Зате у хаті із саману під солом’яною стріхою взимку піч довго тримала тепло, а в літню спеку було прохолодно. Успадковані від діда-прадіда дві десятини землі годували сім’ю. Старший з дітей Степан ще школярем любив ходити за плугом, допомагав батькові поратися на городі, вчився теслярувати, вертіти гончарний круг. Про достоїнства мурованої з глини селянської хати та її переваги над сучасними котеджами з мансардами та верандами під металевими дахами він згадає через багато років, коли разом з благовірною дружиною Оленою Володимирівною заходяться власноруч мурувати собі оселю у Миргороді. Літературні джерела ще позаминулого століття засвідчують, що «… Поповка Миргородского уезда при пруде и ручье Шумейке в 18 верстах от уездного города на проселочной дороге в Гадяч…»
То правда, але не для всіх. Степан Стешенко був із тих до будь-якої роботи вдатних сільських хлопців, про яких колись співали: «Вышел в спепь Донецкую парень молодой…» Він і понині не знає, за які такі земні гріхи у лиховісному 1937 році кривава сталінська мітла разом з іншими жителями Попівки спровадила у безвість батька, споконвічного гречкосія, тепер, звісно, реабілітованого Харлампія Степановича Стешенка.
Разом із головою міської ветеранської організації Василем Вертелецьким ми навідали колишнього червоноармійця Степана Стешенка з нагоди його 90-річчя і, затамувавши подих, слухали його спогади про те, як до нетями боляче обпікали душу мрійливого хлопця косі погляди збитого з пантелику служивого тоді чиновництва на сина «ворога народу». Навіть завжди милі та привітні сільські дівчата, принаймні так йому здавалося, почали відвертатися. Хіба можна було таку ганьбу терпіти?
- Ні, - зітхає дідусь і зручніше прилаштовує до вуха слуховий апарат, яким користується після контузії на фронті, - хоч прожиті роки і забирають у непам’ять людські образи, але є речі, які і часові непідвладні…
Словом, ображений долею Степан Стешенко оглянувся аж на Донбасі. Працював у Єнакієво вантажником на коксо-хімічному заводі. Там і застала хлопця Велика Вітчизняна війна. Був зв’язківцем і артилеристом, захищав Київ, визволяв Харків, з боями пройшов Україну. У передгір’ї Альп на території Австрії був черговий раз поранений. Перемогу випало зустрічати на госпітальному ліжку. У Попівку сержант Степан Стешенко повернувся з порожнім речовим мішком на плечі у неврожайному 1946 році. Замість незаконно конфіскованої рідної хати йому запропонували непридатну для житла руїну. Та мудро ж мовиться, що нема лиха без добра. Те добро з’явилося в особі ровесниці Олени Володимирівни, яка колись хотіла вивчитися на медсестру, але війна перекреслила дівочі мрії. У селі не було такої роботи, якої б не знали її руки. Відтоді і понині радість і смуток вони ділять порівну.
Бабуся дістає з шухляди потьмянілі від часу фотографії, на яких вона з чубатим Степаном у солдатській гімнастерці пильно вдивляється у об’єктив, ніби звідти справді випурхне синій птах їхнього щастя, згадує тяжкі повоєнні роки їхньої молодості.
Про те, як син «ворога народу» спокутував неіснуючу провину репресованого батька, свідчили бойові ордени Червоної Зірки та Солдатської Слави ІІІ ступеня, медаль «За відвагу», інші нагороди, шрами від ворожих куль та осколків на молодецькому тілі.
Хоч війна й закінчилася, але беріївські кати не дрімали. Від косих поглядів молоді подалися у тоді ще зруйнований війною Миргород. Степан добував торф у болотах понад Хоролом, працював вантажником на колись знаному в усій окрузі обозному заводі, на крупозаводі, сільському будівельному комбінаті. Ветерани заводу продовольчих товарів «Калинка», який раніше називався харчокомбінатом, і досі добрим словом згадують на всі руки майстровитого трудівника Степана Стешенка. Там він беззмінно працював 25 років. Не за красиві очі, повірте, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. А згодом до бойових і трудових нагород додався український орден «За мужність» ІІІ ступеня.
- Як по правді, - філософствує дідусь, - усі мої скромні заслуги треба ділити порівну на двох з бабусею…
Коли розговорилися, то зрозуміли, що не по роках метка і балакуча Олена Володимирівна справді достойна такої честі. Працювала заготовачем молока, на підприємстві «Заготзерно», у млині, покоївкою у готелі і зараз і хвилини не змарнує без діла. За що не візьметься – зробить весело, до ладу. Інакше вона не вміє. За трудове життя переробила роботи різної стільки, що її і трьом сучасним молодицям на вік вистачить.
На запитання, чи вважає себе щасливою, Олена Володимирівна сказала, що для неї щастя – це коли труд по душі. Тоді буде добре і людині, і роботі. Вони з дідусем щасливі уже тим, що і на схилі літ обоє люблять роботу. Гордяться сином Миколою, звісно, Степановичем, який працює лікарем у ветеранському санаторії «Слава» і достойно підтримує трудову честь сім’ї, радіють успіхам внуків та правнуків. Школа школою, а дідусь та бабуся по-своєму напоумлюють нащадків жити так, як живуть самі. Щоб не соромно було людям в очі дивитися.
