На публікацію в газеті відізвалися дві жінки з Машівки — прислали по 100 та 200 гривень. Жінка з Михайлівки передала 500 гривень. Однокласник Тані, мами Вікусі, приніс свій місячний заробіток 1200 гривень. Відгукуються переважно люди небагаті, учителі, пенсіонери. Дають по 30, 50, 100 гривень. Люба Григорівна розповіла:
— Прямо до клубка у горлі доходить, коли передає гроші стареньке, хто сам єлі ходить. Велике-велике усім спасибі. Як їхали Таня з Вікою на перше обстеження у Київ, ми свиней порізали, продали. Обійшлося тоді все у п’ять тисяч. Коли після лікування в Полтаві їхали на Київ удруге, за сутки пішло вже 10 тисяч (і свої, і людські, ті що по Кошманівці зібрали). Довго обстежувалися на комп’ютері, підбирали найкращий слуховий апарат на одне вушко. Купили німецький на батарейках за 7,5 тисячі гривень. Вушко дуже маленьке, тому вкладиші, до яких кріпиться сам апарат, ждемо поштою.
На друге вушко апарат буде у грудні, коштуватиме шість з половиною тисяч.
Після Києва знову була Таня у обласного сурдолога і повернулася розбитою. Сказали: «На кохлеарний імплантант не надійся. Хто куди не пише — у Кабмін чи Верховну Раду — все повертається до нас із резолюцією про складну економічну ситуацію і відсутність коштів». За останні 5 років імплантант, що стовідсотково відновлює слух і дозволяє дитині повноцінно розвиватися, поставили лише кільком маленьким українцям.
Про тих людей, хто відгукнувся на прохання допомогти, ми не питали ні імен, ні прізвищ. Тим більше, що дехто з благодійників дуже просив із різних причин їх не називати.
