Не менш традиційно в цей період часу українці закінчують збирати врожай, у тому числі й овочевих культур. Однією із останніх вирізають і заготовляють на зиму справжню королеву городу — середню та пізню капусту.
От автор цих рядків і спробував об’єднати два традиційних заняття. На спробу аналізу політичної ситуації в Україні, як це не дивно звучить, наштовхнула капуста. Вирубавши пару качанів середньо-пізної «Атрії», взяв та й зважив її. Обидві капусти «затягли» по 5 кілограмів. При нинішніх цінах отакий «качанчик» обійшовся б українцю десь у 15–20 гривень. Як вам капустина за «двадцятку»?
Після цього одразу ж попрохав дружину зварити борщ і підрахувати його вартість. Що й було зроблено. Результат неприємно вразив. П’ятилітрова каструля борщу обійшлася нам майже у 35 гривень. Найбільший внесок у цю суму безперечно зробило м’ясо по 35 гривень за кілограм. Найменший — газ. При вартості у 72 копійки за кубометр для приготування борщу ми спалили його на 15 копійок. От і вийшло, що лише на борщ українська родина в місяць витрачає майже 200 гривень. А ще ж є і суп, і каша, і риба, і макарони, і яйця. Та й хліба з маслом хочеться з’їсти. Тобто, щоб нормально харчуватися, не купляючи омарів та червоної ікри, родині з 3–4 чоловік в місяць потрібно близько тисячі гривень. Тим, у кого «борщовий набір» росте на городі та рохкає в хліву, продукти, звичайно ж, обходяться набагато дешевше. А що робити тим, у кого ні городів, ні свиней з курми немає? А в сім’ї у них одні пенсіонери разом із бюджетниками? ЦІ люди вже давно не живуть повноцінним життям, вони виживають.
От і виникає логічне запитання: «А де ж обіцяне вже сьогодні покращення життя? Де реформи? Чим взагалі займається сьогоднішня українська влада?» Ті з читачів, хто регулярно виписує чи купляє «ЕХО» напевне вже помітили, що останні кілька місяців ми намагалися делікатно обходити теми, пов’язані із висвітленням діяльності сьогоднішньої української влади, майже не критикували її. І це було пов’язано зовсім не зі страхом репресій чи якоюсь цензурою. Ні, слава Богу, ні спроб цензурування, тим більше — тиску, ми в «ЕХО» не відчули. Можливо через те, що тут, на місцях, маємо більш-менш розумних керівників у виконавчій владі, а у влади в Києві до Кобеляк ще просто руки не дійшли. Можливо є й інші причини.
Тобто владу ми не критикували не через якийсь страх. Просто потрібно було дати час їй, владі, і собі. Все ж таки 100 днів замало для того, щоб робити якісь висновки. Та настала осінь, а з нею і час «курчат рахувати».
І що ж ми бачимо? Побачена картина, як і вартість борщу, неприємно вражає. Не будемо говорити про покращення життя вже сьогодні та «Україну — для людей». Це всього-на-всього передвиборчі лозунги. Про них, як правило, забувають одразу після виборів. Не будемо обвинувачувати Віктора Федоровича, Миколу Яновича та «іже с німі» у підвищенні цін на капусту із картоплею. Зрештою, не їх вина в тому, що цим літом немилосердно пекло сонце і спалило городи та інше збіжжя. Не думаю, що якби Президентом України стала Юлія Володимирівна чи хтось інший, погода змінилася б на краще. Ні, проти природи не попреш. Але що вони, українські можновладці, зробили для того, щоб на майбутнє, не дивлячись на всілякі природні та інші катаклізми, ціни в цій державі залишалися стабільними, реформи проводилися на благо народу, авторитет України зростав? Чим вони взагалі займалися ці кілька літніх місяців? Де обіцяні і потрібні державі реформи?
Особисто я — не бачу. Підвищення ціни на газ? Це не реформи. Це підвищення ціни на газ. Підвищення пенсійного віку для жінок? Це знову ж не реформи, а підвищення пенсійного віку. Щоправда, деякі зміни таки відбулися. Майже повністю узурповані і централізовані всі важелі влади. Суди, прокуратура, міліція, Уряд, парламент — скрізь свої люди, які підкоряються вказівкам з одного центру. Нібито це й непогано. Це краще, аніж при колишньому Президентові, коли він привселюдно «гризся» із Прем’єром, а в державі ніхто нікому не підкорявся. Але заради чого все це? Заради чого вся ця біганина депутатів і чиновників з однієї партії і іншу? Заради кого намагання провести у ради всіх рівнів керівників державних служб, тобто людей контрольованих і не самостійних у судженнях та вчинках? Заради реформ і блага народу? Щось не схоже.
А схоже це на спробу повторити в Україні так званий російський сценарій встановлення одноосібної абсолютної влади, яка передається у спадщину. Спробу недалекоглядну і безперспективну. Адже російський сценарій узурпації влади в наших умовах приречений на провал. Ще Леонід Кучма сказав і написав: «Україна — не Росія».
У сусідній державі, на відміну від України, є два важливих чинники, яких немає і не буде у нас і які роблять можливою узурпацію і консервацію влади в одних руках. Там є величезні поклади нафти, газу та інших корисних копалин, котрі дають можливість нажитися мільярдерам і щось залишити в бюджеті для інших росіян. Там у влади є можливість кинути народу кістку та крихти з барського столу. У нас такого немає. Більше того — національного багатства не вистачає навіть для доморощених мільярдерів. А зажерливість їх меж не має. Вони вже намагаються жерти один одного. А народу залишають лише підвищення цін та можливість працювати до смерті.
По-друге. У Росії є яка не яка, а ідеологія. Ідеологія супердержави, котра нібито стоїть на рівних із США та об’єднаною Європою. Це, звичайно, теж приманка для дурників, адже Росія вже давно не є супердержавою. Не так давно дискутував з цього приводу з одним росіянином. Той з піною на устах доводив, що його Батьківщина таки є наддержавою. Похвальний, але наївний патріотизм. Закінчилась наша дискусія одним простим запитанням. Я запитав співрозмовника: «А чим з вами розплачуються за газ і нафту?» Той спочатку навіть не зрозумів суті і перепитав: «Як, чим?»
— Ну, якою валютою?
— Доларами, звичайно.
— Так яка ж ви супердержава, коли залежите від американських грошей? Вони друкують папірці, а ви за це віддаєте національне багатство?
Чоловік плюнув і пішов. Та все ж загальнонаціональна ідея у них є. Де вона у нас? У сьогоднішньої української влади, до речі, як і у всіх попередніх, навіть своєї справжньої партії немає. Те, що є, можна назвати в кращому випадку політичним проектом. Таких в Україні вже було багато. Згадайте, якщо зможете — «За Єду!», «Аграрна партія», СДПУ (о), НДП. І так далі і тому подібне. Не може претендувати на звання політичної партії, отже на довге і успішне існування організація, в якої замість ідеології та чіткої, відмінної від інших програми є кілька сторінок формату А-4 «програмного» тексту. Зараз всі ми бачимо кризу в «БЮТ-Батьківщині». І це закономірно. Адже там теж не було ідеології. Лише харизматичний лідер та бізнес-інтереси. Бізнес-інтересів вже немає. А якщо не буде й лідера? Щось схоже в недалекому майбутньому очікує і нинішню владу.
Напевне, прочитавши цей текст, дехто із фанатів Віктора Федоровича та його команди скептично скривиться і скаже: «Маячня схибленого провінційного журналіста. Рубай собі капусту і радій, що живий». Натомість цим людям можна порадити заглибитися у безкрайні простори Інтернету і почитати, що пишуть про сьогоднішню ситуацію в Україні інші автори — молоді, розумні та незаангажовані. Вони пишуть про те ж саме, хіба що іншими словами. А ще краще — збережіть цю сторінку. І перечитайте її років через п’ять.
А поки що — їжте борщ від Януковича. Якщо грошей на нього вистачає.
