Народився Михайло Манько неподалік райцентру — у Зачепилівці в 1934 році. У школу пішов у воєнному 42‑му під час німецької окупації. Пригадує, що серед інших предметів німці вводили обов’язкове вивчення Закону Божого. Потім було визволення і навчання вже у нашій, радянській школі. У рідній Зачепилівці Мишко закінчив 6 класів, а наступного року його та ще кількох учнів перевели до Нових Санжар.
— Нас тоді у Санжарах сприймали як обідраних селюків, — згадує Михайло Олександрович. — Та й справді тоді люди в селі жили гірше, ніж у райцентрі — ні одягу, ні їжі.
Місцеві, новосанжарські учні ходили до «елітного» «А»-класу, зачепилян же розподілили по менш престижним «Б» та «В». Та Михайло Манько був навіть радий такому розподілу — він сам навчався у «7‑В» класі, а у «7‑Б» — його найліпший друг і товариш Борис Олійник. Тепер, навчаючись у новосанжарській школі, давні друзі бачились частіше. Борис вже тоді писав вірші, які друкувала районна газета «Ленінським шляхом». Не хотів відставати від товариша і Михайло.
— Борисові легше було влаштувати свого вірша у газету, бо його батько був довоєнним редактором «районки» і малого Олійника там усі знали, — згадує Михайло Манько. — Разом із його поезією і мої вірші деколи вдавалося «пропихати».
Поезією спільні інтереси хлопців не обмежувались. Разом вони ганяли м’яча на зачепилівському стадіоні. Точніше, Михайло ганяв, а Борис більше полюбляв стояти на воротах. А ще Михайло Олександрович пригадує, як частенько разом з Борисом ходили до бабусі Олійника слухати старий грамофон.
У 1953‑му році хлопці закінчили школу. І не дивно, що разом поїхали вступати в один ВУЗ — Київський державний університет на факультет журналістики. Жили у Михайлової тітки, готувалися до іспитів, яких було аж сім… Борис таки вступив до університету, а от Мишко «завалився» і повернувся додому, сподіваючись спробувати ще раз наступного року. Але життя повернулося по-іншому.
Саме тоді, у далекому 1954‑му в повному розпалі був набір бажаючих взяти участь у піднятті цілинних земель. Мишкові захотілося романтики і він разом із групою односельчан поїхав на цілину — в район нинішньої Астани.
— Приїхали ми, а там снігу — в метр! — згадує Михайло Манько. — А я в літніх парусинових туфлях. Насилу знайшли мені якісь кирзові чоботи. Посадили нас у сани і повезли. А надворі холодно, одіті ми легко, тому швидко замерзаємо. Так, той, хто дуже замерз, встає і біжить разом із саньми, доки не зігріється. Так ми їхали і грілися шістдесят кілометрів.
Змерзлі зачепиляни сподівались, що на кінцевій зупинці на них чекатиме затишний будиночок і тепла пічка. Але реальність виявилась дещо іншою.
— Кажуть нам — приїхали! Ми розглядаємось. А де ж будинки? Замість них серед глухого степу стоїть табличка «Радгосп «Перемога». І все.
Ночувати довелось у нашвидкуруч поставленій палатці. Потім перебралися жити у землянку до місцевого казаха. Так званий, радгосп довелося будувати з нуля. Жили підкорювачі цілини сутужно. Скрутно було і з продуктами харчування, і з розвагами.
— У нас був патефон і одна-єдина платівка, яку ми постійно крутили. На свята хотілось випити по «сто грам», але дістати було дуже складно, — посміхається, згадуючи Михайло Олександрович. — От одного разу мене спорядили по горілку у сусіднє село за 21 кілометр. Дали маленького монгольського коня і я поскакав. Але не доїхав — перед селом натрапив на великий розлив води. Повернув назад, аж тут почалася хурделиця. Спасибі конику, він мене таки назад привіз. Але від подорожі я отримав запалення легенів і п’ять днів пролежав у лихоманці. Тільки через двадцять днів, як спала вода, мене відвезли до лікарні, де я остаточно оклигав.
На цілині Михайло Манько пропрацював два роки. Разом із товаришами піднімав тисячолітні ґрунти та збирав для Радянського Союзу чималі урожаї пшениці. Життя на цілині потроху налагоджувалось. Але райдужним його назвати було не можна. Після великої амністії 1953 року, пов’язаною із смертю Сталіна, на цілинних землях з’явилось чимало колишніх зеків. Тут же селились інгуші, чечени, поволжські німці. Періодично вся ця суміш вибухала у конфлікти, які закінчувались, як правило, поножовщиною. Недаремно у 1954 році в Радянському Союзі з’явилася смертна кара за вбивство людини. Михайло Манько, який завжди дивився на світ очима поета і навіть на цілині писав вірші та прилаштовував їх у місцеві радянські газети, тепер побачив цей самий світ дещо іншим. А оскільки був людиною активною, то навіть допомагав місцевому дільничному-казаху боротися із зростанням рівня злочинності.
У 1955‑му Михайло поїхав у відпустку на Україну в рідне село. І там познайомився із молодою вчителькою Зіною. Вони разом зустріли Новий рік і… на цілину Михайло вже не повернувся. Через 1,5 роки молоді одружилися, пізніше, звичайно, з’явилися на світ дітки. А у 1957‑му молодий чоловік поїхав до Києва і подав документи у щойно відкриту середню школу міліції. У столиці Михайло знову зустрівся із старим другом Борисом Олійником. І хоч на той час вірші писали обидва, та їх професійні стежки тепер розійшлися — перший стане одним з найкращих поетів України, другий присвятить своє життя боротьбі зі злочинністю.
Два роки навчання пролетіли швидко і Михайло отримав направлення на роботу в рідний район — в село Нехворощу. Але захворів і на те місце взяли іншого. А Михайло Манько потрапив на роботу в сусідні Кобеляки. Три роки молоде подружжя жило нарізно — Зінаїда мешкала у Нових Санжарах, а Михайло дома бував лише «наїздами». Нарешті у 1962‑му їм виділили хату в Кобеляках і сім’я знову об’єдналася. Михайло Манько ловив злочинців та іноді друкував власні вірші у міліцейській газеті. Служив Михайло Олександрович добре, тому з часом йому почали пропонувати різні переведення із підвищенням — до Полтави, Миргороду, Зінькова, Козельщини. Але Михайло Манько мріяв повернутися до Нових Санжар.
І у 1974‑му мрія здійснилася — Михайла Олександровича призначили першим заступником начальника Новосанжарського райвідділу міліції. Тут він пропрацював іще 14 років і у 1988‑му пішов на заслужений відпочинок у званні майора, маючи на грудях сім чесно заслужених медалей.
За плечима майора Манька лишилося тридцять років служби у міліції, сотні справ та людських доль, які пройшли повз нього та через нього. Деякі міліцейські історії Михайло Олександрович не без задоволення згадав.
— Коли я підміняв у Санжарах начальника міліції, був один випадок у Кунцевому. У замкненій із середини хаті знайшли мертву самотню жінку. Вона лежала біля драбини, яка вела на горіще, поруч із нею — сито і розсипана навколо цибуля. Враження таке, що вона лізла по драбині, впала і забилася насмерть. Так ми і відрапортували у Полтаву — так і так, мовляв, криміналу немає. А на другий день мені дзвонять з області і як дали жару: «Ах ви, так-перетак, жінка ж задушена!» Надворі вже був вечір, та я зібрав усіх і почали ми радитися. Ну хто міг вбити? Версій виникло дві — або її колишній чоловік, який жив у Вісичах, або її нерідний син Яшка, який мешкав у Біликах. Я подзвонив до знайомого по колишній роботі білицького дільничного і розпитав про того Яшку. Дільничний розповів, що той вже був судимий і взагалі є хлопцем ненадійним. Ну просто вночі ми і поїхали в Білики його брати. Привів його дільничний із помічниками, я йому в лоб: «Ти що робив у Кунцевому?!» А він розгубився і клюнув: «Я, — говорить, — приїздив по старій пам’яті на ГЕС подивитись». Ну, думаю, зараз зізнається. Але як ми його не крутили, не колиться і все. Приїхали вже два полковники із Полтави і один хотів його взяти «на пушку». Каже: «А жінка то ожила і на тебе вказала! Що ж ти відпираєшся?» Та Яшка той був не дурним, він і каже у відповідь: «Якби вона ожила, то двоє полковників мене б не допитували». Що ти будеш робити? Я його давай розпитувати, що він робив, як повернувся із Кунцевого в Білики. Він каже — біля річки гуляв. Де, питаю. Він щось крутити почав. Думаю, я ж ці місця знаю, не міг він там просто так гуляти. Ну ми зібралися і прочесали береги річки і натрапили на залишки багаття. А там — обгорілі речі та взуття. Яшині, як потім вияснили. Тут він вже не відперся і зізнався. Дали йому, як я пам’ятаю, 13 років. Ось такий був у мене зв’язок між Новими Санжарами та Кобеляками.
Пригадав Михайло Олександрович, як новосанжарські та кобеляцькі міліціонери спільно ловили циган, які обікрали магазин у селі Соснівка. Влаштували цілу облаву на Дніпропетровщині, але спіймали лише одного цигана — всі інші, кимось попереджені, зуміли втекти раніше. Та потім впродовж кількох років спритних ромів пересаджали по одному.
Наостанок Михайло Олександрович відірвався від спогадів із міліцейського життя і розповів про свій клас. Вперше вони зустрілися після школи аж через 25 років. Але потім почали збиратися через кожну п’ятирічку. Приїздить на зустрічі і старий товариш Герой України поет Борис Олійник, що одразу ж робить просту зустріч випускників подією чи не обласного значення.
Зустрічаються однокласники, які мешкають у Нових Санжарах, і на спільні свята. Так, у цю суботу, 21 листопада п’ятеро випускників 1953‑го зберуться у затишній квартирі Михайла Манька на вулиці Комсомольській, аби привітати його із 75‑річчям. А він напевно що гостинно зустріне гостей і почитає їм щось із своїх віршів. Колишній міліціонер, який лишився поетом, і прожив таке цікаве життя.
