Тут можна відполірувати обручку, запаяти ланцюжок, поміняти в ньому замок. Хочете зробити свій подарунок іменним — будь ласка, майстер нанесе гравіювання на скло, пластик, метал (від весільних фужерів до золотих обручок).
На запитання, де вчився, як став ювеліром і чому саме ним, Сергій відповів без обдумування:
— Не повірите. Мені ця професія… приснилася. Я тоді працював у Полтаві продавцем-консультантом. Тиждень роблю, тиждень — дома. От відсипляюся у вихідний і у сні мені хтось голосно так каже: «У тебе пальці тонкі дуже, для ювелірної роботи. З такими руками можеш бути ювеліром».
Хлопець показує розчепірені пальці: таким і справді музичний інструмент личить більше, ніж кувалда. Але про музику — пізніше.
— От я прокинувся і думаю: ну не може це бути просто так! Встаю і йду шукати роботу. Оббігав усі ювелірки в центрі Полтави і скрізь питають, що я вмію. Нічого не вмію. Інструмент ювелірний у руках не держав. Досвіду немає. Починаю переконувати, що швидко всьому вчусь. Не вірять: «До побачення». Останнє місце, куди зайшов, був ювелірний магазин із майстернею. Мабуть, двадцятий за день. Попав на директора і кажу, що хочу у нього працювати. Він перепитав, те що й усі до нього, й теж відмовив. Збирається виходити геть, а я йому в спину: «А я малювати можу, хочу дизайном ювелірних виробів займатися». Оглянувся він на мене і вернувсь назад. Показав мені з десяток різних колечок з вітрини і велів через два тижні, як повернеться з моря, принести десять малюнків свого дизайну. Малювати я люблю і трошки вмію, але й цьому ніде не вчився. І в роду ніхто такого хисту не мав: ні брат, ні ще хтось у сім’ї. То намалював на форматі А4 як зміг та й поніс.
Подивився він на те діло, і сказав:
— Приходь.
— А що для роботи треба?
— Інструмент. Ну він недешевий.
— Скільки?
— Тисяч чотири.
А у мене в кишені 300 гривень. Я тоді получав консультантом 600-700. Ну скоренько уволився, скупився (щось таке примітивне на оті 300 гривень) і прийшов. Дав мені директор на пробу, тренуватися, сережки (заготовки), а я їх на другий день здав готові. Тоді він у Харкові купив мені інструменти нормальні — спочатку на дві тисячі, потім ще. Год я йому відробляв за ті інструменти. Робив по півтора-двоє суток підряд, учився ускоренно. А платив він мені, скільки сам захоче: аби за квартиру розрахуватися та на найнеобхідніше. Буквально жив я у майстерні, але те, чому вчаться років 6-8, подужав за три.
Із двох десятків майстрів гравіювальників було чоловік п’ять. Це найважча робота, треба терпіння багато. Але індивідуальні закази — найдорожчі. Це коли клієнт хоче не з вітрини, а щось таке, що буде тільки в нього, і ні в кого більше. Ексклюзив. Три роки я в Полтаві проробив. Там був не ремонт — виготовлення (хрести, браслети, кольє, іконки, підвіски, ладаночки, ланцюжки крупні, де з відлитою формою багато ручної роботи).
Але в місті ювелірок уже стільки, що робота не ціниться. Хотілося спробувати самому.
— Не шкодуєш, що Полтаву на Машівку поміняв?
— Людям, знаю, моя робота подобається. Це не як у Полтаві — забрали твою річ і понесли кудись ремонтувать. Тут усе в замовника на очах, можна поспостерігать, за що гроші платиш. Я все ремонтую і віддаю одразу — ніколи ніякі дорогі речі на ніч не залишаються .
Зараз тривожно. По-перше, взимку набагато менше роботи: під світерами краси не видно. По-друге, переживаю, що воно там у Києві буде з Податковим кодексом, які приймуть закони.
Запитую про освіту.
— Закінчив Полтавський інститут бізнесу, інженер-програміст за фахом. Ще вчився у Гадяцькому культосвітньому (народне пісенне мистецтво).
— То музичні інструменти в руках таки були?
— У Гадячі було фортепіано, балалайка і навіть домри кілька годин. А до цього вдома, у Миргороді, ще школярем закінчив музичну школу по класу баяна. Це й був основний мій інструмент. Я в Селещині навіть півроку музику в школі читав. То була жесть! Сам собі сказав: хай платять хоч дві тисячі — більше не буду!
