Близько дев’ятої ранку біля входу у центральний Парк Перемоги зібралися десяток чоловіків, одягнутих у смугасті біло-сині тільники та сині берети. Навіть не надто обізнаний у військових тонкощах автор цих рядків одразу зрозумів — це і є славнозвісні «ведевешники». Ті, що підіймаються в небо на літаках, стрибають униз з парашутами, нічого не бояться і щороку на своє свято б’ють головами пляшки. Саме у День ВДВ новомодні гумористи не радять гуляти в парках і скверах. Очевидно, мають сумний досвід .
Але чоловіки, які зібралися вранці 2‑го серпня у парку Перемоги, не видавалися агресивними чи небезпечними. Скоріше, мужніми та надійними. Не дивлячись на те, що деякі з них були зовсім молоді, а деякі вже лишили за плечима не один десяток років, було в них щось спільне. Ні, не лише оті самі легендарні тільники. Ще були якась особлива впевненість і гордість. Гордість за приналежність до почесної гільдії десантників. До речі, у Нових Санжар та районі їх не так уже й багато. За даними райвійськкомату — всього 17 чоловік, за інформацією самих десантників — близько 25. Адже є ще у селах старі діди-десантники, які у списках військкомату вже не значаться, але ще дуже добре пам’ятають свист вітру у вухах і політ до землі під куполом парашута.
Доки десантники збираються та чекають на районне керівництво, між тими, хто вже прийшов, точаться жваві розмови. Звичайні для таких зустрічей, але від цього не менш душевні. Вони згадують старих армійських знайомих, розповідають небилиці та бувальщини. І встигають трохи поспілкуватись із журналістом.
— Раніше назву ВДВ розшифровували по-іншому. — Розповідає колишній начальник райвідділу міліції Валерій Джежелий. — Перший варіант був — «врядли домой вернетесь»! Потім вже з’явилась відома розшифровка — «війська дяді Вані».
— Оце таких тільників ніде не купиш! — говорить десантник середніх років. — Це ж новий. А той, ще армійський, лежить вдома вже років 20! На ньому вже місця живого немає, але трогати його нікому не дозволяю.
— А берети у молодих — такі самі, — продовжує інший, — блакитні, як і в Радянській Армії.
Від розмови про форму десантників плавно переходимо до напевно найцікавішого — стрибків із парашутом. Журналіста, звичайно ж, цікавить: хто стрибав найбільшу кількість разів.
— Мабуть, що я! — посміхається Михайло Коркішко, голова районної організації воїнів‑інтернаціоналістів. — У мене близько 150 стрибків.
Ще один із присутніх — Олександр Бульбаха — у свій час закінчив найбільш престижне серед десантників Рязанське вище повітряно-десантне командне училище. А ще за час служби здійснив 90 стрибків із парашутом.
Доки тривають розмови, у парку збираються десять десантників. Вони сідають до мікроавтобуса і вирушають до Клюсівки. У 1942‑му році біля цього невеличкого села висадився загін десантників у складі сімох чоловік. На жаль, німці швидко виявили місце посадки радянських воїнів і в бою усіх їх було вбито. За іншими відомостями, сміливих десантників видав зрадник — місцевий поліцай. І усіх хоробрих воїнів відвезли до німецької комендатури у Кобеляках, де пізніше і розстріляли. Як би там не було, але у Клюсівці після війни встановили обеліск загиблим та пам’ятник хоробрій дівчині-радистці, яка була однією із тих десантників. Саме біля них і вишикувалися колишні «блакитні берети», щоб віддати честь усім полеглим та ще живим учасникам тієї великої війни.
Із урочистою промовою до воїнів звернувся заступник голови райдержадміністрації Володимир Левицький. Він, зокрема, пообіцяв зробити усе необхідне, щоб наступного року День ВДВ у районі відзначили на належному рівні та з потрібним розмахом. До його слів приєднався і керуючий справами районної ради Віктор Моцак. Після цього своїх побратимів по роду військ із святом привітав Валерій Джежелий. Він у своїй промові пригадав і далекий 1930 рік, коли з літака під Воронежем були скинуті перші 12 сміливців. Так розпочали свою історію повітряно-десантні війська.
Після завершення промов присутні поклали квіти до пам’ятника сміливій розвідниці та хоробрим воїнам. Десантники так само дружно й організовано сіли у мікроавтобус та вирушили до Полтави, де того дня відбувалися обласні урочистості з нагоди 80‑річчя повітряно-десантних військ. А журналіст вирушив писати матеріал. Писав і міркував: може, хоч один хлопчина прочитає його і вирішить не «відкосити», а таки піти до армії. Щоб, можливо, із гордістю одягти блакитний берет та смугастий тільник десантника.
