Минулого тижня кореспонденту «ЕХО» вдалося на якийсь час лишити в стороні щоденну метушню, біганину та клопоти і подумати про щось більш важливе і суттєве. Наприклад, про відродження духовності та благодійність. Із набуттям нашою державою незалежності почалося і відродження придушеної за часів радянської влади православної віри. В Україні знову почали будувати церкви, або проводити їх реконструкцію. Не став винятком і Новосанжарський район. Завдяки меценатам на Новосанжарщині як у минулому, так і сьогодні повертають людям віру та продовжують будувати і відновлювати православні храми. Яскравим прикладом цього є архітектурна та історична пам’ятка – церква Різдва Іонна Предтечі у селі Дудкин Гай. Збудований цей храм у далекому 1901-му році на кошти трьох козацьких сімей, які носили прізвище Нездойминога. Дерев’яна церква дивом пережила усі лиха ХХ століття – революцію, війну, антирелігіозні гоніння радянської влади. Не працювала лише із 35-го по 43-ій роки – тоді храм закрили більшовики, а місцевого священика розстріляли. В той час були зруйновані дві сусідні церкви – Свято-Пантелеймонівська у Драбинівці та Свято-Миколаївська у Крутій Балці. Сьогодні в Дудкиному Гаю проводить служби благочинний Новосанжарського району отець Ярослав. Він працює у цій церкві вже шістнадцятий рік – із 1993-го. Священик розповідає, що за нових часів постійну допомогу храму надає місцевий благодійник Юрій Лебедин і заснована ним агрофірма «Чиста Криниця». У 2006-му році саме завдяки допомозі цього мецената було повністю відреставровано унікальний іконостас церкви. За рік були повністю перекриті купола храму, а у 2008-му році збудували новий паркан. – Загалом усі роботи, які ведуться у церкві останні десять років, спонсоруються Юрієм Яковичем, за що і я, і всі прихожани йому дуже вдячні, – наголошує отець Ярослав. – Адже до цієї церкви приїздять люди з території двох сільських рад – Крутобалківської та Драбинівської. Агрофірми «Чиста Криниця» та «Востокстройгаз» навіть автобуси виділяють, аби люди могли приїхати до церкви. Ми ж раді всім. Адже кожен прихожанин є добрий прихожанин. Бо відвідуючи церкву він вже робить добре діло. Благодійництво Юрія Лебедина було гідно оцінено – у 2007-му році за заслуги перед церквою він отримав орден з рук Високопреосвященнійшого Филипа, єпископа Полтавського і Кременчуцького. *** Із Дудкиного Гаю перенесемося у Нехворощу. У цьому великому приорільському селі колись було аж три церкви. Принаймні, так розповідають старожили. За їх розповідями, на місці нинішнього клубу колись був храм архистратига Михаїла. Там, де зараз знаходиться могила Невідомого солдата, колись була церква Преображення Господнього. І, нарешті, третьою – Свято-Миколаївська. До часів незалежності України жодна із них не дожила. А в Нехворощі взагалі не було храму до 1995-го року. Лише у цьому році церкву відрили у приміщенні колишнього банку. Тоді ж отримали дозвіл на зведення в селі нової. Але часи тоді були непевні, будівництво, як кажуть, «заморозили». І відновили лише із приходом до Нехворощі агрофірми «Чиста Криниця». Саме її бригада протягом останніх 6 років будувала храм з благословення правлячого ієрарха. Саме 6 років тому до Нехворощі приїхав і новий священик – отець Олександр. Він одразу перейнявся не лише духовною стороною життя нехворощан, але й взявся за контроль над будівництвом. У 2008-му році на церкві було встановлено два куполи, які пофарбували за сучасними технологіями. Зараз завершують внутрішні штукатурні роботи. Але найбільшою затримкою є замовлення і виготовлення іконостасу, яке може тривати аж до Різдва. Новобудова буде цікавою тим, що під її підлогою прокладена розводка опалення. Тому місцеві прочани, прийшовши до храму, завжди дотримуватимуться доброї приказки – триматимуть ноги у теплі, а голову в холоді. Незважаючи на завершення внутрішніх робіт, розписувати стіни церкви поки що не поспішають. Отець Олександр говорить, що варто почекати хоча б рік, аби пересвідчитися, що ніде не підтікає і не темніє. Варто зазначити, що нова церква носить назву Свято-Миколаївської і стоїть практично на тому ж місці, де була її попередниця. Дякуючи своєму головному благодійнику – агрофірмі «Чиста Криниця» – отець Олександр не забуває інших. Наприклад, значний внесок у будівництво зробила і «Полтавська газонафтова компанія». Саме її техніка піднімала на церкву куполи, за благодійні кошти ПГНК була придбана і металочерепиця. На майже завершену церкву вже встановили чотири дзвони. – Коли ми ввечері вирішили випробувати їх і вони вперше задзвонили, то до мене почали телефонувати люди і питати: «А що сьогодні за свято?» – посміхається отець Олександр. – Я пояснював, що це лише пробний дзвін. А ви знаєте, що колись люди за звуком дзвонів могли визначити, яка служба правиться у церкві? Радує, що і зараз люди повертаються до Бога і церкви. Сподіваюсь, що відкриття нового храму іще більше підштовхне їх до цього. *** Майже півстоліття не мало церкви й інше село Новосанжарського району – Стовбина Долина. Стародавній храм цього села більшовики спочатку перетворили на склад, а у 1955 році він згорів. За офіційною версією причиною пожежі став удар блискавки. Але деякі свідки тих подій переконують, що займання церкви сталося із середини. Іншими словами – храм хтось підпалив. Кілька десятиліть жителі Стовбиної Долини та навколишніх сіл їздили на службу в інші церкви. Найбільш улюбленим серед них був храм у селі Марківка, куди найчастіше возили хрестити дітей. У 2000-му році у Стовбиній Долині розпочали будівництво нового храму. Дуже допоміг у будівництві тодішній голова Новосанжарської райдержадміністрації Андрій Река. Крім нього організаторами відбудови стали ще тридцять благодійників. Імена їх усіх зазначені на меморіальній плиті, розташованій біля входу до храму. Збудували нову церкву Покрови Пресвятої Богородиці практично на місці її згорілої попередниці. У 2007-му році у церкву призначили нового священика – отця Івана. А незабаром у Стовбино-Долинського храму з’явився новий меценат. Він є уродженцем села, а зараз мешкає і працює в Києві. Прізвища свого благодійник не приховує, але і надміру рекламувати свою допомогу церкві не бажає. Саме завдяки його фінансовій підтримці у 2008-му році в храмі з’явився чудовий іконостас. Отець Іван замовив його у майстрів Теребовлі Тернопільської області. Над виконанням замовлення в цеху трудилися 28 чоловік, а готовий виріб розмальовували три художники. Монтували іконостас із 14-го лютого до 8-го березня. Роботу свою бригада виконала надзвичайно професійно. І не дивно, адже на її рахунку більше двадцяти встановлених іконостасів лише у Словаччині. Наступного, 2009-го року, за кошти того ж таки мецената, було розписано стелю церкву. Отець Іван зазначає, що дорожче обійшлася підготовка і штукатурка, а не сам розпис. Нещодавно до храму привезли сім дзвонів із Ново-Волинського заводу, які незабаром і будуть встановлені. Священик пояснює, що кожен із них має свою назву – двозвін, трьохдзвін, передзвін, благовіст і так далі. Так само кожен має своє призначення. Найважчий із дзвонів важить 160 кг, найлегший – усього 5 кг. Отець Іван вважає, що за два роки його роботи в селі відбулися помітні зрушення у поверненні людей до церкви. – Раніше бували такі випадки, коли на службі були присутні двоє людей – я і матушка. – Сумно посміхається священик. – Зараз, слава Богу, ситуація набагато краща. Наприклад 2 серпня у свято в церкві побувало близько 200 людей. А ще отець Іван переймається долею церкви у селі Полузір’я. Вже більше ніж півстоліття у приміщенні храму, який було збудовано 1806-го року, розташований клуб. Священик вже збирав підписи, звертався до представників влади, аби повернути приміщення і знову зробити його храмом. Але поки що, на жаль, отримує відповіді, що наразі це неможливо. *** А от одне з найбільших сіл Новосанжарщини – Руденківка – виявляється… взагалі ніколи раніше не мало церкви. У давнину та частина села, де знаходяться райони Карапишівка та Вовкодерівка ходила до церкви у Пологи-Низ. А коли з’явилась залізна дорога і збільшилось поселення в центрі села, то церкви чомусь так і не збудували. Можливо, причиною тому було те, що до пристанційного села з’їжджалися люди з усіх усюд і їм потрібен був час, аби пустити на цій землі коріння, обзавестися традиціями, а вже потім думати про будівництво храму. Так чи інакше, а вперше церква у Руденківці відкрилася у 1999 році в приміщенні бані. А у 2004-му році в селі було перше пасхальне богослужіння. Першому священику не було ні на чому служити, ні де. За деякий час ТОВ «Елеватор «Чиста Криниця» викупила приміщення дитячого садка у колишньої руденківської агрофірми. Тут і розташувалася на деякий час церква, яка носила назву Свято-Пантелеймонівської. На деякий, бо руденківський священик – отець Михаїл – не полишав надії колись збудувати у селі справжній типовий храм. – Господь – не без милості, козак – не без щастя, – згадує давнє прислів’я отець Михаїл. – Знайшлися і у нас благодійники: Андрій Кишинський, Юрій Лебедин, Руслан Білокінь, Микола Марченко. Ці люди дуже допомогли своїми фінансовими внесками, іноді просто напряму розраховувалися із виконавцями робіт. Дуже допоміг і директор ДП «Новосанжарський лісгосп» Василь Красюк. Руденківський священик дуже хотів, щоб у селі побудували справжній козацький храм – повністю з дерева. До того ж, у такому храмі, запевняє він, і молитися, і дихати легше. Щоб звести незвичайну для наших країв церкву, запросили бригаду із Закарпаття. Майстри із Західної України звели храм та поклали у ньому поли… без єдиного гвіздка. Коли освячували куполи церкви, покриті у київському «Златосвіті» сусальним золотом, меценат Андрій Кишинський подарував новому храму дві ікони із Свято-Пантелеймонівської церкви на горі Афон. Сьогодні в храмі вже закінчують внутрішні роботи. Днями привезуть і сім дзвонів, які утворять малу дзвіницю. Лишилося довести до розуму облицювання, вставити двері та перенести із старої церкви тимчасовий іконостас. Новий – теж суцільно дерев’яний – встановлять пізніше. За словами священика, вкінці серпня або вже у вересні церква зможе прийняти прочан. – З Божою допомогою у нас дуже гарна громада, – говорить отець Михаїл. – А нова церква слугуватиме ще більшому відродженню віри Христової. Все ж таки за 70 років радянської влади в людях методично вбивали віру і тепер вона повільно, але повертається. Багато чого не робиться вірно і в незалежній Україні. Наприклад, церква не допускається до виховання молоді. Адже відродити духовність і моральність нашого молодого покоління можна лише спільними зусиллями держави і церкви. *** Іще далеко не в кожному селі Новосанжарського району є своя церква. Можливо, не знайшлося іще таких благодійників, які були б готові пожертвувати із власної кишені на відродження духовності. А можливо вони є, але зайняті чимось іншим? Політикою, виборами, перегонами…
