Полтавщина — флагман українського мотоболу
Для значної частини наших читачів, особливо Новосанжарщини, цей вид спорту не є чимось незвіданим. Тож, можливо, цей матеріал у них викличе приємні ностальгічні спогади за тими часами, коли у 80‑х — початку 90‑х років тисячі вболівальників поодинці, сім’ями, компаніями сходилися, з’їжджалися до своїх «мекк» — Стовбиної Долини та Руденківки. Ці села були відомі любителям мотоболу у сусідніх і не тільки районах Полтавщини, навіть Дніпропетровщини. Глядачі з непідробним азартом вболівали за «своїх»: стовбинодолинський «Колос» та руденківську «Зорю».
Що ж так приваблювало людей на мототрек, частина яких, крім мотоболу, про спорт нічого не знала взагалі? Мотобол — технічний вид спорту, якому притаманна надзвичайна видовищність завдяки високим швидкостям, індивідуальній майстерності гравців, командному духу, захоплюючій атмосфері змагання. Це симбіоз футболу, мотоспорту, гладіаторських боїв (не злякаюсь цього порівняння). Мотобол — командна гра, де змагаються дві команди, кожна складається з пішого воротаря та чотирьох польових гравців на мотоциклах. Допускаються заміни протягом матчу.
З плином часу ситуація у цьому виді спорту змінилась. На жаль, не в кращу сторону. І не тільки у нас в країні. Значно зменшилась кількість мотобольних країн. На сьогодні у Європі професійно мотоболом займаються у Франції (вважається батьківщиною мотоболу), Німеччині, Нідерландах, Литві, Білорусі, Росії. В Україні у цьому році чемпіонат проводиться між трьома командами: «Союз-3» (Єнакієво), «Антрацит» (Кіровське) та «Схід» (Вознесенськ). Команда «Поділля» з Камянця-Подільського брала участь у чемпіонаті Білорусі. Крім того, команди змагаються у Євролізі. Як бачимо, з Полтавщини команд немає.
А свого часу Полтавська область була флагманом українського і союзного мотоболу. Команди майстрів вищої ліги чемпіонатів СРСР та України різних років були у Полтаві, Вишняках Хорольського району. У першій лізі 1992 року в останньому чемпіонаті СРСР у вищій лізі грали «Колос» зі Стовбиної Долини та «Дружба» з Мачух Полтавського району. До цього «Колос» успішно грав у першій лізі союзного чемпіонату, а потім — чемпіонату України. Були команди також у Кременчуці, Калашниках Полтавського району і, нарешті, в Руденківці. Земляки ставали навіть володарем Кубка України. Були роки, коли на найвищому рівні в першій та вищій союзних лігах грали п’ять команд з Полтавської області одночасно. Полтавський «Вимпел» був чемпіоном та володарем кубка СРСР. Чи були подібні досягнення земляків у якомусь іншому виді спорту, скажімо, футболі, де тогочасна полтавська команда грала тільки у другій лізі чемпіонату СРСР? За популярністю і масовістю у мотоболі до Полтавщини міг наблизитись хіба що Краснодарський край РРСР. Чотири рази на Полтавщині (у Полтаві, Кременчуці, Руденківці та у Вишняках) Європейський Мотоциклетний Союз проводив чемпіонати Європи.
Відсутність матеріальної бази, а головне — меценатів і спонсорів у цьому виді спорту, зумовлює занепад полтавського мотоболу. Якщо мотобольні поля, хоч у занедбаному стані, ще існують поки що, то про сучасну техніку годі й мріяти. Якщо раніше грали на «Ковровцях», то про вартість нинішніх мотоциклів говорять назви «Кавасакі», «Хонда», «Гас Гас». А їх для команди треба хоча б шість. Та й кваліфікованих гравців треба чимось заманити. Чималою ношею є також виїзди на гостьові матчі.
2007 року, після проведення ЧЄ у Вишняках, заговорили про відродження місцевої команди «Нива». Проведення цих змагань, а також ЧЄ-2009, що також приймали Вишняки, засвідчили небувалий інтерес уболівальників з Полтавщини до мотоболу. Навіть дехто з іноземців (сам чув) жартував, що хромосомний ряд у полтавчан особливий — у ньому є окрема мотобольна хромосома. Не було дня, коли на трибунах було менше п’яти тисяч глядачів. За відвідуваністю ми —найкращі в Європі!
Але далі справа не пішла. Мотоциклів, а значить і команди, досі немає. Щоправда, мототрек зберігається у стані, готовому прийняти змагання хоч зараз. Тож надія не полишає. Запасемось терпінням.
25-й чемпіонат Європи у Пінську
Ну а зараз, нарешті, про останні мотобольні новини. 13–19 липня білоруські міста Пінськ і Лунінець, що у Брестській області, приймали ювілейний 25‑й чемпіонат Європи. На цих змаганнях були акредитовані серед білоруських, іноземних і декілька кореспондентів українських ЗМІ, у тому числі і кореспондент ЕХО.
Насамперед напрошуються слова подяки організаторам за той рівень прийому і облаштування умов праці журналістам і спортсменам. Усе було дійсно на міжнародному рівні.
Враження від атмосфери змагань і від Білорусі в цілому найкращі. Спочатку про те, що кинулось у вічі про життя сябрів. Пінськ — районний центр Брестської області з населенням близько 140 тисяч. Місто в основному російськомовне. Жителі міста привітні, люб’язні. Часто, коли вони дізнавались, що ми українці, доброзичливо усміхались, згадували наше сало і горілку, навіть намагались перейти на спілкування з нами українською. І виглядало це доволі щиро, без найменшої іронії. Дехто нам заздрив, казав, що на Україні легше реалізувати себе, у нас більше свобод. Але заздрили лише свободам економічним, політичними вони чомусь цікавились не дуже. Про «бацьку» старалися тему не розвивати, але навіть на перший погляд їхнє ставлення до його керівництва суперечливе.
Було чому позаздрити і нам. Білорусія — далеко не Захід, але нам у них багато чому можна повчитись. Що перше кинулось у вічі — так це чистота і виразність територій. Починаючи з кордону, вразили дороги. Немає зовсім латок на проїзній частині. Напевне, у них розуміння «ямкового ремонту» не існує. (А може, суворої цьогорічної зими там не було?) Можливо, мені просто пощастило, але на світанку, на обочині заміської дороги, бачив фазана з довжелезним червоним хвостом, який на мій одинокий автомобіль навіть не зреагував. І, звичайно, білий лелека — живий символ Полісся. Він там скрізь, крім міста. На той час там починались жнива. Незвично було спостерігати дозрілі зернові поля, поділені, немов під лінійку, дренажними ровами з водою: грунтові води підходять до самої поверхні.
Ну і, звичайно, «комунальні» враження. Пінськ — дуже чисте місто. Чисте повітря, хоча і є деяка промисловість, транспорту теж не менше, ніж у нас. А от дихається легше. Тільки пізніше збагнув, у чому річ: майже немає пилюки. Можливо, майже щоденні в ті дні грозові короткочасні дощі зробили добру справу. Але, думаю, головна причина в тім, що їй, пилюці, просто немає де взятися. Майже немає «голої» землі — тільки асфальт і зелена газонна трава. Дерев багато, а от кущів у місті не бачив. Навіть між багатоквартирними будинками асфальтовані доріжки, газони і дитячі майданчики. Гаражів та інших «гнидників» між будинками немає — усі вони винесені за межі кварталів. «Знаменитих» сміттєвих контейнерів на тротуарах не бачив жодного, мабуть, цивілізація, слава Богу, до них ще не дійшла (певно, мерія «по заграницях» не їздить). Влітку місто прибирають до 6‑ї години ранку. Як вручну, мітлами і совками, так і спецтехнікою.
Можливо, зайнятість людей вплинула і на відвідуваність матчів. Адже ігри починались о 10‑й год. ранку. Були ігри, коли на матчі не було й сотні глядачів. Ще причиною було нестерпне сонце, від якого у чаші стадіону не було куди сховатися, і висидіти всі п’ять матчів ігрового дня було важко. А от на матчі о 17‑й та 19‑й годині людей було значно більше. Та й організатори найцікавіші матчі ставили на кінець дня. Тож на останні матчі дня людей значно більшало. Та все ж «дотягнути» до відвідуваності як у Вишняках їм далеко не вдавалось. Це навіть відмічали знайомі білоруські вболівальники, які підтримували свою збірну у Вишняках минулого року.
Взагалі-то матчі проходили більш-менш прогнозовано. Відчувалась різниця в класі деяких команд. На порядок сильніша, як і очікувалось, була збірна Росії. Нам залишається лише по-доброму заздрити і росіянам, і білорусам. Адже брак ігрової практики з сильними командами відчувається на грі нашої національної збірної. Результат її гри на ЧЄ, власне, прогнозований. Це якраз той випадок, коли, як кажуть, вище голови не стрибнеш. Виграти сьогодні у росіян, білорусів, французів та німців нам просто нереально. Наша команда має один з найвищих середній вік гравців. Досвід начебто є, а от решти якостей хотілося б більше. Є талановита молодь, але вона сьогодні або травмована, або просто з ряду причин не має доступу до основного складу команди. Та й цілі на турніри треба ставити максимально досяжні. А то нам вже набридло радуватись виграшам тільки у литовців та голандців.
Щодо результатів чемпіонату Європи, то, як ви здогадались, чемпіоном стала збірна Росії, яка у фінальному матчі здолала з «непристойним», як для такого матчу, рахунком господарів — білорусів. У дуже цікавому матчі за «бронзу» французи здолали німців. П’яте місце в України, далі, відповідно, Литва, Голандія та Азербайджан.
Мотобол збирає друзів
А взагалі-то мотобол, мабуть, найдемократичніший вид спорту. Не залежно від того, чемпіон ти чи аутсайдер, спортсмени, тренери, офіційні особи команд живуть на змаганнях, можна сказати, однією сім’єю. Усі один одного добре знають. Спілкуються різними мовами, а іноді жестами. Усі роблять одну справу, тому добре один одного розуміють. Щоправда, слов’яни тут мають більшість, тому їхнє між собою спілкування відрізняється більшою невимушеністю і неформальністю. Українська команда здебільшого україномовна. Іван Костюк, Володимир Бойко, Ігор Деменський — вихованці вишняківської «Ниви» — мають неабиякий авторитет як у збірній України, та і серед європейських «світил» мотоболу. Арбітри від України — полтавці Володимир Матірний та Олег Геращенко — теж «щирі українці». Та і частина збірної Росії із задоволенням спілкується українською. То ж у готелі «Спорт», де ми були всі розміщені, українська мова ідентифікувалась як «домашня». А коли ближче роззнайомились, до мене звернувся гравець збірної України, команди «Антрацит» Роман Бабенко. Він виявив непідробний інтерес, як людина з «немотобольних» Кобеляк з’явилась у розташуванні збірної. А коли я сказав, що живу в Біликах, він все зрозумів, адже багато біличан відвідували матчі у Стовбиній Долині та Руденківці. Навіть серед спільних знайомих, колишніх мотоболістів, є біличанин. Що ж до Романа, то він колишній руденківчанин, з середини 90‑х переїхав на Донбас і там грає у мотобол. Користуючись нагодою, Роман Бабенко попросив передати вітання руденківчанам, новосанжарцям, стовбинодолинцям та всім землякам, що я із задоволенням виконую.
Теплі дружні стосунки зав’язались з Генадієм Мицем, гравцем збірної Росії. Наші з ним готельні номери виявились поруч. Миць-мотоболіст і Миць у дружньому спікуванні — «дві великі різниці». На полі у грі він цілеспрямований, емоційний, жорсткий, іноді занадто, про що свідчать його часті вилучення. За межами поля — одна приязність і доброзичливість. Спілкується невимушено, щиро, по-товариському, «без понтів», хоча вже може називатися ветераном російського мотоболу. Багаторазовий чемпіон Росії та Європи, заслужений майстер спорту Росії. Був приємно вражений, що з рідної йому Полтавщини за майже тисячу кілометрів люди їдуть на власному автомобілі своїм коштом подивитись мотобол.
Наступний чемпіонат — у Вишняках ?
Узагалі, все те, що відбувалось, залишило тільки приємні враження. Залишається побажати, щоб мотобол і все, пов'язане з ним, не зникли з теренів України і ми стали свідками відродження цього унікального виду спорту на Полтавщині. До речі, місце проведення наступного чемпіонату Європи мало визначитись на засіданні Європейського союзу мотоциклістів у Пінську в останній день турніру. Але до спільного знаменника так і не дійшли. Уже пізніше, з неофіційних джерел надійшла інформація, що значні шанси у проведенні наступного чемпіонату Європи мають Вишняки. Надіюсь, ця можлива подія ще збільшить наші сподівання. А ця стаття не пройде мимо старих прихильників, а можливо,зацікавить і нових любителів мотоболу.
