть найбільшому, заводі було неможливо. До

Логін:
Пароль:
запам'ятати