Анатолію Мусі тоді було всього вісім років. І він разом із батьками жив у селі Жарки. Його батько — Михайло Матвійович — працював стрілочником на роз’їзді. Мешкали вони у залізничному будиночку на окраїні села, неподалік залізниці.
І ось одного вечора в кінці травня село сколихнула надзвичайна подія.
— Було десь пів на одинадцяту вечора, — пригадує Анатолій Михайлович. — Мій батько якраз чергував у цю ніч. Він потім розповідав, що спочатку почув потужний гул літака. Він летів і не гудів, а просто ревів. Літак зробив коло над Жарками, потім різко спікірував униз і впав недалеко від села. Він врізався у землю і пролунав страшний вибух. У нашому будиночку задвигтіли усі стекла. Я підбіг до вікна і побачив, що половина поля, де впав літак, палає у вогні.
Михайло Муха одразу після падіння літака повідомив про надзвичайну подію своєму диспетчеру. Та передала повідомлення у відповідні служби.
На ранок Анатолій прокинувся годині о шостій ранку. І вирішив одразу побігти на місце падіння, щоб побачити літак. Він уже майже добіг до потрібного поля. І раптом побачив, що навколо місця катастрофи стоїть лінія оточення із солдатів. Близько до літака нікого не підпускали.
— Той літак при падінні вліз у землю метрів на п’ять! — розповідає Анатолій Муха. — А хвіст вибухом відкинуло метрів на вісімдесят — не менше! Але роздивитися уламки зблизька нас не пускали.
Солдати охороняли літак довго. До місця аварії вже встигли позбігатися усі дітлахи і частина дорослого населення Жарків. Лише близько обіду приїхала вантажівка, на неї підняли хвіст авіаційної машини. Інша автівка забрала кабіну, яку із труднощами вдалося витягти із землі.
— Солдати говорили, що повезуть літак аж у Дніпропетровськ, — згадує Анатолій Михайлович. — Чому саме туди — не знаю. Може, він з їхнього аеродрому летів. А мені на пам’ять подарували антену із літака із вирваним шматком дюралю. Я її довго зберігав, вона вже й прогнила від часу була, а потім десь закинув.
Коли солдати поїхали, діти і дорослі побігли дивитися на місце падіння. У величезній ямі лишилося чимало уламків дюралевого корпусу літака, різних дрібних деталей, транзисторів.
— Я пам’ятаю, як ми назбирали цього металу і здали, — посміхається мій співрозмовник. — Заробили аж 24 рублі! Купили красивого Діда Мороза, цукерок і торт!
Частинки літака мешканці Жарків знаходили іще довго. А яма на полі взагалі залишалася протягом кількох років. Але поступово сліди аварії зникали. З часом забували у селі і про саме падіння літака.
— Тоді про це говорити було не можна — військова таємниця. І ніхто не знав — що за льотчик там був, звідкіля він, — пояснює Анатолій Муха. — А він же, вважай, подвиг здійснив. У літакові, мабуть, несправність сталася, але він не вистрибнув, а відвів його від населеного пункту і там спрямував у землю. Зараз же гласність, писати можна про все. Архіви розсекречені. То, може, якось можна дізнатися щось про того льотчика. Можливо, і знак пам’ятний поставити якийсь на тому місці.
Звичайно, через 48 років після катастрофи знайти якусь інформацію видається справою практично неможливою. Та й не зовсім зрозуміло — у яких архівах потрібно її шукати. Лишається невеличка надія, що цей матеріал прочитає людина, яка володіє бодай якоюсь конкретною інформацією, яка б допомогла у пошукові.
— Добре було б дізнатися, як звали того льотчика, — сказав, прощаючись, Анатолій Михайлович. — Може, його б і нагородили, нехай і посмертно?!
