Кошик, що демонструє майстриня Катерина Федоренко, вишуканий, об’ємний і, головне, добротний. «У ньому півтора відра фруктів вміщається», — запевняє майстриня. За кошик править сто п’ятдесят гривень. Принагідно розповідає, як колись заклалася з колегою з іншого регіону: ледь об асфальт не била виріб, аби довести його міцність. Щоб зробити таку красу, майстрові треба, не розгинаючи спини, трудитися декілька годин. Сировину слід використовувати спеціальну — вирощений протягом трьох років окремий вид верболозу — ракиту. З трьох сотень існуючих тільки кілька різновидів придатні для виготовлення виробів, а отже, майстри витрачають для пошуків матеріалу багато сил і часу. Алергія через тривалу роботу з верболозом теж може додавати проблем майстрові. Небагато хто займається сьогодні цією справою. Катерина Федоренко — з тих, хто більше демонструє, ніж реалізує свою продукцію.
— Чому? — цікавлюся.
Майстриня починає перераховувати цілу низку проблем і перепонів, з котрими сьогодні стикаються прихильники народної творчості, — податкове законодавство, проблеми із сировиною, відсутність смаку у переважної частини громадян, байдужість держави до розвитку народного промислу. Між тим, Катерина Іванівна добре пам’ятає з дитинства, як у її рідному селі Мала Рублівка Котелевського району у повоєнні роки успішно працювала ціла артіль з лозоплетіння — люди залюбки купували тини, меблі, риболовні снасті. А якщо згадати про європейські смаки й традиції, то французи, як розповіла пані Катерина, обрали верболіз для створення символу країни — гальського півника, а у Данії не просто полюбляють вироби з лози, а ще й рештки від їх виготовлення використовують в енергозберігаючих цілях та ландшафтному дизайні.
Витвори Катерини Федоренко знають у Криму, Києві, Москві. Є кілька робіт навіть в арабських країнах. Стався й такий кумедний випадок. У Пироговому мініатюрний кошичок майстрині примітив пихатий молодик. «І скільки ця єрунда?» — запитав. А у відповідь почув: «Якщо «єрунда», то ніскільки! Не продається». Чоловік згодом знову підійшов до майстрині й таки купив сувенір, повісив його на мотузку на шию, жартуючи: «Хай буде. Для діамантів…» За годину решту кошиків розкупили — й усі вони красувалися у відпочивальників на мотузочках.
— А взагалі зараз заможні чомусь обирають для облаштування свого обійстя китайський ширпотреб, статки ж інших не дозволяють купувати ексклюзивні речі з лози, — говорить Катерина Федоренко. — Та й самі майстри ще не усвідомили серйозності промислу. Не налаштовує на перспективу сезонність цього бізнесу — на кілька місяців, коли триває заготівля та підготовка матеріалу, робота завмирає, а отже, припиняються й прибутки.
Такі справи у нашому регіоні, а от на Закарпатті лозоплетіння поставлено на промислові рейки. Каменем спотикання майстрів є заготівля матеріалу. Для цього необхідні великі площі спеціально вирощеного верболозу.
«Лозоплетіння, — розповіла далі Катерина Федоренко, — могло б слугувати й педагогічній справі, а ще для реабілітації хворих дітей». Говорить, що свого часу, працюючи керівником гуртка у спеціальному навчальному закладі №39, на власні очі переконалася, що лозоплетіння розвиває дрібну моторику пальців, мислення та фантазію дітей. Наразі жоден навчальний заклад міста не утримує подібні гуртки. А шкода…
