ЧЕКАЮЧИ ГОСТЕЙ, УСЕ ПІДХОДИЛА ДО ДЗЕРКАЛА Й ДІСТАЛА УЛЮБЛЕНІ ДУХИ «ШАХЕРЕЗАДА»
Дружна родина влаштувала своїй мамі, бабусі й прабабусі з нагоди ювілею справжнє свято. У домі, який збудувала старійшина роду, всі її поважають і люблять. Внуки й правнуки із гордістю кажуть, що бабуся й досі влітку поливає у дворі жоржини, може запросто пофарбувати паркан чи ще якесь діло собі знайти. А буває ще й на них жартома ціпком помахує. Взимку плете дерев’яним крючком килимки-кружечки із старих дитячих речей, порізаних на смужки. Ще донедавна вишивала, а окуляри надіває, лише щоб нитку в голку протягти.
Перед самим приходом гостей Ірина Пилипівна разів із шість підходила до дзеркала, щоб поправити нову хустку. На ній була сліпучо-біла кофтина й синій сарафан. Дістала із схованки улюблені, ще радянські духи «Шахерезада».
Усіх, хто завітав до хати з поздоровленнями та подарунками, в тім числі й обласне та районне керівництво, стрічала словами: «За усіх вас Богу помолюся. Хай щастить вам у полі, в домі, в дорозі, в хаті й на порозі. Будьте щасливі й здорові! Дарую вам, діти, літа свої. Хай вас Бог охороняє і низький вам уклін!». Кожне слово промовляла правильно, чітко, високим, дзвінким і тремтячим голосом. Підвелася і низько схилила голову. У присутніх заблищали сльози.
Потім бабуся спитала, що то за начальники. Поцілувала вітання Президента, а букет пригорнула до грудей.
– Ой мої дорогі квіти! Тремтячими руками пригладила голівки хризантем. – Я люблю квіти, вони мені здоров’я добавляють. Я ж кохалася у квітах. Скіко їх вирощувала і продавала. Таких квітів ні в кого не було. Звідусіля їхали за моїми квітами: і з Карлівки, і з нашого радгоспу. А це тоже живі квіти? – показала на горщик із кущиком низькорослих хризантем, щільно упакований у блискучу розцяцьковану целофанову мішуру, що справжньої краси й не побачиш. Розгорнули спеціально для неї. Аж ахнула.
«ВІРТЕ В БОГА. І ЩЕ ОДИН СЕКРЕТ: ЛЮДИНІ В ГОРІ ВСІГДА ПОМОЖІТЬ»
І поки молоді ставляли на стіл силу-силенну страв, Ірина Пилипівна повідала секрет, як зберегти в такому поважному віці чудову пам’ять, ясний розум і свою потрібність у житті. Бо й на цьому святі «парадом керувала» вона. Перепитала, чи не забули роздати всім рушнички, чи всі вже зібралися тощо.
І на питання, як прожити іще півжиття, серйозно так подивилася у вічі: «Тебе як звати? Я помолюся за тебе Богу, попросю Ісуса Христа, сина Божого, щоб тебе нагородив довголіттям. Вірте в Бога. Один Бог держить мене на світі. І ще, дорогая, один секрет: людині в горі всігда поможи. Я всігда спасала людей. От і Вам розкажу».
І полилася розповідь, та так у лад, і кожне слово наче розспіване. Слухав би і слухав. Мов сама вікова мудрість промовляла.
ІСТОРІЯ ПРО ТЕ, ЯК НЕ ДАЛА ЧУЖОМУ ЧОЛОВІКОВІ ПОКВИТАТИСЯ ІЗ ЖИТТЯМ
– Возив у нашім колгоспі буряки чоловік із Донбасу. Випив якось і впав у глинище з машиною. А жив у сусідки на квартирі. Приходить він до неї й каже: «Ой мені таке горе, хазяйко! Підійшов до яблуні, зніма ремішок і на гілляку, – повісюся, – каже. Дурак ти, мені дворище опозориш. Вон із двору. На, випий узварку і вон. Іч шо надумав!
Він тоді заходить до мене. А я їхній розговор уже чула та й питаю:
– Шо таке?
А він із тим ремешком і каже:
– Оце тіко із сім’ї і таке-то лихо сталося. Питаю:
– Як тебе звати?
– Микола.
– А діти в тебе є?
– Є, одна школьничка, а друга ще не ходить у школу.
– А жінка?
– Та і жінка є. А я тоді до нього:
– Миколо, а дітки твої ждуть сахарьку і помочі твоєї ждуть. А ти посиротити їх надумав. А в государстві жиліза багато і машин багато, а твоїм дітям не буде благодаті. Ану йди в хату.
Заходимо. Отак у мене диванчик. Я йому подушечку поклала, черевики скинула. Ліг. Ліг і замовк. Я ремешок той забрала, защипнулася в спальні. Устала рано. І він почув, устав. А уночі ще його товариш з Донбасу приїхав і прийшов сюди. Я йому й кажу:
– Дасть Бог день, їдьте у сахзавод, візьміть кран і не кажіть нікому, шо в глинищі машина була. Розбивсь на дорозі і все. Вони сіли в машину товариша й поїхали. Приїхав кран, витягли машину, притягли до мого двору. Глину обмили з неї. Розбита, бензін тече. Погрузили на прицеп та й повезли на Донбас.
Пройшло врем’я багатенько. Іду з онучам до магазину. Чую, сігналить машина. Доходю. Невеличка така машина і шофер вийшов.
– Це ти, Миколо?
– Я. Їду оце в командіровку і заїхав поблагодарить тебе, що жизнь мені спасла. Моя жінка не зна, як тебе звати, щоб посилку прислати. Вона сходила до церкви і найняла молебінь за тебе.
– Ото, кажу, спасіба. Не треба мені більшої благодарності. Це мені найдорожчий подарок. А спитайте у Кошманівці, кому я грошей не позичила. Людині в горі оддам послідню копійку. І партізанів у войну спасала. По дві неділі в мене одлежувалися. А убитих хоронила 70 чоловік..!
ПРО ТЕ, ЯК ВЛАСНОРУЧ ВІДКОПУВАЛА НА БУРЯЧНОМУ ПОЛІ Й ХОРОНИЛА В СЕЛІ 72 СОЛДАТІВ
Цю страшну історію Ірини Пилипівни, зовсім не схожу на попередню, вже вкотре знову уважно слухала вся родина і не зупиняла оповідачку, хоч столи вже давно були накриті.
Було це під війну. Ірина Пилипівна працювала нянею в Карлівці в пологовому будинку. Відчергувала зміну, але прийшли представники з військкомату і повідомили, що німці вже перейшли Дніпро, тому усім жінкам уночі наказано пекти хліб для фронту. Жара біля печі, одяг – хоч викручуй. Вийшли надвір пересапнути. Лише зачула Ірина свист у повітрі. Серед двору розірвався снаряд. Майстру відірвало руку, а її кинуло під вагонетку з хлібом. Довго була без свідомості. А потім в Карлівку вступили фашисти і пронеслися чутки, що Кошманівку спалили і людей повбивали. Ірину та ще двох односельчанок німці не відпускали додому. Просилася, навколішки ставала, адже в селі залишилася її мама і донька і доля їхня невідома. Тільки на шостий день дозволили піти додому, але без ніяких речей. Ішли утрьох фронтовою смугою. Під Лисівкою зустріли вершника й від нього дізналися, що в Кошманівці згоріла лише одна хата і в ній дитина.
А далі відкрився жінкам справжній жах: поле, встелене тілами солдатів у одній білизні. Поруч велика купа шинелей, взуття і четверо чоловіків у куфайках стягували трупи за руки й ноги в бурячні канави та пригортали лопатами. Ірина повернула до них – хіба ж можна отак із мертвими. Дівчата намагалися втримати, бо хтозна що то за люди, ще і її зарубають. Проте підійшла: «Дядьки, що ж ви робите, куди тягнете. Я йду в село, зберу людей, похоронимо по-людськи та колись поставлять над ними пам’ятника». Ті мовчки дістали кисети, скрутили цигарки. Не обізвався жоден. Пізніше Ірина взнала, що то були чоловіки з Богданівки. А на кошманівському полі лише четверо осідланих коней бродило та один убитий солдат лежав. Мама з донькою сховалися в погребі і все обійшлося.
Десь через півтора місяця, аж як утік із оточення брат Ірини, вони, проговоривши всю ніч, вирішили відкопати мертвих солдатів. Брат пішов до голови сільради, Ірина – по сусідах. Три чоловіки назбиралося, по дорозі ще одного взяли. П’ята була сама. Відкопали на тому полі 72 загиблих. Перевезли гарбою в село. Один старий дід підказав, де була садиба багатого чоловіка з гарним цегляним підвалом. Одкидали завали, знайшли ляду, розчистили майбутню братську могилу. Там і поскладали невідомих воїнів.
А брат із нашими військами пішов воювати далі. Загинув під Кременчуком, отримавши тяжке поранення. Його фотографія, прикрашена вишиваним рушником – на почесному місці у вітальні.
ПРОЩАЮЧИ ІНШИМ, ЗАБЕЗПЕЧИШ БОЖЕ ПРОЩЕННЯ ВЛАСНИХ ГРІХІВ
Після війни працювала Ірина Пилипівна санітаркою в Кошманівській лікарні. Там також трапилася з нею повчальна історія. На роботу жінка приходила завжди завчасно. Але одного разу головний лікар не впустив її в приміщення, сказавши, що спізнилася. Сумлінна працівниця не могла в те повірити і засвідчила час приходу в сусідньому магазині. А було ще 20 хвилин до початку роботи.
Причина ж була проста. Напередодні в лікарню завезли нові «марсєльні», як каже бабуся, ковдри. І вона запропонувала застелити ними ліжка в чоловічій палаті. Лікар заперечив. Нічого, мовляв, їх переводити. Тож дві взяла собі медсестра, дві – він. І Ірині запропонували принести з дому стареньку, а взяти нову ковдру. Ось тут жінка й не стрималася: «Е ні, у нас такого не буде. Я на це не піду!». Ірину звільнили з роботи. Вона подала на суд і через п’ять місяців головному лікарю присудили виплатити жінці за вимушений прогул. А далі було ось що, як каже бабуся:
– Приїхала до мене його жінка, впала навколішки, плаче, ноги цілує, мамою мене назива. Ой простіть, бо я ж пропала. Як я житиму. Він же аліменти платить на двох дітей. Мама мені й каже, – прости, дитино їм ті гроші, – якось ми жили ці п’ять місяців, то й далі житимемо. Я й простила. Хай, кажу, і Бог вам пробачить.
Попрацювала після того ще сезон у дитячому садку кухаркою. А помім прийшов бригадир і сказав, що на Ірину відміряли два з половиною гектари буряків. Їх треба було вручну виполоти, викопати, перечистити і здати на завод. Пошила собі ватяні штани, щоб не мерзнути в полі, і отак до пенсії й пропрацювала. Та не просто робітницею, а ланковою колгоспу «Комунар». Мала кілька нагород за доблесну працю. Розказала Ірина Пилипівна, як і на конкурс ланкових у Машівку їздила. Дали завдання за дві хвилини одним ударом ножа порубати буряки на п’ятаки. Це щоб із гичкою багато буряка не відрізали. То й перемогла.
Хотіла ще бабуся Іра і про облігації розповісти, і про чоловіків, які траплялися по життю, але 72-річна донька Неля Іванівна ввічливо так попросила маму запрошувати гостей до столу. Тільки й устигла її спитати, чи побралася з тим чоловіком, який пропонував зійтися, щоб купленого на двох кабана не ділити. «Та що ви! – вигукнула жінка, – я дорогого чоловіка, офіцера втіряла, то як же...
І Уже за столом, зробила своєрідну перекличку, чи всі внуки-правнуки сидять. Найменшеньку Сніжану називає бабуся Іра Машунею, адже народилася та на Благовіщення.
Іменинниці налили мінералки. «Навіщо мені те шампанське», – заявила бабуся і промовила замість тосту:
– Не забувайте батьків ніколи і Бог вас не забуде. Найбільший гріх — забути батьків, бо то найдорожче, що є в світі!
ЩОБ РІДНЕ СЕЛО ЗЕЛЕНЕ БУЛО І КРАСИВЕ
Пригощалися, розмовляли про минуле. Був у Верховній Раді Радянського Союзу колись народний депутат із місцевих, Кальченко. Бабуся пригадала, як розмовляла з ним на одній із зустрічей з односельцями:
– Підняла руку, кажу, розрішіть. У мене хата є, під черепицею. Не згоріла, як усі горіли. Три сім’ї в ній тоді перезимували. А тепер розрішіть, щоб мені построїли дом у розсрочку. Я робитиму, одроблю. А моя дитина приїде, буде в неї квартіра, буде трудитися дома. Бригадір стоїть та: «Оце Глобиха шо не ляпне!». А Кальченко і каже: «І не ляпне, запиши – построїмо Кошманівку! Я хочу, щоб моє село зелене і красиве було». І построїли.
За столом усі почали згадувати, як привезли тоді у село сто саджанців – по два в кожен двір, щоб вулицю окрасити. Тепер на вулиці два прекрасних каштани тільки в бабусі Іри й збереглися. Бо поливала щодня, риштовки робила, щоб не витоптали коні й корови. Пригадали, як фільм знімали про розбудову села. Раніше мода така була, що депутати відбудовували села, в яких народилися. Пожурилися, що тепер нема, на жаль, такої моди і за села ніхто взагалі не думає.
У колі дружної родини час сплив швидко. І коли залишали цей гостинний дім, винуватиця торжества раптом спохватилася. Схвильовано замахала руками:
– Кружочки, кружочки ж подарю. Принесіть кружочки.
Неля Іванівна, донька, винесла із спальні Ірини Пилипівни стос новеньких килимків. Тож повернулися в редакцію з плетеними яскравими подарунками від ювілярки. Свого поклала на робочий стілець. Буде на добру згадку.
