Із нагоди ювілею колективу, що прославляє рідне місто Миргород на обласному, Всеукраїнському та Міжнародному рівнях, наш кореспондент спілкувалася з Людмилою Надокус - матір'ю вихованки молодшої групи ансамблю. Ось що вона розповіла нам:
— Віддати навчатись танцям дочок хотіли з подругою давно. Спочатку вони були малі, тоді не знали, в який же гурток. А одного разу побачили запрошення на відбір у танцювальний колектив і відразу спланували відвідати його з дітьми. В який гурток - не запам'ятали, та й нічого це б не дало, тому що дивитись, як виступають діти на сцені - це одне, а знати сам гурток - це інше. Коли почалося буденне навчання, доньку щоразу змушувала йти на заняття: вигадувала, заманювала, шантажувала, погрожувала, водила на концерти. Здавалося, дітям не цікаво вивчати незрозумілі хореографічні терміни, це ж танці, і діти повинні танцювати. Через рік, коли донька заговорила французькою, ми з чоловіком аж загордилися: ще в школу не пішла, а вже така розумна!
Я з дитинства, як кажуть, марила танцями. І виступала, і їздила на міжнародні фестивалі за кордон, і в газетах про наш колектив писали. Але в ті радянські часи, навіть наш дуже талановитий керівник не зміг нам дати всі ці ази танцювального мистецтва, не пояснював нам, що людина з гарною пластикою, вмінням органічно виглядати на сцені, але без знань теорії, не може бути професійним танцюристом. Якщо ви хочете гарно танцювати, ходіть частіше на дискотеки, і згодом все у вас вийде. Але якщо ваша мета - відкрити таємницю цього мистецтва, доторкнутись до неї, дотягнутись до вершини - тоді треба набратися терпіння і багато років вивчати науку, закріплювати теорію практикою, прагнути, тягнутися, сподіватися, працювати і ще раз працювати.
Плоди навчання не змусять довго на себе чекати. Через півроку-рік я вже не вигадувала причин, щоб затягти дитину на танці. Коли почалися виступи на сцені, донька сама бігла на заняття. Все навкруги закріплювало це бажання: колектив перемагав щоразу, і донька пишалася, що саме в цьому колективі навчається; знайомі казали: "Така мала, а вже артистка"; керівник буквально притягував до себе всіх оточуючих: дітей, батьків, колег.
Уже четвертий рік донька навчається в колективі, і це навіть не половина всього навчання, а розмови всі зводяться тільки до танців: дивимось якусь програму - коментує танцювальні терміни, слухає виступ дітей-вокалістів - порівнює з вокалістами з "Екзотики", десь розмова про закордонні фестивалі - згадує, куди ж саме їздила "Екзотика", а спогадів, вражень, емоцій від концертів "Екзотики" не перерахувати. І не важливо, чи брала вона в них участь, чи ні. Диски, фото - все затерте до дір, і вона вся в очікуванні нових.
"Екзотика", говорячи словами керівника ансамблю, - це сім'я, справжня сім'я для всіх її членів, будь-то дитина чи дорослий. Свою сім'ю ми намагаємося підтримувати, не пропускаємо жодного концерту колективу, залучаємо знайомих, з'ясувавши для себе, що теж живемо "екзотичним" життям. І не тільки тому, що це потрібно моїй дитині. А тому, що це цікаво, це талановито, це емоційно, це справжні почуття, це як наркотик, який спробував раз і вже без нього не житимеш.
Зазирніть зі мною за лаштунки під час концерту: у кожного своє місце, концертні костюми вивішені у певному порядку на вішалках, за півгодини до початку всі зібрані, все відрепетируване, на сцені залишається лише керівник, інструктаж пройдений, і оченята запалюються схвильованим, але нетерплячим полум'ям : "Скоро на сцену!" А організації в колективі можуть позаздрити навіть військові!
Багато чула, що "Екзотика" бере лише вражаючими костюмами. Так, костюми вражаючої краси, їм позаздрили б відомі колективи, а все це ручна робота. А ви придивіться, чи сильно відрізняються зірки екрану від наших дітей, чи слабкіші наші діти в хореографічному плані? А численні перші премії, нагороди, гран-прі!? Чи роздають ці подарунки тільки за красиві очі? Це багато, багато місяців виснажливої праці, фантазія, організація, планування, майстерність.
А ви були хоч раз на концерті? Кожен концерт люди починають нетерплячими оплесками. В залі багато друзів, батьків учасників ансамблю, які висловлюють свою підтримку голосним "браво!", свистом, кожен номер проводжають стоячи. Діти вам подарують щирі посмішки, нові почуття, хвилю радості, заряд бадьорості. А як постійні глядачів чекають на виступ тріо "Екзотики" "Па де труа"! Кожен номер, кожен рух, погляди цієї трійки глядачі вбирають на одному диханні, хвилювання героїв номера сприймаються як особисті переживання. "Балада про кохання", "Рокове танго", "Лялькове Па де труа" - кожен номер стає хітом, акторів не відпускають зі сцени.
Мабуть кожен мій знайомий чув від мене про одну учасницю колективу, з якою під час концерту стався прикрий випадок: чи то загубилася туфля, чи то дівчина не встигла її взути. Але ви б бачили це заплакане обличчя дитини, яке за мить до виходу на сцену засяяло посмішкою, не дивлячись на прикрість. Вона не розгубилася, згадала все, чому її вчили, одним жестом змахнула сльози з обличчя, вийшла радісно на сцену, відпрацювала номер і аж за лаштунками дала волю своїм емоціям. Це ж яким талантом і силою волі треба володіти, щоб у 12-14 років поводити себе, як справжній профі! Я була просто вражена цим випадком. І це лише маленький приклад майстерності дітей і викладацького складу колективу. Звичайно, це лише діти, і випадки трапляються різні, але з талановитим керівником, із його залізною волею, мудрим розумом колектив подолає всілякі перешкоди на своєму шляху.
Про Анжеліку Анатоліївну Хоменко можна говорити багато хорошого, але щоб зрозуміти цю людину, треба поспілкуватися з нею особисто, побувати на репетиціях, поспостерігати за її роботою. Про таких людей кажуть "талановита від Бога".
Майже півжиття віддала колективу. Жити життям колективу, намагатися відкрити нові горизонти колективу, вкладати серце і душу в колектив, ростити талановитих і багатообіцяючих учнів, помічників, колег - все це її дар від Бога! Зібраний, охайний, дисциплінований, різнобічно і високоосвічений, талановитий, дипломований, культурний, цілеспрямований, комунікабельний, організований керівник - і при цьому красива молода жінка! "Екзотика" - це її дитя, тому і відносини між ними, як між матір'ю і дитиною: часом із пряником, а часом із батогом.
Якщо відхилитися від компліментів і повернутися до дітей, поміркуйте, що почуває дитина, яка випускається з колективу? Радість, що закінчилося навчання? Навряд чи. Це смуток і розчарування, це сльози на очах і вдячність, це тріумф перемог і гіркота втрат. Дорогі наші діти, цінуйте, користуйтесь, ловіть ці золоті моменти свого життя, втягуйте в себе, як губка, ці знання, ці емоції, почуття, цю любов, радість, ейфорію, яку дарують вам ваші друзі, вчителі, ваші прихильники, ваші глядачі, закарбовуйте часи виснажливих репетицій, феєричних концертів, знаходьте ту родзинку, яка закладена в кожному вашому номері, несіть насолоду в глядацький зал та красу в навколишній світ. Переживайте це знову і знову, адже дитинство змінюється дорослим життям, і хвилюючі його моменти залишаться лише у спогадах.
У наш емоційно важкий час люди дуже часто скаржаться на важкість буденного життя, на нестачу грошей і вільної хвилини. Оберніться навколо, подивіться, скільки чудових дітей дарують нам (безкоштовно!!!) свою любов, сяючі посмішки, свій високий талант, змушують забути всі наші негаразди, весь тягар буденності. Залиште все це, відірвіться від голубих екранів, сходіть на концерт і, я вам гарантую, гроші втратять свою цінність, важкість зміниться на легкість, очі засяють, забудеться смуток, долоні будуть боліти не від важкої праці, а від оплесків, душа заспіває і, як закриється завіса, захочеться разом із дітьми у весь голос закричати від насолоди. Кожен концерт додасть вам сил і зайвих років життя. Зараз я шкодую лише про одне, що в мій час поруч не було "екзотичного" світу, і що зараз я вже по інший бік сцени.
