Кажуть, в інших країнах політики, аби на власній шкірі відчути, чого не вистачає сліпим, зав’язують собі очі і намагаються пройтися містом. Кременчуцькі інваліди по зору пропонують спробувати й нашим можновладцям прожити у темряві хоча б з півгодинки, але на подібне випробування сильні міста цього навряд чи спроможуться. Ми спромоглися. Але перейти дорогу наосліп нам сміливості не вистачило. Тут на допомогу прийшов незрячий Сергій. Він погодився супроводжувати кореспондента газети в його темній подорожі.
Кореспонент вирішив спробувати подолати маршрут, яким щодня доводиться ходити Сергієві. Почали з квартири на 2-му поверсі гуртожитку для інвалідів по зору, який належить підприємству «УТОС». Потім пройшлися вулицею Цюрупи, дійшли до перехрестя вул. Горького і Цюрупи, де розташований єдиний у місті світлофор для незрячих. Врешті дісталися робочого місця Сергія, який, до речі, працює у бібліотеці підприємства за комп’ютером, оснащеним спеціальною програмою, що озвучує всі його дії. Далі наше завдання ускладнилось – ми проїхалися у маршрутці, у котрій, звісно ж, не знайшлося пільгового місця, і зайшли до кафе.
Перепони на кожному кроці
Варто зазначити, що йти з досвідченим поводирем значно легше, ніж самотужки. Нас навіть вистачило на невимушену бесіду, незважаючи на щохвилинну небезпеку перечепитися й упасти.
Поки йшли містом, спілкувалися з Сергієм про його життя-буття. За словами чоловіка, незрячим у Кременчуці, ой, як нелегко. Ще так-сяк можна ходити вул. Жовтневою та такими же вузенькими вуличками, а от по вул. Леніна практично не погуляти. Тротуар широкий, закінчується різко, можна і впасти.
Ще гірша ситуація з міським транспортом. Маршрутки практично не зупиняються, коли водії бачать, що наближається людина з палицею і в окулярах. З тролейбусами трохи легше, щоправда, лише з тими, які вироблені за часів Радянського Союзу. Нові – занадто тихі, у бурхливому потоці міського транспорту практично не чути, як такий тролейбус під’їжджає, чути лише, як зачиняються його двері.
— Коли маршрутники не беруть таких пасажирів, як ми, я не дуже ображаюсь. Значно неприємніше, коли на зупинці встановлюють новий рекламний щит. Звик, що його немає, дорогу пам’ятаєш, тут раптом нізвідки – він, і дізнаєшся про це лише, коли вже перечепився і впав обличчям у землю, – говорить Сергій.
У супермаркет незрячому також дорога закрита, бо потрібна допомога сторонньої людини. Сергій каже, що іноді він просить менеджерів і йому приносять замовлення до каси, але таке буває дуже рідко. Незрячі віддають перевагу маленьким спеціалізованим магазинам: за хлібом – до хлібного, за солодощами – до кондитерського. А от на ринок без супроводу не піти, занадто багато сторонніх звуків – сконцентруватися не вийде.
Коли поручня немає…
Лариса Гориславець, кореспондент «КП», учасниця експерименту:
— Враження від такої «прогулянки» досить тривожні. Я довго не могла зважитися на цей експеримент. Поки не вирішила для себе, що роблю добру справу. Разом з Сергієм ми подолали майже половину міста, я усвідомлюю, що сама б не зробила й 10-ти кроків. За той час, що ми ходили й вулицями, і громадськими місцями, в жодного перехожого не виникло бажання допомогти нам принаймні перейти через дорогу. Жити, тримаючись за поручень, дуже страшно, але значно страшніше, коли поручня немає.
Найбільше Сергій та його дружина Лариса люблять солодощі. Вони взагалі – солодка парочка: обидва творчі. Познайомилися на підставі захоплення музикою. Сергій писав музику, Лариса – вірші. Так 3 роки й проспівали, поки не надумали одружитися.
У помешканні незрячих Сергія та Лариси дуже скромно, але чисто. У гуртожитку, де вони проживають – один туалет та один душ. Нещодавно для мешканців купили бойлер на 200 л, як-то кажуть: «Хто встиг, той і чистий»
Без нових технологій нікуди. Архів електронних книжок у бібліотеці УТОСу. Кожне натискання клавіші супроводжується звуковим сигналом
У маршрутне таксі нам вдалося сісти лише з третього разу. Здебільшого мікроавтобуси ігнорували двох людей у темних окулярах. Пільгового місця в автобусі не знайшлося. Але й грошей не взяли.
