В одному з сіл Кобеляцького району у кінці вісімдесятих років проживала молода сім’я. 24‑річний чоловік Микола та 22‑річна дружина Катерина мали двох маленьких синів — чотирирічного Івана та дворічного Андрійка. Обоє працювали в колгоспі — Микола трактористом, а Катерина дояркою. Молодята були вродливі, а Катерина, в якої батько був за національністю циган, а мати українка, взагалі вважалася красунею. Її смугляве обличчя, променисті очі та весела вдача змушували задивлятися на неї не тільки чоловіків, а й безвусих юнаків. Та Катерина на це не зважала. Вона любила чоловіка і ніяких підстав для ревнощів не давала.
Але Микола не вірив дружині, страшенно її ревнував.
Бували навіть випадки, коли пізно повернувшись додому та відчувши, що біля сплячої Катерини тепла постіль, Микола дорікав їй, що це хтось із коханців був біля неї, і бив дружину нещадно. У зв’язку з цим жінка часто втікала з дітворою до матері, що проживала в цьому ж селі, і залишалася там ночувати.
У кінці липня 1989 року Микола в черговий раз побив Катерину і та з дітками втекла до матері, при цьому заявивши, що більше до нього не повернеться і буде подавати заяву в суд на розірвання шлюбу. Микола був мисливцем та рибалкою і мав рушницю 12‑го калібру. Увечері, коли вже стемніло, він зарядив рушницю двома патронами, спорядженими жаканами (з такими кулями мисливці ходять на великого дикого звіра, кабана або лося) і пішов до будинку матері дружини. На його стукіт вікно відчинила теща. Заховавши збою за спину, чоловік попрохав погукати втікачку для розмови. Коли дружина вийшла, той запитав чи не передумала вона подавати на розлучення. Жінка, не бачачи в темряві рушницю і не знаючи страшних злочинних намірів чоловіка, рішуче відповіла, що додому не повернеться і жити з ним більше не буде. Почувши таку відповідь, Микола вистрілив дружині прямо в серце. Навіть не зойкнувши та впала мертвою, а злодій з місця пригоди втік.
Слідчо-оперативна група на чолі зі мною, тоді прокурором району, вже десь через півтори години була на місці цього особливо тяжкого злочину. Працівники міліції шукали вбивцю в навколишніх лісах та очеретах цілих три доби. А поскільки злочинець був озброєний і особливо небезпечний, то їм на допомогу з Управління внутрішніх справ Полтавської області прибув цілий загін оперативників на чолі з заступником начальника Управління внутрішніх справ Григорієм Паскевичем. Пошукова робота увінчалась успіхом. Убивця був знайдений і затриманий у кущах верболозу біля його городу, де він переховувався. Потім був суд, згідно вироку якого Микола отримав великий термін ув’язнення.
З того часу пройшло багато років. Одного разу, проїжджаючи службовим автомобілем повз це село, я помітив на узбіччі дороги двох смуглявих хлопчаків із мішками. Попрохавши водія зупинитися біля дітей, я запитав старшого, що вони тут роблять. Хлопець відповів, що вони для домашньої птиці збирають буряки, що впали з машини. Тоді я поцікавився, де працюють їхні батьки. На це питання хлопець з сумом відповів, що їхній батько за те, що застрелив матір, сидить в тюрмі, а живуть вони з бабусею і назвав її прізвище. Більше питань у мене до дітей не було. Поволі зачинивши двері автомобіля, я тихо наказав водію рушати. Як склалася подальша доля цих діток — мені не відомо. Хочеться вірити, що виросли вони добрими людьми, і нехай допомагає їм Господь.
