Дядя Вася – це легендарний командувач Повітряно-десантними військами Василь Маргелов. ВДВ – «війська дяді Васі», так напівжартома-напівсерйозно називають себе десантники. А чоботи вони шнурують тому, що коли розкривається парашут, то швидкість падіння змінюється настільки різко, що чоботи злітають з ніг. А в ясну погоду стрибати значно легше і безпечніше, аніж в хмарну. «Входиш у хмару і швидкість твого польоту зменшується, – пояснює Олександр Бистряков, рядовий запасу. – Виходиш з хмари, а під твоїми ногами чийсь парашут. Ти повинен встигнути крикнути: «Тягни праву». А сам тягнеш ліву стропу і швидко-швидко біжиш по чужому куполу, щоб не дай Бог не «погасити» його. Інакше той десантник, що під тобою, може загинути».
За словами Олександра, під час навчань допускається до 3 відсотків «розбою». Тобто, якщо із 100 десантників троє загинуть – це не буде надзвичайною подією. А під час бойових дій «розбой» може досягати 40 відсотків. «Я знаю, що дехто підсміюється над нашими традиціями. Мовляв, понапиваються і пляшки об голови б’ють, – говорить Бистряков. – Ну й нехай. А я знаю, що ті скептики ніколи не дізнаються, якою є чоловіча дружба, справжня військова дисципліна. Вони не чули свисту вітру у вухах, не вдарялись ногами в землю на швидкості 40 кілометрів. Вони – не десантура».
2 серпня колишні десантники зібрались в Кобеляках біля пам’ятника воїнам, загиблим в Афганістані. Майже сорок чоловік, одягнуті в «тєльніки», з блакитними беретами на головах, молоді й середнього віку, всі вони для початку вшанували пам’ять своїх загиблих побратимів. А потім привітали з Днем народження Олега Ященка. «Оце в тебе свято – і день народження, і День ВДВ відзначаєш», - сміялись хлопці. На кілька хвилин в центрі уваги опинились 75-річний Іван Віблий із Канав та 81-річний Ілля Гармаш із Красного. Їх вшановували, як найстарших в районі представників Повітряно-десантних військ. Дідусів одягли в «тільняшки» і далі вони вже як рядові виконували команди сержанта запасу Миколи Дорофєєва. І відмовлялись від будь-яких привілеїв. «А що, ми ще гарту не втратили, – бадьорився Іван Віблий. А Ілля Гармаш згадував: «Це ж ви хлопчики вже з літаків стрибали. А ми в сорок сьомому – із «ковбаси», тобто з дирижабля. Скільки тоді людей розбивалось! Бувало, що й наші снайпери внизу сиділи і по нас «гатили»!» Так, за словами Іллі Миколайовича вираховували скільки солдат виживе під час бойового десантування.
Після взаємних вітань колишні десантники вишикувались в колону і під звуки розривів петард пройшли Кобеляками. Закінчився цей марш на одному з міських пляжів, де були юшка, каша і грандіозний вечірній салют. Того дня в гостину до кобелячан приїхали їх побратими з Кременчука, Полтави, Комсомольська. І приємно вражені побаченим, пообіцяли приїхати в Кобеляки і 2 серпня 2010 року. «От і думай тепер чим їх знову здивувати», – хитро посміхаючись, бідкається Бистряков. – Ну нічого, ми за рік муляж бронетранспортера зробимо. Або й справжній десь дістанемо».
За словами організаторів відзначення Дня десантника, одним із найголовніших і найприємніших моментів свята вони вважають відсутність будь-яких порушень правопорядку.
