— Олександре Вікторовичу, який ви маєте водійський стаж?
— Я керую автомобілем 28 років. До цього ще чотири роки їздив на мотоциклі.
— На якому автотранспорті ви їздили протягом життя?
— На всякому (посміхається). Починав працювати в автопарку водієм. У армії служив на «ЗІЛі». Коли повернувся додому сів на автобус «ПАЗ» (в народі просто «пазік»). Потім працював на жорсткому та м'якому «ЛАЗі» та ін. Із 1995 року став приватним підприємцем і до сьогодні працюю перевізником. Відвожу дітей на екскурсії на власному автобусі «ІКАРУС».
— Які пасажири вам запам’яталися найбільше?
— Бувають різні: п’яні, неохайні, невиховані. Але трапляються й дуже хороші люди, з якими й прощатися не хочеться, коли доїжджаємо до потрібної зупинки. Взагалі мені дуже подобається діток возити, вони такі щирі. Їдеш за кермом, вже втомлений, а підбігає до тебе маленька крихітка і простягає цукерку та ще й щось прощебече, уже і їхати веселіше.
— Часто вас пасажири дратують?
— Коли я почав працювати водієм на автобусі, мене одне слово могло роздратувати. Скажімо, виїжджаєш у три години ночі, сідає бабуся, попсує тобі настрій і цілий день такий виходить. А потім я зрозумів, що якщо я так усе сприйматиму, то довго робити не зможу. Тому зараз коли бачу, що у когось настрою немає — я намагаюся їм його підняти, перевести в жарт. Я люблю свою роботу.
— Чи траплялися серйозні несправності транспорту в дорозі?
— Були. Скажімо, їхав з Криму і лопнув колінвал. Бабусі кричали, що потрібно з собою возити запчастини. Кожному ж не докажеш, що буває така несправність, яку неможливо відремонтувати в дорозі, та й запчастини бувають такі, що якби їх возив усі, то пасажири б вже не помістились. Ми тоді простояли більше двох годин.
— І як ви вийшли з ситуації?
— По телефону викликав друга, який приїхав іншим автобусом і забрав людей. Колись і директор кобеляцького автопарку під час поломки допоміг — надав автобус. А мій — назад доставили тягачем. Несправність буває у будь-якого транспорту. У кожного вдома є велосипед, буває що і у ньому колесо пробивається. А у нас така робота, що й повітряна система може замерзнути. Таке трапилося одного разу, коли ми возили дітей на новорічну ялинку. Повертаємося додому, а на вулиці 28 градусів нижче нуля. Дітки в салоні хоч і не мерзнуть, а от поїхати ми все-одно не могли.
— Ви стільки подорожуєте… Як гадаєте, де в Україні найкращі дороги?
— Нещодавно ми їздили в Яремче, то можна сказати, що на Західній дороги кращі. Зараз держава готується до «Євро — 2012», то дороги будують навіть вночі. Я вчора їздив у Київ, так посеред ночі нарахував 15 фур з асфальтом.
— У які куточки України кобелячани найчастіше прохають їх відвезти?
— Дуже багато кобеляцьких дітей я возив на Київ, Умань, у Білу Церкву — там дендропарк, у Запоріжжя — на Січ, у Дніпропетровськ — у цирк. А взагалі в Україні безліч красивих місць. А стосовно ділових поїздок, то найчастіше кобеляцьких приватних підприємців я доставляю на речовий ринок в Одесу.
— А особисто вас що найбільше за останній час вразило з побаченого?
— У кінці серпня ми їздили у Карпати. Я з водієм Василем Журавлем були на скелях Довбуша, підіймалися на гори Маковицю та Говерлу…
— Важко було на Говерлу підійматися?
— Важко. Але реально.
— У вас були випадки, щоб у дорозі закінчувалося пальне?
— Якраз такого і не було. Бензин в дорозі закінчується тільки у розгільдяїв.
— Ви вважаєте вашу роботу небезпечною?
— Звичайно. Буває стільки аварій на трасі надивишся, що і їздити не хочеться. Адже везеш 45 дітей. Наприклад, першокласників, яких із-за сидінь і не видно. У дзеркало глянеш — а їх наче і немає. Їдеш, чергову аварію побачиш і моторошно стає. Ніколи не забуду, як мій кращий друг, колишній напарник, помер під автобусом через нещасний випадок.
— Як досвідчений водій, що ви хочете побажати автомобілістам?
— Водій повинен не забувати, що він на дорозі. Завжди варто бути обережним. Ну і, звичайно, поважати інших водіїв. Де немає поваги, там — аварії. Бажаю ніколи не втрачати пильність.
