На порозі затишної квартири зустрічає усміхнений дідусь, говорить, що за свій вік пережив стільки, що його не переказати — цілий том написати можна. Народився Павло Семенович Івашко в селі Красне на Кобеляччині.
«У 13 років довелося пізнати, що таке голод. Мені так образливо, коли політики виступають і говорять «голодомора не было». Та ти ж родився через 25 років після нього! Якби я в той час не жив, може теж би так сказав. Але ж я — живий свідок!»
Із листопада 1932 року у Красному почався голод, який тривав до врожаю 33 року. Павло Семенович пам’ятає, як була постанова «заготовити посівний матеріал». Вказівку виконували жахливими методами. Забирали в людей останню жменю квасолі чи сушених вишень. Виносили все з хати, зазвичай, місцеві служителі радянської влади.
«У нас був дід, такого віку як я зараз. Він, сліпий, лежав на печі. Прийшли троє. Один чужий, а двоє краснян місцевих. Односельчанин запитав, чи щось у нас є. Ми кажемо — все забрали. Він поліз на піч і говорить: ось тут під дідом якесь просо.»
Згадуване просо мати Павла виміняла у місті на ковдри та хустки, що були у домі. Сховати його вирішили під діда, сподівались, що його не тривожитимуть. Дідусь односельчанину відповів, що просо від пролежнів йому допомагає. Прохав дати йому спокійно померти. Однак земляк був незворушний, лише приїжджий зжалився над дідусем та дав наказ не чіпати старенького. Так родина Івашко врятувала трішки проса.
«Так хотілося їсти, що словами його не розкажеш. Навесні з’явилася трава. Її поїдали люди, як тварини. А як зацвіла акація, жменями рвали і їли. У сусідньому селі люди людей з’їдали. Краснянська жінка була одружена з чоловіком з Сухинівки, там вони і жили. Я навіть їх прізвище пам’ятаю. Так вони своїх дітей поїли, а потім і сусідську дівчинку. Мати, коли зниклу дівчинку шукала, зайшла до цих сусідів і побачила під ліжком ботиночки своєї дитини. Жінка все зрозуміла, вибігла з хати і побігла у сільраду. Працівники міліції при огляді будинку знайшли лише одяг, голову дівчинки і, здається, одну ніжку. Те, що вони з’їсти не встигли.»
Коли канібалів забрали, більше їх ніхто не бачив. Павло Семенович вважає, що їх убили. У 33–34 роках був добрий урожай. Людям, що залишилися живими, дали хліба. Однак лише минула одна біда, як родину Івашко спіткало інше горе. У 36‑му році батька Павла звинуватили у антирадянській агітації і посадили за ґрати на вісім років. І лише через півстоліття, після того як тата не стало прийшов папірець, у якому говорилось про реабілітацію. Батько був не винен, як і інші тисячі українців, проте виправдали чоловіка посмертно. Із далекого 1936 року Павло Семенович вважався сином ворога народу.
«Мене виключили з комсомолу, в армію теж не взяли, мабуть зброю сину ворога народу не хотіли давати. 28 травня 1941 року мене призвали і направили на будівництво в батальйон на Київщину, а 22 червня почалась війна. Командування нас покинуло, ми не зрозуміли, де воно ділося. Доки йшли пішки на Сумщину, виявилось, що ми опинилися на окупованій землі. Ті, хто між нами старші віком були, радили не йти до наших, бо одразу в тюрму посадять. Адже син ворога народу, який прийде з окупованої фашистами землі, одразу буде вважатися шпигуном.»
Павло Семенович був вимушений переховуватися. Зрештою він повернувся до Красного. А у 1943 році його викликали в польовий військкомат.
«Я говорив майору, що в мене батько засуджений, а він мені відповів: «Ничего, пойдешь все кровью смоешь». І я пішов на війну. Потрапив у 213 стрілкову дивізію і пройшов у боях всю Правобережну Україну, Молдавію, Румунію, Польщу, Німеччину…»
При артилерійському обстрілі Павло Семенович був поранений в ногу, контужений. Але воював далі і додому повернувся лише у 1946 році. Оселився в Кобеляках, працювати влаштувався на побуткомбінат. Через чотири роки перейшов у промкомбінат, де пропрацював сорок років.
Напевно, тяжко воювати за країну, яка тебе несправедливо обмовила. Проте він воював за народ, за людей. Павлу Івашко за особливу мужність і героїзм, проявлені в боях проти німецько-фашистських загарбників, присвоєно звання почесного громадянина міста Новоукраїнка Кіровоградської області. Він очолював вуличний комітет у Кобеляках, де проживає і зараз. Його люблять та цінують діти і онуки, а в минулому році народилася його перша праправнучка Софійка. Нехай радість ніколи не полишає дому Павла Семеновича, бо горя за свій вік він випив сповна.
