Коли бачиш цю споруду по вулиці Фрунзе в десяти хвилинах ходу від центру, мимоволі думаєш: господар цього витвору фантазії — великий оригінал. Адже не кожному прийде в голову таке: звести будинок, а на ньому — ще й хату.
— Хата — то ностальгія за житлом наших предків, — усміхаючись, пояснює відомий у Полтаві каменяр, керівник фірми «Хортиця» — 62-річний Юрій В’ялий. — І мій батько, і я народилися в Казахстані, а дід був вихідцем з Полтавщини. Ми з дружиною Галиною об’їздили, вважай, усю Середню Азію. А тоді мене раптом потягнуло на землю предків.
Переїхавши з двома синами із Фрунзе (нині Бішкек) до Полтави 20 років тому, подружжя В’ялих придбало частину столітнього будинку з висотою стелі 2 метри й 30 сантиметрів. А тоді як справжній чоловік, пан Юрій мусив побудувати справжній дім. Як на мене, будинок вийшов у середньоазіатському стилі.
— Та ні, — заперечує пан Юрій, — проектував його разом з двома братами, і ми не дотримувалися ніяких стилів. Хотіли лише, щоб у ньому було зручно жити. Оцю гранітну колону, сходи й узагалі всі роботи з каменю виконали власноруч.
Перший поверх будинку займають пан Юрій з пані Галиною, а другий — молодший син Денис із дружиною Тетяною й донькою Даринкою. До речі, Денис і його старший брат Віталій, як і батько, — каменярі.
— Ми почали з пам’ятника загиблим козакам, потім були такі ж серйозні пам’ятники чорнобильцям, Юрію Кондратюку й несерйозний — полтавській галушці, реконструкція могили Котляревського — усього й не перелічиш, — не без гордості розповідає пан Юрій. — А вдома, як бачите, звів пам’ятник українській хаті.
— І кому ж прийшла в голову така ідея?
— Бувало, дивлюся на наш новий будинок з плоским дахом і він чомусь здається мені незавершеним. Спершу думав облаштувати на даху зимовий сад. Але як уявив собі: тягати грунт на таку висоту. А потім полив — де гарантія, що вода не знайде шпаринку? Аж тут одного ранку прийшов приятель Адольф Бойко й каже жартома: «Постав на даху хатку».
Жарти жартами, а пан Юрій відтоді з цією ідеєю не розлучався.
— Я спершу була категорично проти, навіть сварилися через це, — зізнається пані Галина. — Бо де таке видано, щоб на будинку стояла ще й хата? Та Юрій — впертюх, якщо щось уб’є собі в голову — неодмінно зробить. Мені ж потрібен був час, щоб цю ідею переварити, переосмислити. А тепер здається, ніби все так і повинно бути.
Окрім усього, пан Юрій хотів звести хатину за старовинними технологіями, тож йому конче потрібна була людина, яка на них зуби з’їла. Ледве знайшов такого майстра в селі Перещепиному, бо їх залишилося дуже мало. А тоді щодня, поки велося будівництво, возив старенького з двома підручними на своєму автомобілі з Перещепиного до Полтави й назад. Хатину звели за 20 днів. Каркас виклали з двох рядів колод, а простір між ними заповнили очеретом. Дах також, як і годиться, з очерету (заготовляли його всією сім’єю, ще й докуповували — усього на хатину пішло 4 вантажівки очерету). Звичайно, за довговічністю таку покрівлю з шифером чи металочерепицею не зрівняти, проте, стверджує пан Юрій, років 30–50 стоятиме. Вікна й двері виготовили з дуба, а різьбу на них — у народному стилі — виконав художник і різьбяр Федір Лісовий.
Як тільки виросла на будинку хатина, В’ялі пережили справжнє паломництво преси, телевізійників, документалістів.
— Навіть канадці українського походження знімали нашу споруду як одну з диковин України. Звісно, такого ажіотажу ми не очікували. Та й зводили хатину не для ажіотажу, а для душі. А кращого місця для відпочинку годі й придумати, — запевняє пан Юрій. — Улітку в хатині прохолодно — очерет чудовий теплоізолятор, оскільки всередині має пустоту. Там можна і з друзями чарчину перекинути, і гостей розмістити.
Господар має чим обставити хатину і всередині: «Збереглася мамина прялка. А на горищі хати, яку придбав у Великому Болоті під дачу, знайшов дерев’яні ночви. Якось на базарі купив старовинну бандуру. Та й узагалі весь час збирав речі з побуту українців. Наче знав, що вони колись згодяться».
Старовинні речі поки що не зайняли своїх місць у хатині, оскільки підвів лаз із другого поверху на дах (тут пан Юрій таки прорахувався) — коли задощило, у нього почала затікати вода. Тож його екстрено забетонували й тепер робитимуть драбину знадвору.
— От як тільки міські чиновники розрахуються за кам’яні роботи, виконані моєю фірмою в музеї-заповіднику «Поле Полтавської битви» (уже другий рік обіцяють), одразу ж візьмуся за драбину — її можна й за місяць поставити. Приходьте через деякий час, — запрошує пан Юрій, — покажу вам і хатинку, і пів-Полтави, що відкривається з її вікон.
